Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 23

Проте кам'яні «личинки» тут були не свої, а чужі, і мурашки-люди носили їх під безперервне хльоскання довжелезних бичів. Наглядач, озброєний бронзовим списом, стоячи на відполірованій тисячами ніг мармуровій скелі, міг дістати спину раба на будь-якій відстані. Бич, різко ляснувши, обвивав поперек, лишав криваві смуги на голих стегнах, але раб навіть не повертав голови до свого ката.

З усіх боків каменоломню оточували люди з бронзовими списами. Вони також були оголені до пояса, але на грудях у них висіли мідні бляхи, а на широких шкіряних поясах — бронзові мечі.

— Ось на чому тримається Атлантида! — болісно сказав батько.

Тим часом наглядачі їх помітили. Кожна людина в скафандрі була богом для цих земних людей. Одразу ж заляскали десятки бичів, тіла невільників заюшилися кров'ю. Їх змушували бігати з кам'яними брилами на плечах. Стежка, що вела із каменоломні, була крута і слизька. Раби падали разом зі своїм кам'яним вантажем. Важкі брили причавлювали їх до каміння. Каменоломня зачервоніла від крові…

Несподівано в каменоломні з'явилося кілька фаетонців. Очевидно, вони стояли десь у печері або за виступами скель, через те їх раніше не було видно. На піднятій долоні правої руки кожен з них ніс величезну кам'яну брилу. Якщо зважати на розміри, то брили мали бути в сотні разів важчі, ніж каміння, яке носили раби, але фаетонці йшли так, мовби несли звичайні яблука. Навіть Микола, який добре знав, що брилам надано гравітаційних властивостей і вони майже нічого не важать, не міг дивитися на цю процесію без захоплення.

— Оце робота!.. — вигукнув він. — Навіщо ж мучити людей?.. Це ж так просто!

Та незабаром Микола зрозумів, що то був лише предметний урок землянам — демонстрація могутності «богів». Раби падали навколішки, фаетонці переступали через них, мов через каміння, і спокійно крокували далі. Потім злетіли над каменоломнею разом зі своїм вантажем і зникли з очей.

У каменоломні все почалося спочатку…

— Ходімо звідси! — вигукнув Микола. — Чому фаетонці такі жорстокі?!.

— Для володарів немає людей, — сумно відповів батько. — Для володарів є лише матеріал, з якого споруджується храм історії.

І показав на золоту постать Безсмертного, що височіла на даху найвеличнішого у столиці храму. Постать була не просто його окрасою — навпаки, саме для неї збудували храм, для її недосяжної величі. Тепер можна було розгледіти, що саме топтав Безсмертний: то, звиваючись у пекельних муках, каралися грішники. Хто вони — фаетонці чи земляни?..

Минуло небагато часу, і Ечука з Миколою відчули, що земне сонце діє на них згубно. Вони полами плащів затуляли скафандри, лишаючи тільки очі, але щоки й кисті рук були вже напечені, дуже боліли, і перед очима плавали вогнисті плями. У них ледве вистачило сил, щоб повернутись у місто…

Рагуші розшукав їх на вулиці. Він злегка похитувався, як моряк на палубі під час шторму. Очевидно, атланти вже почастували його своїм напоєм.

— А-а, щоб вас вулкан ковтнув! Я вже з ніг збився. Де вас носило?.. Мерщій ходімо до верховного.

У великому залі храму стояли довгі столи. Сюди були запрошені жерці з усієї Атлантиди. Вони сиділи за столами без своїх золочених плащів, без скафандрів. Тут було те повітря, яким могли дихати фаетонці. Потужні установки, сховані у мармурових стінах, безперервно подавали його до зали. Тепер ховали голови у скафандри численні слуги верховного жерця — нащадки вирощених на Фаетоні земних людей. Вони підносили страви і великі посудини з вином.

Рагуші допоміг Миколі та Ечуці зняти скафандри, повів їх до столу і посадив поруч себе.

Жерці вже багато випили й голосно сперечалися. На нових гостей ніхто не звернув уваги. Микола почав дослухатися до їхньої суперечки.

Верховний жрець — огрядний, з безволосим лискучим черепом, — щось запально доводив кістлявому, аскетичного складу сусідові:

— Пустині тебе лякають? Даремно!.. Ми їх створимо всюди, де почали виникати непокірні держави. Ми змусимо бунтарів жити в гарячих пісках. Ми не залишимо їм жодного корінця, жодної краплини води. І вони визнають владу Єдиного.

Високий, сухорлявий жрець заперечливо похитав головою.

— Який у цьому сенс?.. Ми б діяли значно розумніше, коли б перетворили Землю на велетенську оранжерею. Тут можна вирощувати стільки їстівних плодів, що ми б нагодували навіть біловолосих.

Верховний скептично посміхнувся.

— Ти мислиш десятками обертів, а треба мислити, принаймні, тисячами. Якщо біловолосих забезпечити стравами, через триста-чотириста обертів їх розплодиться стільки, що в атмосфері Фаетона не вистачить кисню. Не забувай, що ми тепер лише споживаємо кисень. Відтоді, як Фаетон утратив рослинність, кисень не відновлюється. Його стає все менше й менше… Коли населення збільшиться на п'ять-шість мільярдів чоловік, фаетонці почнуть задихатися… — Верховний затарабанив пальцями об стіл, слуга в скафандрі приніс нову посудину з вином. — Ні, ні!.. Виходу немає. Коли планета починає старіти, її вже ніщо не врятує…

— Я чув, що на материку пороків, — сказав аскет, — діють могутні відновлювачі кисню. Вони розкладають океанську кригу. Водень використовується як пальне для електростанцій, а киснем збагачується атмосфера. Кажуть, тепер на Фаетоні значно легше дихати. Ти помітив це, Рагуші?..

Космонавт ще не встиг відповісти, як верховний, метнувши гнівний погляд на сухорлявого, вигукнув:

— Брехня! Там утратили будь-який контроль над розмноженням. Їх незабаром буде цілий мільярд. Вони вже селяться навіть у космосі… їхні літаючі міста… Хіба це не загроза могутності Єдиного?.. Ні, на Землю ми їх не пустимо. Нехай колонізують Марс і планети Толімака… Земля належить нам і тільки нам!..

Обличчя в сивоголового аскета порізане глибокими зморшками, очі розумні, добрі.

— Тоді скажи, — спитав він у верховного, — чому Безсмертний заборонив знайомити земних рабів а нашою технікою? Чому він не дозволяє виробляти на Землі залізо? Єдине, що він дозволив передати землянам, — тільки бронзу…

— А срібло і золото? — невдоволено буркнув верховний. — А благородний оріхалк?.. Хіба не ми навчили їх виготовляти цей сплав? Тепер їхня аристократія навіть стіни й підлоги вкриває оріхалком…

— Я кажу про метали, з яких можна виготовляти плуги, сокири, борони… Дуже важко рубати дерева бронзовими сокирами.

— Залізо — це метал могутності Безсмертного. Хто володіє залізом, той володіє світом. Це розуміють навіть засновники бунтарських держав. Одержавши залізну зброю, раби перестануть бути рабами… А фаетонець перестане бути богом.

Рагуші запросив верховного в окрему кімнату. Невідомо, про що вони там розмовляли, але Рагуші вийшов звідти з сяючим обличчям. Наблизившись до Ечуки, непомітно стиснув йому руку й тихо сказав:

— Тобі поталанило… Домовився!

Про що він домовився з верховним, стало відомо лише наступного дня, коли раби під особистим наглядом Рагуші почали завантажувати корабель якимись ящиками.

Підвівши Ечуку до шафи, вмонтованої в стіну ракети, Рагуші відчинив легенькі дверцята. Там стояли сотні надійно запаяних пробірок.

— Робочий матеріал для твоєї лабораторії, Ечуко!..

Рагуші розповів, яким чином йому вдалось одержати це таємне устаткування. Воно давним-давно лежало в підвалах храму — вісімнадцять ящиків, повний комплект лабораторії.

— Верховний довго торгувався, — розповідав Рагуші. — Для нього це звичайнісінький брухт, але він дуже боїться, щоб я десь не проговорився. Я запевнив його, що ця посуда мені потрібна для переплавки. Там є чимало золота. А тебе, Ечуко, я відрекомендував як майстра золотих прикрас. Ми їх, мовляв, удвох переплавимо, і половину золота я поверну верховному.

Як зрадів батько!..

Вражений і розчулений, він вдячно потискував то одну, то другу руку космонавта. Раптом він спохмурнів і занепокоєно звернувся до Рагуші:

— А де візьмеш стільки золота?.. Йому ж справді треба повернути.

— Це вже мій клопіт, — усміхнувся Рагуші. — Повернути треба не тут, а на Фаетоні. Вони майже всі… за винятком отого кістлявого, що сперечався з верховним… потай передають золото на Фаетон. Там його тепер майже не добувають. А возить ці передачі Рагуші… Якось викручусь!..