Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 10

Дмитро уважно проглянув її і при мені подзвонив в обком комсомолу:

— Здрастуй, Іване! Говорить Сидорук… Мені здається, що заяву Віктора Чорного можна не брати до уваги… Що?.. Був, був. І Мирон Якович був… У мене тут Оксана Наливайко. Зараз вона принесе тобі стенограму…

Он як рудоголовий нам допоміг!..

А стенограму я опрацюю і збережу — вона для мене дуже дорога.

Скорочена стенограма

Присутніх — сто вісімнадцять чоловік. Головує Євген Кривда.

Євген. Товариші! Ми вже з вами говорили, що на землі знайдено чимало слідів, які наштовхують на думку: в далекі доісторичні часи нашу планету відвідували люди із космосу. Малюнок із Валь Камоніка, старовинне зображення космонавта в Сахарі, японські статуетки. Це дозволяє зробити припущення, що космічні гості були схожі на нас, але не могли вільно дихати в земній атмосфері, їм потрібен був скафандр…

До відомих уже фактів слід додати Баальбекську каменоломню і загадкову терасу. Тераса будувалась із величезних кам'яних брусків, що були ретельно обтесані. Каменоломня, де вирубували ці бруски, містилася внизу. Отже, їх доводилось підіймати нагору. Ще й досі в каменоломні лишилися бруски, яких не встигли одділити від скель. Але справа в тім, товариші, що кожен із цих брусків важить… по півтори тисячі тонн! Ми ще не маємо знарядь, які б могли переносити такі велетенські вантажі. Це однаково, що перенести на Володимирську гірку сучасний дніпровський теплохід разом з пасажирами…

Або, скажімо, залізний стовп в Індії. Склад заліза досі не розгаданий. Ніхто не пам'ятає, коли цей стовп з'явився. Він не іржавіє. Вчені кажуть: то, мабуть, порошкова металургія далекої старовини. Та хіба ж це відповідь? Адже до порошкової металургії ми підходимо тільки сьогодні, коли в нас уже є космічні кораблі. Звідки взялися на землі велетенські преси, які в доісторичні часи із металевих порошків могли виготовляти отакі споруди? І якщо ми маємо одне таке диво, то це ще не означає, що їх не могло бути значно більше… Адже ж потопи таки були!..

Виникає запитання: звідки приходили ці люди? Яку роль відіграли вони в розвиткові земної цивілізації? Лекцію на цю тему підготував Микола Нечипорук. Надаю йому слово.

Микола. Дорогі товариші! Мені здається, що на це запитання відповідають нам атланти. Відповідають малюнками своїх богів — людей у скафандрах. Я вірю в інтуїцію Брюсова. Я гадаю, що малюнок у печерах Валь Камоніка також належить атлантам або їхнім найближчим нащадкам.

Дехто заперечує, що то були скафандри: це, мовляв, обрядовий одяг. Хай навіть так. Та хіба обряди виникають не із життя? Як же сталося, що обрядовий одяг доісторичних людей нагадує одяг космонавтів? Пояснити це випадковістю неможливо…

Випадково могли виникнути кілька малюнків. Але ж у фресках Анрі Лотта знайшла своє відображення ціла епоха! Вчені назвали її Епохою Круглоголових. Ця епоха охоплює кілька тисячоліть. І якщо ми гадаємо, що історичні епохи також формуються випадково, то тут, даруйте, вже пахне звичайнісінькою метафізикою…

Виникає запитання: звідки прийшли до нас ці розумні «боги»? Чи були вони тимчасовими гостями, чи, може, наша Земля протягом століть була їхньою колонією?..

Якби вони були тільки гостями, то про серйозну передачу знань земним людям не могло бути й мови. Крім того, випадкові гості не могли залишити на Землі стільки слідів, що ми й досі знаходимо їх на всіх континентах. Адже ж минули сотні тисячоліть! А коли так, то нумо вдамось до найбільш фантастичного припущення: наша планета в дуже віддалені епохи (до численних катастроф, які винищували людство) була колонією невідомого нам розумного світу.

Таке припущення викликає безліч нових запитань. Чому космічні колоністи покинули Землю? Куди вони зникли? Звідки прилітали — із якоїсь сусідньої планети чи, може, з іншої сонячної системи?..

Якщо це не гості, а колоністи, якщо вони бували на Землі не десятками, а тисячами осіб, якщо космічні люди мали тут добре обжиті поселення — то їх, мабуть, слід вважати нашими близькими сусідами. Важко припустити, щоб зоряну дорогу в десятки світлових років могли долати тисячі людей. Це було б імовірно лише в тому разі, коли б наша атмосфера дозволяла їм вільно дихати і вони почали перекидати на Землю частину свого населення — для постійного життя. Але ж, як відомо, колоністи змушені були жити у скафандрах…

У такому разі яка ж із планет нашої сонячної системи могла бути їхньою батьківщиною?..

Голоси. Марс!.. Венера…

Микола. Гаразд, хай буде так… Тоді чому ж ми ще й досі не можемо налагодити з ними зв'язку? Невже їм не цікаво знати, як на Землі проросли зерна розуму, котрі вони колись посіяли? Хіба є такий сівач, який відмовиться оглянути сходи на ниві, засіяній власними руками?..

Голос. Сміливе припущення! Виходить, ми — їхні нащадки? А як же бути з матеріалістичним розумінням еволюції?..

Микола. Хіба матеріалізм заперечує єдність світу? Хіба матеріальним є тільки земне життя, а сам Всесвіт — це не матерія?.. В часи Дарвіна люди не вірили, що єднання планет можливе. Це здавалося казкою… Але ж сьогодні це вже не казка!.. Чому ж ми дивимося тільки собі під ноги? Чому боїмося підняти голову до неба?.. Я не заперечую того, що життя на Землі виникло самостійно. Я тільки кажу: цілком можливо, що космічні відвідувачі дали поштовх до розвитку земного розуму.

Це не спростовує дарвінізму. Не спростовує також законів еволюції. Ми й самі призначені для того, щоб перекинути розум на іншу планету. Це своє призначення ми не ставимо під сумнів. То чому ж ми вважаємо себе надприродним винятком у життєвих процесах Всесвіту?..

Хіба Джордано Бруно був спалений не за свою віру в численність розумних світів? Хіба ми — не його нащадки? Звідки ж у нас з'явився оцей аж надто запізнілий геоцентризм?..

Але повернемось до наших космічних пращурів.

Ні, друзі, їх чекати марно! Вони ніколи більше до нас не прилетять — сівачі давним-давно загинули. Може прилетіти хтось інший. Але не вони…

Голос. Невже всі загинули?..

Микола. Так, усі… Бо загинув цілий розумний світ. Загинула планета, яка була колись нашою сусідкою. Від неї зостався тільки дрібний космічний пил та безліч малих і великих уламків…

Голос. Як же вона називалась?

Микола. Давайте запитаємо у Платона. Цей старогрецький філософ жив дві з половиною тисячі років тому. Йому поталанило залишити значно більше цікавих свідчень, ніж будь-кому іншому. Предки Платона були філософами і поетами. Вони збирали перекази про минуле і передавали своїм синам. Так до Платона дійшли розповіді про Атлантиду, які ще й досі мають виняткове значення. Є в нього також цікаві свідчення про катастрофи, які переживало людство.

Зосередимо увагу на походженні одного міфа. Очевидно, цей міф бере свій початок на Атлантиді, бо він однаково переказувався і в Греції, і в Єгипті. Предки старовинних греків, як свідчить Платон, колись воювали з атлантами і багато чого запозичили з їхньої культури.

Попередник Платона, філософ Солон, відвідав єгипетське місто Саїс. Там він розмовляв з жерцями, які зберігали у своєму храмі чимало переказів про старовину.

Ось що сказав Солонові старий жрець: «Багато катастроф пережило людство. У вас, еллінів, також передається міф, нібито колись Фаетон, син Сонця, запустив колісницю свого батька, але, не маючи сил спрямувати її по шляху, якого тримався батько, спалив усе на Землі і загинув сам, знищений блискавицями…»

Розмова між Солоном і єгипетськими жерцями відбувалась близько трьох тисячоліть тому. Але вдумайтесь, товариші, у глибинний зміст цього міфа. Син Сонця… Які ж у Сонця є діти? Сьогодні їх дев'ять. Дев'ять планет. Та ось питання: чи завжди було їх дев'ять? Чи ніколи не було десятої?.. А яка ж у батька колісниця?.. Сьогодні ми знаємо всі її властивості. Сонце живиться ядерною енергією. Мільярди років їздить на цій колісниці Сонце-батько, але ще не спалив жодної планети. Батько нею користується розумно, обережно, зігріваючи своїх дітей лагідним промінням, запліднюючи їх новим життям. Та ось його нерозумний син Фаетон вирішив і собі запустити таку ж саму колісницю. Мабуть, позаздрив батькові. Виявивши злочинну необережність, він загинув сам і спалив усе на Землі…