Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 35

Микола глянув на вогнисту стрілку приладу і вжахнувся — вона показувала кудись назад! Отже, він і не помітив, коли вона крутилася. Потім його заспокоїла думка, що прилад діє бездоганно, і він спрямував свій шахо в зворотному напрямі. Тепер летіти стало значно легше — допомагав попутний вітер.

Раптом стрілка завертілась, і Микола аж затіпався від невимовної радості. Він птахом шугнув униз і незабаром опинився на крижаній поверхні океану. Тут він необачно вимкнув шахо, і страшний вітер штурхонув його, звалив, покотив по кризі. Шахо вислизнув з рук, Микола котився все далі й далі, думаючи про одне — хоча б не загубити дорогої коробочки, яка вела його до Лочі!

Виявилося, що він устиг перевести шахо в положення «за мною». Коли Микола на якусь мить зачепився за примерзлий до криги сніговий наріст, вірний шахо висів над його обличчям. Варто було простягнути руку, щоб знов одержати змогу протистояти яким завгодно вітрам…

Стрілка відхиляється то ліворуч, то праворуч, але чомусь не бажає крутитись. Прилад водить його біля самої ляди — Микола це розуміє. Він кружляє по колу, весь час його звужуючи. Справді ж бо, хай спробують карники Безсмертного знайти кімнату Лашуре без приладу! Це однаково, що просипати крізь розчепірені пальці весь фаетонський сніг…

Та ось, нарешті, стрілка, злегка колихнувшись, зробила оберт і завмерла. Микола, не сходячи з місця, обвів прилад навколо себе. Тільки тепер йому вдалося відшукати одну-єдину точку, де стрілка безперервно крутилась. Обмацавши кригу, Микола помітив ляду. Він знав, що ляда з'єднана з кімнатою Лашуре дуже чутливим звуковим сигналом. Микола кілька разів гупнув ногою в кригу…

Лашуре поспішає за Миколою, йому б хотілося випередити несподіваного гостя, щоб трохи підготувати Лочу, та Микола біг по крижаній підлозі знайомого коридора, не тямлячи себе від щастя. Лашуре зостався десь позаду…

Микола відчинив двері. У кімнаті, крім біловолосої господині, яка помітно постаріла, нікого не було. Привітавшись, Микола нетерпляче вигукнув:

— Де Лоча?

Розгублена господиня, що, мабуть, не вірила власним очам, тупцювала біля стіни. Обличчя бліде, безкровне. Очевидно, її налякав цей нежданий вихор, що увірвався в житло в образі людини. Поволі отямившись, вона усміхнулася широкою, доброю усмішкою.

— Акачі?.. Невже ти?.. Ми з Лочею тільки-но про тебе говорили.

Шастаючи безтямними очима по кутках кімнати, Микола знову запитав:

— Де ж Лоча?..

Господиня мовчки натиснула якусь кнопку. Крейдяниста стіна із брунатними прожилками, відірвавшись од кутка кімнати, попливла ліворуч, і там, де щойно був звичайнісінький куток, утворився вільний прохід.

Микола стрибнув у той прохід. Ледве встиг помітити, що стіна, — хоч так легко його пропустила, — насправді була дуже товста, як вона знов посунулась на своє місце, відгородивши од нього кімнату Лашуре.

Світ, в якому опинився Микола, був дивовижний, вражаючий. Широкий, добре освітлений простір годилося б назвати великою площею, якби десь височіли стіни. Але тут було небо, саме небо, що блакитно світилося над головою, створюючи враження неосяжності. Горизонт дуже далеко, здавалося, до нього не дійдеш, бо він одступатиме все далі й далі. Дзюркотіли прозорі струмки, шелестіли дерева, які Микола бачив лише на старовинних зображеннях, що дійшли до сучасних фаетонців із глибокої давнини. Фіолетові трави росли на берегах струмків, на деревах погойдувались великі фіолетові плоди, поміж деревами з добре обробленого грунту підводились їстівні рослини, що вигодували багато поколінь фаетонців, а потім назавжди зникли.

На горизонті — по всьому видноколу — росли високі, барвисті квіти. Вони перепліталися між собою гнучкими стеблами, ховаючи ту грань, що з'єднувала склепіння з підлогою, і створюючи оте враження неосяжності.

Де взявся цей казковий світ? А може, він існував уже тоді, коли Микола вперше відвідав загадкову кімнату Лашуре?..

Він розумів, що це тільки величезна оранжерея, що небо над головою — добре відполірований крейдяник, якому надано сферичної форми, що ота небесна блакить — лише ретельно продумане освітлення, а струмки сюди підведено в якоїсь глибинної річки, що й досі інколи трапляються в надрах Фаетона…

Як могло створитися отаке буйство квітів? Адже все це вмерло, давно вже вмерло — десятки тисяч обертів томуі..

Микола навіть не повірив, що може тут зустріти свою Лочу. Тут живе не вона; тут повинна жити її далека попередниця, яка тільки прибрала її ім'я.

Та ось Микола помітив поміж дерев самотню жіночу постать. Жінка зодягнена в щось мішкувате, голова схована в капюшон, обличчя не видно. В руках вона тримає глибокий кошик, а якого щось набирає совком і підсипає під їстівні рослини.

Микола, нечутно ступаючи, підійшов ближче. Постать йому незнайома. А кошик наповнений звичайнісіньким гноєм дагу, що невеличкими купами лежав поміж дерев. Оті купи й розносила жінка під рослини…

Він сміливіше наблизився до неї, щоб запитати про Лочу. Зачувши його голос, жінка стиха зойкнула, відвернулася, затулила руками обличчя. Потім відкинула капюшон, відкрилося чорне, до болю знайоме волосся. Але обличчям вона все ще боялась обернутись до Миколи, ніби перед нею привид.

— Чаміно, не жартуй, — сказала жінка. — Я знаю, ти можеш загримуватись навіть під Безсмертного… Але отакі жарти… Не треба, Чаміно!

Микола був приголомшений: він упізнав голос Лочі! Це вона розносила гній дагу під їстівні рослини. Як же він цього не зрозумів одразу?

Отака несподівана Лоча — Лоча-трудівниця, з кошиком, повним гною, — для нього стократ миліша, бо вона робить те, що повинна робити кожна людина, коли хоч трохи шанує планету, на якій живе…

Микола підбіг до Лочі, вхопив за руки, стягнув з них прозорі рукавички і припав гарячими губами до її долонь.

— Лочо, це — я! Це справді я. Мене привіз до тебе Рагуші…

Він помітив тверді горбики на її долонях і одразу ж збагнув, що диво, яке їх оточує, виникло не з казки, воно створене людськими руками — руками Чаміно, Лашуре, біловолосої господині і його Лочі.

Вона стрепенулась по-пташиному, ніби збиралася злетіти, — в очах промайнув переляк. Лоча не могла вимовити жодного слова. Руки її тремтіли, обличчя заціпеніло і стало біле, мов стіна в кімнаті Лашуре. Тільки вії трепетно ворушились, нагадуючи про те, що це не образ Лочі, висічений з білого мармуру, а вона сама — жива, довгождана, вірна йому кожною своєю клітинкою…

— Акачі… — тихо проказала вона. Слово це вихопилось із її грудей, мов приглушений зойк. — Акачі… Дай мені повірити, що це справді ти… Чому ж ти не попередив?

Лоча розгублено обмацувала себе, очі її винувато оглядали власну постать.

— Я не міг попередити, Лочо… Я сам не сподівався, що батько мене відпустить. Він зостався один на весь материк…

— Я перша жінка на Фаетоні, що так негарно зустріла свого чоловіка… Ти пробач мені, Акачі… — Почервонівши, вона хутко зняла з себе робочу накидку з капюшоном й одразу ж перетворилася на ту Лочу, що жила в його земних снах і неземних мріях. Під робочою накидкою на ній був напівпрозорий блакитнуватий одяг, в якому ходять молоді фаетонки. — Ти зачекай, я швиденько переодягнусь… Як велить наш звичай…

Та Миколі було байдуже до традицій. Він підхопив її на руки — легку, зіткану з голубого проміння, налиту гарячою пружністю, мов оті соковиті плоди, що звисали над їхніми головами…

— Не треба, Лочо!..

Він поніс її поміж дерев, стрибаючи через прозорі струмки, що текли у фіолетових травах, її ніжні руки обхопили його міцну шию, уста гаряче дихали в його засмагле під земним сонцем обличчя, що нарешті позбулось прозорого шолома, і тепер його щока цілком вільно може торкнутись до її щоки.

— Добридень, Лочо! — нарешті промовив Микола, і ні йому, ні їй не здалося, що це привітання було сказане з деяким запізненням.

Він поставив її серед квітів. Гарячі, схожі на земне ранкове сонце пелюстки старовинних квітів торкалися блакитних округлостей її грудей, синє листя м'яко черкало об її пружні стегна, фіолетове стебло, мов тоненький поясок, оповило її гнучкий стан, — вся її пройнята нетерпінням постать була в барвистих пелюстках квітів — червоних, синіх, білих, оранжевих…