Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 17

— Не люблю, коли мені приписують те, що належить не мені, — невдоволено буркнув Лашуре.

Чаміно засміявся.

— А ми теж не позбавлені самолюбства, Лашуре!.. Бач, починаємо ділити, що кому належить… Гаразд, краще розповідай, що тут у вас нового.

Лашуре підозріливо покосився на Миколу, але зміркувавши, що його друг Чаміно не стане довіряти будь-кому, почав:

— Учора карники стратили півтораста скотарів за те, що вони потай забили одного молодого дагу і поділили між собою м'ясо. Кожній родині дістався шматочок, не більший від кисті руки дорослої людини. Як можна в день народження Бога-Сина не дати дітям хоч по шматочку м'яса?.. Тепер діти залишилися без батьків.

У Чаміно стиснулись кулаки. Він глянув на Лочу, потім на Миколу.

— Ви чули?!.

— Це жахливо! — вигукнула дівчина, і Микола побачив, що її очі вміють випромінювати не лише тепло. — Які вони жорстокі! За одного дагу — півтораста людей.

— Безсмертний вважає, що в лабіринтах Фаетона розплодилося надто багато біловолосих, — спокійно зауважив Лашуре, який звик до найстрашніших жорстокостей карників. — Він каже, що через двісті обертів у корі планети не вистачить мінералів, щоб виготовляти білковину. Вся кора буде перероблена й перетравлена.

— Він просто ненавидить кожний живий організм, — сказав Чаміно. — Нам треба працювати, Лашуре!.. Доки не навчимось обеззброювати їхні шахо, ми не згуртуємо народ.

— Прилад, який стоїть у мене, діє бездоганно.

— Але ж потужність його поки що мізерна! — рубонув повітря стиснутим кулаком Чаміно. — Він здатний охоронити від підслухування лише одну кімнату. А нам треба розмовляти з тисячами, мільйонами…

Мабуть, Чаміно так довго мовчав, що зараз, потрапивши в кімнату, де можна вільно висловлювати свої думки, заговорив надто пристрасно, мов на мітингу. А може, й справді він уявляв перед собою тисячоголовий натовп?..

Чаміно нагадав, що протягом десятків тисяч обертів люди заливали планету кров'ю лише за те, щоб вирішити, кому над ким панувати. А коли, здається, люди повірили, що настав час довічної свободи й рівності, влада потрапила до прислужників Безсмертного…

О ні, сам Єдиний не страшний. Коли б ішлося тільки про нього, все було б значно простіше. Безсмертний страшний не сам по собі — страшна численна каста його вірних слуг, що обплутала суспільство слизькими щупальцями, проросла в суспільний організм, ніби згубна пухлина.

Отже, боротьбу слід розпочинати з того, щоб зруйнувати систему контролю над людськими помислами і вчинками.

Люди мусять досягти єдності, згуртуватися для боротьби. А для цього треба вільно обмінюватись думками. Де немає обміну думок, там немає і не може бути народної єдності; там є лише тупий фанатизм, напівтваринне розумове дрімання…

Бажання володарювати над іншими є суттєвою рисою розумних істот у час формування і визрівання розуму. Деякий час ця якість має прогресивне значення, вона є ніби каталізатором розвитку. Та згодом вона переростає у свою протилежність, і суспільство, яке своєчасно цього не помітило або ж не знайшло в собі сили подолати, відкинути цю якість, неминуче прямує до своєї загибелі. Норма життя для розумних істот у Всесвіті — цілковита рівність, повна свобода і незалежність кожного індивідуума, вільний обмін надбаннями розуму.

Трагедія Фаетона полягає в тому, що надто довго тягнувся перший період розумового розвитку, пов'язаний з обожненням талановитих натур. Фаетонці, обезсмертивши Ташуку, вробили величезну, майже непоправну помилку.

Фаетон може врятувати себе від виродження й загибелі лише в тому разі, якщо людство піде Шляхом Материка Свободи. Треба готуватися до великої боротьби, до народної війни проти касти Безсмертного. Окреме життя в цій боротьбі не має значення, бо йдеться про смерть або життя цілої планети…

Микола з таким зачудуванням дивився на Чаміно, мовби вперше його побачив. А може, й справді вперше? Раніше він знав того Чаміно, який разом в іншими юнаками безтурботно захоплювався розвагами, що для хлопців його кола становили головний вміст життя. Тепер він побачив Чаміно, якого поки що не знав ніхто, окрім Лашуре та ще, можливо, кількох десятків їхніх біловолосих прибічників. Такого Чаміно не знала навіть Лоча! Вона теж дивилася на брата з відвертим вахопленням й усміхалася доброю, гордовитою усмішкою.

— Пробачте, — винувато мовив Чаміно. — Я надміру захопився.

— Ти дуже цікаво говорив, — обізвався Лашуре. — Шкода, що так мало слухачів…

Лашуре влаштував невелику мандрівку по лабіринтах надр. Він освітлював дорогу ліхтариком і давав пояснення.

Надра Фаетона давно вже були пориті так, як десь на земних лугах вологий грунт поритий дощовими черв'яками.

По суті, більшість населення держави Безсмертного жила не на поверхні планети, а в її надрах.

По кам'яних лабіринтах можна було обійти майже всю державу. Тут були і вузенькі переходи, і широкі площі, які могли умістити десятки тисяч людей. Тут були вирубані в скелях печери, які служили людям за житло, і потужні заводи з розумними автоматами. Тут були ферми, де вирощувались дагу.

По всіх закутках серед цих безмежних лабіринтів, де жили десятки, а може, й сотні мільйонів людей (про кількість населення ніхто не знав), розкидані контрольні пункти храмів Безсмертного.

Це «перший поверх» держави. Ті, хто керував життям цього поверху, пересувалися по широких вулицях за допомогою плащів і шахо — так само, як на поверхні планети. Їм рідко доводилося зазирати туди, де людина ледве могла протиснутися. Що ж до вузеньких переходів і тісних печер, то їх знали лише карники. Карників набирали з самих біловолосих, через те від них важко було сховатися.

Лашуре сказав, що недалеко ферми. Досі вони йшли в темряві і майже нікого не зустрічали, а зараз вдарило в очі світло. Коридор почав розширятись, і невдовзі вони побачили навколо себе простір, який можна було назвати площею. Над площею висіло кам'яне небо, а стіни цієї велетенської печери складались із кількох поверхів невеличких печер, що загалом скидалися на щільник. Той щільник, ніби бджолами, був обліплений людьми. Вони з мавпячою швидкістю підіймались і збігали вниз по драбинах, а подекуди у гранітній стіні були вирубані сходи. Людей було так багато — дітлахів, підлітків і старих, — що важко навіть збагнути, як вони розміщаються в отих кам'яних конурках.

Мабуть, їх рятувало тільки те, що тут не було дня і не було ночі. Коли виспався один, вкладався спати другий. Дехто з них і жив, і спав просто на площі — на голому, вологому камінні.

— Який жах! — не стрималась Лоча. — Я ніколи не бачила, щоб люди жили в такій тісноті.

На її білому обличчі з'явився рум'янець — мабуть, від хвилювання.

Микола глянув на неї — і жахнувся. Ні, то був страх не за Лочу, а за людину взагалі, за її врироду, красу гордого духу і пружного тіла. Людина буває така прекрасна, що її красою можна пишатися перед іншими світами й галактиками.

Така була його кохана Лоча — чудова квітка промерзлого наскрізь Фаетона. Зараз він нездатний породити таку квітку — він породив її близько мільярда обертів тому, коли перебував значно ближче до Сонця. Породив у грубому, недосконалому вигляді, а потім протягом сотень мільйонів обертів безперервно її шліфував. Так з'явилася Лоча… Щоб Лоча була така, яка вона є, потрібні розкішні палаци, багато світла і тепла, багато краси довкола. Краса навколишнього світу формує красу людини. А грубий, примітивний світ огрублює її до невпізнання, знищує безперервну шліфовку віків, повертає людину до первісного стану — і тоді вона скоріше скидається на матеріал, з якого зліплена, ніж власне людину…

Микола про це думав тому, що за кілька кроків від нього порівняно молода біловолоса, зодягнена в щось грубе жінка, схилившись над канавою, по якій текли смердючі нечистоти, зосереджено бовталася в них руками. Поруч неї щось виловлював у канаві оголений до пояса худий — самі лише кістки і шкіра — біловолосий хлопчик.

— Що вони роблять? — болісно, з невимовним стражданням у голосі запитала Лоча.