Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 28

Особи, які називали себе нащадками богів, так передавали заповідь їхнього творця:

«Вам належить розпочати створення живих істот, наслідуючи при цьому дії, за допомогою яких моя творча сила дала вам існування… Ви самі вже закінчуйте створення живих істот і вирощуйте їх, подаючи їжу…»

Де ж тут ми бачимо бога? Це розмова людини з людиною. Але ці люди перебувають на різних щаблях наукового досвіду. І все ж учні (або земні діти) вже здатні створювати нижчі білкові істоти. Творча сила! Хіба не вона головна ознака людини? Хіба не вона сьогодні штовхає наших учених на створення живих істот із штучного білка? Чому ж ми це право визнаємо лише за собою? Невже ми справді хочемо посісти становище богів? Чи не виявляємо ми деякої нескромності?.. Платон, мабуть, не знав генетики і не цілком розумів, що саме ховається за переказом, — він просто сумлінно його записав. Це, безперечно, лише посилює вірогідність записаного. Відкинувши його тлумачення, давайте вдумаємось у кожне слово цієї надзвичайної заповіді. Хіба вона не звучить, як заклик людинотворця до продовження селекційної роботи на Землі? Хіба не міг сказати ці слова останній фаетонець, який після загибелі своєї далекої батьківщини був і сам приречений на загибель?.. Хіба десь в Асканії-Новій, створюючи таврійського зеброконя, ми не виконуємо ту ж саму заповідь?..

Дописано олівцем. Миколо! Любий мій!.. Мабуть, це сказав Ечука-батько — твій Біловолосий бог… Він так піклувався про долю своїх землян, що просто не міг цього не сказати… До речі, хто вона, твоя Лоча? Здається, я починаю ревнувати… А може, це… Тоді чому ж ти мовчиш?.. Хіба на Фаетоні легше освідчитись у коханні, ніж на Землі? Як я тебе люблю, мій дорогий Акачі!..

Земна Оксана, якій дуже хочеться бути фаетонською Лочею…

13. Десять обертів розлуки

Вони полетіли просто в розлуку, бо Лоча, як відомо, лишилася на Фаетоні, а Микола приземлився на материку, що мав стати для космічних переселенців новою батьківщиною.

Може, було б обачніше заснувати колонію десь на півдні материка, в помірному кліматі, але Ечука-батько вирішив, що для селекційної роботи більше підходить тропічний клімат. Хоч він дуже вологий і задушливий, але не має значних перепадів температури, а це для Ечуки мало неабияке значення.

Що й казати, спершу було важко. Майже цілий земний оберт витратили на те, щоб привчити свої організми до земної спеки. Але фаетонці вперто гартували тіло, потроху опромінювались на ранковому сонці, і десь місяців через десять могли з півгодини пробути на сонці навіть без одягу — в самих прозорих шоломах, що давали змогу дихати. Але це було небезпечно: укус земної комахи міг коштувати життя… Адже ж на Фаетоні вже давно вимерли всі комахи, які в свій час завдавали чимало клопоту людям.

Взагалі ж переселенцям довелося пережити стільки небезпечних пригод, що якби не їхні плащі та скафандри, довелося б зовсім зле…

Микола допомагав батькові в його науковій роботі. Клопоту було чимало: доглядав малечу, годував розведеною в окропі білковиною, якою їх забезпечував Рагуші. А коли діти почали підростати, Микола виховував і навчав їх. У нього не лишалося жодної вільної хвилини, і, може, саме це допомагало юнакові переживати розлуку з Лочею…

Так минуло близько десяти земних обертів.

Ечука-батько старів з кожним обертом, волосся його зробилося зовсім біле. Він ніколи не розлучався зі своїм червоногрудим какаду — постійним співрозмовником у предковічних джунглях чужої планети. Батько знайшов його під деревом, коли какаду був іще жовторотим пташеням. Воно неодмінно загинуло б, якби батько не вигодував його із власних рук. Какаду ніби розумів, що зобов'язаний цій загадковій істоті власним життям, і ні на хвилину не покидав свого рятівника. Куди б не йшов старий Ечука, какаду незмінно сидів на його плечі…

Жили вони у невеличкому приміщенні, яке їм допоміг побудувати Рагуші. Веселий космонавт також постарів і, коли строго до цього підходити, вже не годився для самостійних перельотів. Але жерці Атлантиди і Фаетона не любили міняти космічних контрабандистів, які знали дуже багато їхніх таємниць. Та й сам Рагуші не міг жити на Фаетоні, бо Земля стала його другою батьківщиною, його сини повиростали. Як і слід було сподіватиоя, вони теж стали рабовласниками.

Ечука-батько нерідко докоряв за це космонавтові, бо сам Рагуші відіграв неабияку роль у поширенні на земній кулі незалежних цивілізацій. Він таємно перевозив із Фаетона й Атлантиди дуже цінне устаткування, без якого фаетонці-кагоржани не змогли б ні жити, ні провадити наукових дослідів, ні захищатися від переслідувань усюдисущих і всемогутніх жерців-атлантів.

На докори Ечуки космонавт відповідав:

— А що я можу вдіяти? Атланти діляться на богів, рабовласників і рабів. Мої сини могли бути або рабовласниками, або ж рабами. Як бачиш, вибору немає.

Микола, слухаючи Рагуші, зауважив:

— Вони могли б очолити рабів. Знищивши богів і рабовласників, створили б вільну республіку.

— Те-те-те! — сміявся Рагуші. — Може, колись… Через тисячі земних обертів… А зараз цього не дозволять фаетонські жерці. Проти них земна людина все одно, що комар на моєму скафандрі…

У трикімнатному приміщенні, де вони жили, була тільки одна невеличка кімната із штучно створеною атмосферою Фаетона. То була спальня, де вони з батьком після цілоденної праці відпочивали од скафандрів.

Житло збудували з дерева. Лише спальню щільно облицювали люмінесцентною пластмасою, яку привіз Рагуші з Фаетона. Ця кімната була цілком герметична. Невеличка установка для виготовлення кисню зробила батька незалежним від Безсмертного. Але кисень доводилося заощаджувати.

— Хочеш спробувати напій атлантів? — спитав Рагуші, звертаючись до батька. — Це трохи інший, ніж я привозив минулого разу.

Батько зрозумів, що космонавтові хотілося випити, але заважав скафандр.

— Ні, моя справа вимагає тверезості. А ти, будь ласка, йди в спальню. Трохи відпочинеш.

Коли Рагуші зник за дверми спальні, батько промовив до Миколи:

— Рагуші мене радує і засмучує. Він той, кого називають просто щирою людиною. Сердечна доброта живе в ньому стихійно. Він однаково допомагає і тим фаетонцям, які стали жахливими диктаторами серед землян, і тим, хто керується ідеями Материка Свободи… Усіх він вважає скривдженими, усіх йому жаль…

Ішлося про каторжан, які заснували на Землі численні держави. Для Рагуші всі вони були однакові, бо постраждали від гніву Єдиного.

Не раз батько розповідав Миколі, про свої плани. На це мало одного життя, отже, синові належить продовжити його справу. Батькові вдалося вивести кілька сотень земних індивідів, серед яких є дівчатка й хлопчики. Багатьох із них за конституцією організму вже можна наввати першими земними людьми. Але декотрі поки що становили перехідну ланку поміж людиною і мавпою.

Микола не відразу зрозумів, навіщо батькові починати це спочатку: адже земна людина вже існувала!..

Важко давалися йому таємниці генетики.

— Я хочу закласти своїм землянам зовсім інший генетичний код, — пояснював батько. — Земля неоднорідна за своїми умовами. Тропіки вимагають інших властивостей організму.

На думку батька, земні люди колись зіллються у спільну расу. Та перед цим кожна генетична група мусить пройти власну еволюцію. А коли настане епоха великого об'єднання рас, кожна з них віддасть у формування людини не лише свій досвід, але й власну кров.

Це буде Епоха Великого Синтезу…

Генетичний синтез породжує такі якості, яких не мали предки; він підносить живу істоту на вищий щабель розвитку. І навпаки, відсутність його призводить до обігу генетичних ознак у замкнутому колі, а це згодом може спричинитися до виродження. Через кілька поколінь тут настане щось схоже на кровосуміш…

Планета мусить мати не просто людину, а Спектр Народів.

Хай це призведе до змагання, взаємоборства між ними. Але без цього немислимий прогрес. Тільки наївні люди гадають, що можна сформувати розум поза боротьбою.