Одіссея - Гомер - Страница 11

11

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

ЗМІСТ ВІСІМНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Бій Одіссея з Іром. Він безуспішно радить Амфіномові рохтучитися з женихами. Пенелопа подає їм надію на шлюб у найближчому майбутньому; вони приносять їй подарунки. Меланта ображає Одіссея. Еврімах кидає в нього ослоном. Женихи розходяться по домівках.

БІЙ ОДІССЕЯ З ІРОМ НАВКУЛАЧКИВ двері ввійшов жебрак всім відомий. Ітакою-містомСкрізь він по жебрах блукав, а черево мав ненаситне,їсти і пити був завжди готовий. Сили і моціВ ньому, проте, не було, хоч на вигляд він був величезний»5] Звався Арнеєм. Його від народження мати поважнаТак називала. Та молодь уся його кликала Іром,Кожному вісті розносив-бо він, що йому доручали.Він Одіссея почав виганяти із власного дому,Лаяти став його й слово до нього промовив крилате:10] «Геть від порога, старий, бо викину звідси за ноги!Може, не бачиш, до мене підморгують всі, щоб тебе яВикинув звідси? А я ще соромлюся так учинити.Ну-бо, вставай! Щоб рук не прийшлось нам до сварки докласти».Глянув на нього спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:15] «Дивний ти! Злого тобі не вчинив я й не мовив нічого,Навіть не заздрю, коли подають і збираєш багато.Досить обом нам порога цього. І чого б то ми малиЗаздрити іншому? Ти ж, видається мені, такий самийБідний жебрак, як і я. Багатство боги лиш дають нам.20] Ти ж не занадто вимахуй руками, щоб я не розсердивсь.Хоч і старий, а кров'ю тобі розмалюю я грудиЙ губи. Тоді набагато було б спокійніше й для менеЗавтра. Бо певен того я, тепер уже ти не захочешВдруге заходити в дім Одіссея, сина Лаерта».25] В відповідь мовив йому цим розлючений Ір-волоцюга:«Лишенько! Як цокотить задрипаний цей ненажера,Наче та баба стара біля печі. Ну й дам йому чосу,Як у обидва візьму кулаки, – полетять усі зубиЗ щелеп на землю, немов кабанові, що засіви риє.Підпережись, як належить, хай всі тут навколо побачатьБій наш, як із молодшим од себе ти битися будеш».Так на порозі, обтесанім з каменю, в дверях високихСварку вони одчайдушну нараз завели між собою.Та зауважила це Антіноєва сила священна,Весело той засміявся і так женихам він промовив:«Друзі мої! Такого ніколи ще тут не траплялось, –Нам несподівану бог у цей дім посилає розвагу!В сварці страшній завелись між собою наш Ір і чужинець!Ще й навкулачки поб'ються, – нацькуймо одне їх на одне»40] Так він сказав. І з реготом всі з своїх крісел схопилисьІ обступили юрбою обох прошаків-голодранців.Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:«Слухайте, що я скажу, женихи невгамовні й відважні!Козячі кендюхи там он шкварчать на вогні, на вечерю45] Приготували ми їх, начинивши і жиром, і кров'ю.Хто з них здолає в борні і покажеться дужчим на силі,Хай підійде і, який до вподоби, собі вибирає.В учтах із нами й надалі він братиме участь, а іншихМи жебраків із торбами сюди не допустимо більше».50] Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.Та, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:«Друзі, ніяк неможливо із мужем молодшим боротисьЛітній людині, нуждою знесиленій, та спонукаєШлунок злощасний мене на побої себе наражати.55] Тож покляніться усі і велику складіть мені клятву,Що, догоджаючи Ірові, жоден на мене зрадливоРук не підніме важких і не дасть мене цим подолати».Так говорив Одіссей, і всі клятву дали, як просив він.А як вони поклялись і скінчили велику ту клятву,60] Мовила знову тоді Телемахова сила священна:«Гостю, якщо тебе серце і дух спонукає відважнийСили поміряти з ним, то із інших ахеїв нікогоТи вже не бійся, – хто вдарить тебе, з багатьма буде битись!Я тут господар, зі мною ж напевно погодяться легко65] І Антіной з Еврімахом – розумні-бо й знатні обоє».Так говорив він, і всі це схвалили. Свій сором лахміттямПідперезав Одіссей і чудові, міцні та великіСтегна відкрив, і плечі свої оголив він кремезні,Груди могутні й рамена. Наблизившись тихо, Афіна70] Сил вожаєві людей додала у суглоби і м'язи.А женихи всі були здивовані цим надзвичайно,І, на сусіда свого поглядаючи, мовив з них кожен:«Ір вже Не-Ір, біда йому буде, що сам напитав він!Гляньте, які з-під лахміття старий цей показує стегна!»75] Так говорили вони, а в Іра душа трепетала.Та силоміць привели його слуги, проте, і насильноПідперезали, а він усім тілом тремтів з переляку.Лаючи Іра, гукнув на ім'я Антіной і промовив:«Краще б не жить, не родитись тобі, хвастовитий бугаю,80] Надто тремтиш-бо й старого боїшся цього чоловіка,Що облягли його злидні й недоля тяжка пригнітила.От що скажу я тобі, і так воно статися має:Як подолає старий і покажеться дужчим на силі,Вкину я в чорний тебе корабель і в ньому спроваджу85] На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних.Вуха і ніс він тобі відітне безпощадною міддю,Сором твій вирве й живцем віддасть його псам на поживу».Так він сказав, і той тілом усім затремтів іще більше.Пхнули його на середину й руки обидві піднесли.Тут міркувати незламний почав Одіссей богосвітлий –Вдарити так, щоб на місці той впав і душа б відлетіла,Чи тільки злегка ударить, щоб він по землі простягнувся?Поміркувавши про себе, він визнав усе ж за найкращеВдарити злегка, щоб часом ахеї його не впізнали.95] От замахнулись обидва. Ударив Ір ОдіссеяВ праве плече, а той його вдарив під вухо, аж кісткаХруснула й пасока з рота кривавим струмком заюшила.З стогоном впавши у пил і скрегочучи дико зубами,Землю він п'ятами бив. Женихи ж благородні, здійнявши100] Руки угору, зо сміху аж умирали. За ногиЗ передпокою потяг Одіссей його через подвір'яАж до сіней під ворітьми, й, до муру, що коло подвір'я,Щільно його притуливши, дав костур, як берло, у руки,Й став говорити до нього, із словом звернувшись крилатим:105] «От і сиди тут, свиней і собак відганяй, боягузе!Більше уже верховодом не бути тобі над старцямиІ жебраками, щоб лихо ще гірше тебе не спіткало».Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину 'Латані вбогі сакви, замість ременя шнур підв'язавши,110] І, відійшовши, сів на порозі. Із сміхом верталисьВ дім женихи і такими вітали чужинця словами:«Хай тобі, гостю, сам Зевс подає і боги всі безсмертніТе, чого прагнеш душею, що любе для тебе і миле,Край-бо поклав ти тепер жебранині цього ненажери115] Серед народу. Спровадимо скоро цього ми приблудуНа суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних».Так вони мовили, й рад був з їх слів Одіссей богосвітлийА після того підніс Антіной йому кендюх великий,Жиром і кров'ю начинений. Ще й Амфіном, дві хлібини!20] З кошика взявши, подав Одіссеєві, із золотоїВипивши чаші, вітав його й так він до нього промовив:«Радуйся, батьку-чужинче! Нехай тобі випаде щастяХоч на майбутнє, бо й досі біди зазнаєш ти багато!»Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:125] «Дуже, здається, розсудливий ти чоловік, Амфіноме,Батька такого ж ти син, хороша-бо слава й про нього:Нісій з Дуліхію, чув я, і доблесний муж, і заможний.Кажуть, ти син його, схожий-бо й ти на розумну людину.От чому дещо скажу тобі, ти лиш послухай і зваж це.130] Серед істот, що їх живить земля, що тут повзають, дишуть,Слабшої годі знайти за оту жалюгідну людину.Поки боги їй удачі дарують і носять коліна,Навіть не мислить вона, що їй випаде лихо небавом.А як нашлють їй нещастя і злиднів боги всеблаженні,135] То мимоволі вона терпеливо їх зносити мусить.Думка в людей на землі такою буває, яку їмБатько безсмертних і роду людського в той день посилає.Так от і я себе міг до щасливих колись зачисляти,Та, на свою покладаючись силу і владу, на батька140] І на братів своїх здавшись, вчинив безрозсудств я багато.Несправедливим не слід, проте, бути нікому й ніколи,Мовчки приймаючи те, що боги нам дають у дарунок.Скільки безчинств, як погляну, творять женихи в цьому домі,Як тут багатство марнують і як зневажають дружинуМужа, якому, я певен, недовго вже бути далекоВід батьківщини і друзів! Він близько! Тебе ж хай додомуХтось із богів відведе, щоб із ним тобі тут не зустрітисьВ день, коли він у свою повернеться милу вітчизну.Бо не безкровно тоді, я вважаю, розв'яжеться справа150] Між женихами і ним, як у рідну домівку він прийде!»Мовивши це, узливання вчинив, і випив вина вінМедосолодкого, й келих віддав розпоряднику в руки.Той через дім весь пішов із смутком у любому серці,Голову низько схиливши. Відчув щось лихе він душею.155] Смерті ж, проте, не уникнув, – його-бо скувала Афіна,Щоб Телемаха рукою й списом був приборканий міцно.Отже, вернувшись, у крісло він сів, із якого підвівся.Думку тоді подала ясноока богиня АфінаМудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі,160] До женихів появитися, щоб якнайглибші бажанняїхні розбурхать, самій же ще більше здобути повагиУ чоловіка і в сина, аніж то раніше бувало.Ключницю кличе вона й, усміхнувшись удавано, каже:«Серце мені, Евріномо, велить, як раніш не бувало, –165] До женихів появитися, хоч і гордую я ними.Синові слово скажу я, й воно йому буде корисне:Краще йому з женихами зухвалими спілки не мати, –Гарно-бо мовлять вони, а за спиною зле замишляють».Відповідаючи, мовила ключниця їй Еврінома:170] «Так, все це правда, дитино, усе до ладу ти говориш.Йди ж бо і синові все розкажи, не таївши нічого.Тільки омийсь перед тим і як слід намасти собі щоки,Щоб не виходить на люди з обличчям, укритим слідамиСліз, не гаразд-бо і плакать усе без кінця й сумувати.175] Син твій – дорослий уже, тож таким ти найбільше бажалаБачить його, про такого ти здавна благала безсмертних».Відповідаючи, мовила їй Пенелопа розумна:«Не переконуй мене, Евріномо, щоб я у печаліТіло своє омивала й мастила оливою щоки.їм В мене й любов до краси відібрали боги олімпійськіЗ днини, коли в кораблях крутобоких відплив чоловік мій.Гіпподамею, проте, й Автоною поклич, хай до менеПрийдуть, щоб разом зі мною вони побули у господі,Я-бо нізащо не вийду сама до мужчин – адже сором!»185] Так вона мовила, й ключниця вийшла старенька з кімнатиПереказати жінкам, щоб піднятись наверх поспішили.Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:Сон найсолодший навіяла стиха Ікаровій доньці –Все її тіло ослабло, схилилась вона і заснула190] Там же, у кріслі. Тим часом на неї в богинях пресвітлаЩедро дари пролила божественні, щоб звабить ахеїв.Спершу обличчя красивим зробила їй, маззю натершиАмбросіальною, що лиш сама Афродіта КіферськаМажеться нею, йдучи до харит в чарівні хороводи.195] Потім їй вищою постать зробила й повнішою трохи,Тіло ж – білішим за кість слонову, обточену гладко.Швидко зробивши це все, відійшла у богинях пресвітла.Голосно мовлячи, тут увійшли до кімнати служниціБілораменні і сон відігнали від неї солодкий.200] Щоки долонями злегка потерла вона і сказала:«Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем.Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочнаЗразу пошле, щоб я більше свого не печалила серцяИ віку собі не збавляла, за любим сумуючи мужем.Повен-бо доблесті був видатний між усіх він ахеїв».З цими словами зійшла вона з верхніх покоїв світлистих,Ще й не сама, – з нею разом додолу зійшли й дві служниці.До женихів увійшовши, із ними, в жінках богосвітла,Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,210] Лиця закрила собі ясним покривалом світлистим,З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі,А женихи запалали жагою й коліньми ослабли –Всі з Пенелопою ложе жадали вони розділити.До Телемаха вона, свого любого сина, озвалась:215] «Щось не твердий, Телемаху, і розумом став ти, і духом, –Хлопчиком бувши, ти в серці мудріші поради знаходив.Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,В час, коли навіть стороння людина, на зріст твій і вродуГлянувши, скаже, що ти – нащадок щасливого мужа, –220] В тебе нема ні понять справедливих, ні твердості духу.Як це у нашому домі могла така статись подія,Як ти дозволити міг так зневажити нашого гостя?Що ж тепер буде, коли, пробуваючи в нашому домі,Прийдеться гостеві ще й знущань зазнавати нестерпних?225] Сором тоді від людей, ганьбу ти навернеш на себе».Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:«Матінко люба! Не смію твоїм я перечить докорам.Добре усе я в своїй розумію душі і чудовоЗнаю, що добре, що зле, – давно-бо вже я не дитина.230] Та не у всьому я й розумом можу своїм розібратись.Ті, що сидять он з лихими думками, то в той бік, то в іншийЧасто збивають мене, і порадника в них не знайду я.Не із вини женихів ота бійка чужинця із ІромТрапилась тут, тим більше, що виявивсь дужчим чужинець235] о, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне, –О, якби всі женихи так же само у нашому доміГолови звісили, соромом биті, – чи то на подвір'ї,Чи усередині дому, – і кожному б тіло зомлілоТак же, як Ірові цьому, що здвору сидить під ворітьми,240] Голову звісивши, зовсім на п'яного виглядом схожий,І на ногах вже не встоїть ніяк, і до власної хатиВже не здолає вернутись, бо все йому тіло зомліло».Так між собою вони провадили стиха розмову.До Пенелопи тоді почав Еврімах говорити:245] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!Глянуть на тебе ахеї, ясійського Аргоса діти,То женихів іще більше у нашому домі від ранкуУчти справлятиме тут, – над всіма-бо жінками найвищаВродою й постаттю ти, особливо ж – розумом світлим».!5° Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:«Всю мою вроду й красу, Еврімаху, мій зовнішній виглядВічні богове забрали від дня, коли збройні аргеїНа Іліон попливли й Одіссей, чоловік мій, із ними.От якби він повернувся й життя моє взяв би в опіку,!55] Краще жилося б мені, і значніша була б моя слава.В смутку тепер я – якесь божество мені горя наслало.Як покидав чоловік мій кохану свою батьківщину,Взяв за зап'ястя мою він правицю і так мені мовив:«Не сподіваюсь, дружино, щоб всі із-під Трої ахеїУ наголінниках мідних вернулися цілі и здорові.Кажуть, що люди троянські – народ бойовий, войовничий,Битися вміють списами і стріли із лука пускати,На колісницях проворні їздці, а це найбистрішеБою вирішує хід в обопільнім змаганні великім.265] Отже, не знаю, чи бог нам повернення дасть, чи загинуДесь я під Троєю. Ти ж тут сама уже всім потурбуйся.Тож пам'ятай і про батька, й про матінку в їхньому доміТак, як тепер, навіть більше, коли мене тут вже не буде.А як побачиш, що в сина борідка почне виростати,270] Можеш лишити мій дім, іди заміж за кого захочеш».Так говорив він тоді, і тепер от збувається все це.От вже й ненависна ніч настає, коли шлюб отой маєСтатись проклятій мені, бо Зевс мене щастя позбавив.Ще в мене біль є, що тисне на серце і душу тривожить:275] У женихів не такі-бо звичаї віддавна бували.Хто за дружину для себе дочку із заможного родуВзяти бажав, той мусив із іншими ще позмагатись:Кожен биків приганяв, баранів і овець найжирніших,Рідним відданий на учту й дарунки приносив коштовні,280] А не маєтки чужі задарма отак проїдали».Мовила це, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,Як подарунки вона в них виманює, як їх словамиЛагідно влещує, зовсім не те замишляючи в серці.Відповідаючи, мовив тоді Антіной, син Евпейта:285] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!Хто із ахеїв які не приніс би тобі подарунки,Ти їх приймай, – не слід-бо хорошого дару цуратись.Ми не вернемось до справ і до інших не підем відданок,Поки не вийдеш сама за кращого ти із ахеїв».290] Так говорив Антіной, і всім це було до вподоби.Кожен окличника по дорогії послав подарунки.Плащ принесли Антіноєві гарний, барвисто-узорний,Кроєм широкий, дванадцять уздовж його пряжок ясніло,З золота кутих, – при кожній гаплик був, красиво загнутий.2« Від Еврімаха також принесли пречудове намисто,З золота чистого й зерен янтарних, що сяють, як сонце.Еврідамантові слуги, мов сплетену з тутових ягід,З темних трійчастих перлин принесли йому пару сережок.Володареві ж Пісандру, Поліктора сину, – коштовнийзоо Уклад нашийний, оздобу його принесли найдорожчу.Інші ахеї ще й інші дари принесли пречудові.В верхні покої пішла після того в жінках богосвітла,Вслід їй обидві служниці несли дорогі подарунки.Бавитись танцями знов почали всі і співом, що млостю305] Сповнював їх, і так вечорової ждали години.Поки вони забавлялись, то й вечір насунувся темний.Три жаровні великі тоді встановили в господі,Щоб освітлить її; скалок сухеньких наклали навколоЗ висхлого дерева, свіжо наколотих гострою міддю,310] Смольних лучин додали; розпалювать стали по черзіКілька служниць Одіссея, в біді витривалого. З словомПаросток Зевса звернувся до них, Одіссей велемудрий:«От що, служниці давно вже відсутнього тут Одіссея!В верхні кімнати ідіть, де поважна сидить володарка,Пряжу свою біля неї прядіть та її розважайте,Сидячи там у покоях, чи вовну чесати беріться.Сам замість вас тут вогонь для всіх я підтримувать буду.Навіть якби до зорі злотошатної там ви лишались,Втома мене не здолає, занадто-бо я витривалий».Іак говорив він, вони ж засміялися и перезирнулись.Лайкою відповіла йому червоновида Меланта.Долій був батько її, виховання ж дала Пенелопа,Пестила, наче дитину свою, убрання дарувала.Та Пенелопою зовсім, проте, не журилась Меланта,325] Із Еврімахом-бо знатися краще воліла й кохатись.Лаять вона почала Одіссея і так докоряти:«З глузду останнього зовсім ти з'їхав, приблудо нещасний!Чом ти не хочеш піти ночувати де-небудь до кузніЧи до заїзду, а тут розмовляєш занадто зухвало,330] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страхуВ серці? Чи це так вино помутило твій розум, чи завждиВ тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?А чи не встане хтось інший небавом, за Іра сильніший?335] Так тобі в щоки обидві долонями дужими дасть він,Що полетиш ти за двері, увесь об'юшений кров'ю!»Глянув на неї спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:«Зараз же, суко, піду і про все Телемахові мовлю,Що говорила ти, й він розірве тебе вмить на шматочки!»340] Страху великого цими словами нагнав на жінок він.Швидко побігли вони по покоях, і з остраху кожнійГнулись коліна, – боялись, що справдить свою він погрозу.Він же підтримував світло в жаровнях, палаючих ясно,І поглядав на присутніх, а сам в глибині свого серця345] Вже обмірковував те, що здійснитися мало небавом.А женихам гордовитим Афіна тим часом не дужеОтримання в їхні знущання вкладала, – хотіла, щоб більшеСмутку і болю у серці відчув Одіссей, син Лаертів.Перший тоді Еврімах, син Поліба, почав говорити,з50] Став глузувать з Одіссея та й інших до сміху призводив:«Слухайте-бо, женихи володарки славетної, – маюТе вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.Муж цей у дім Одіссеїв прийшов не без волі безсмертних.Сяйво, здається мені, не з лучин цих палаючих плине,355] А з голови його, – гляньте, на ній же нема й волосинки».Потім ще так Одіссеєві, городоборцю, він мовив:«Чи не схотів би ти, гостю, у мене в далекому поліПопрацювати, якщо я за певну найму тебе плату, –Тин городити з тернини, великі дерева садити?360] Вдосталь туди я тобі постачав би готового хліба,Дав би й одежу тобі і сандалії дав би на ноги.Тільки ти звик до неробства поганого так, що не схочешБратися вже до роботи, лише старцюванням по людяхБудеш і далі утробу свою годувать ненаситну!»365] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:«Хтів би з тобою удвох, Еврімаху, в труді позмагатисьЯ весняної пори, коли дні у нас довгі бувають,На сіножаті, щоб кожен в руках по серпу мав, красивоВигнутім, щоб узялись ми натщесерце вдвох до роботи370] І від світанку жали траву цілий день до смеркання;А як за плугом воли поганятимем ми половії,Дужі, породисті, рослі, що випаслись добре на паші,Силою й віком однакові, сила ж бо в них неослабна,Гонів хай буде й чотири, щоб грунт лиш до плуга придатний, –Бачив би сам ти, які я проорюю борозни рівні.А як війну розпочав би де-небудь сьогодні Кроніон,В мене ж був щит би в руках і було б два загострені списи,Ще й цільномідний шолом, що добре до скронь прилягає, –Бачив би ти мене в перших рядах бойового загону380] І не посмів би тоді уже шлунком моїм докоряти.Ти ж і зухвалий занадто, й душею якийсь непривітний.А що здаєшся самому собі ти великим і сильним,То лиш тому, що навкруг тебе люди малі і нікчемні.Тільки б прийшов Одіссей, на свою батьківщину вернувшись,385] Стануть ці двері широкі занадто для тебе вузькими,Як утікати крізь них із покоїв оцих доведеться!»Так він сказав. Еврімах же всім серцем ще більш розлютився,Глянув на нього спідлоба і вимовив слово крилате:«Скоро сплачу тобі, злидню, за те, що зухвало так мовиш390] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страхуВ серці. Чи це так вино помутило твій розум, чи завждиВ тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?»Крикнувши це, він підніжок схопив. Одіссей з переляку395] Враз аж присів біля самих колін Амфінома, що родомБув із Дуліхію; весь той удар виночерпію в правуРуку потрапив, і келих аж дзенькнув, на землю упавши;З стогоном навзнак і сам виночерпій у порох звалився.Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях.400] Дехто таке говорив, на сусіда свого позирнувши:«Хай би раніше загинув чужинець цей десь у блуканнях,Ще не діставшись сюди, – не було б колотнечі цієї!Сваримось через старців, і ніякої нам у цій учтіВтіхи не буде, якщо подолає у ній неприємне».405] Знову звернулась до них Телемахова сила священна:«От показились ви всі, божевільні! Видно, багатоЗ'їли і випили тут! Чи не бог вас якийсь підмовляє?Вдосталь же всі підкріпились, розходьтесь тепер по домівкахСпати, як прагне душа. Та нікого, проте, не жену я».410] Так він сказав. А вони аж губи погризли зубамиЙ лиш дивувались, як сміливо став Телемах розмовляти.Врешті тоді Амфіном озвався до них і промовив,Нісія син ясносвітлий, владущого парость Арета:«Друзі, не слід нам, проте, на слушні слова й справедливі415] Лайкою відповідати й з ворожою кидатись люттю.Не ображайте чужинця цього і не кривдіть нікогоЗ челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують.Хай виночерпій іще раз вином наші кубки наповнить,І, узливання вчинивши, розходьмося всі по домівках.420] Гостя ж цього в Одіссеєвих тут запишімо покояхНа Телемахове дбання, – в його-бо він домі гостює».Так говорив він, і всім слова ці були до вподоби.їм у кратерах вина намішав дуліхійський окличникМулій, що був Амфінома товариш. Спинявсь перед кожним425] Він і усім наливав. А вони, з своїх кубків блаженнимЗливши богам, випивали вино, наче мед той, солодке.Тож, узливання вчинивши, ще випили, скільки схотіли,І по домівках своїх спочивати усі розійшлися.