Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 49

Ніякого іншого життя йому і не треба. Тільки б летіти отак — променевим завихренням у зоряному вітрі, відчувати себе безмежним у безмежності. Тій далині немає меж, немає впину. Як солодко бути зоряною краплиною! Невже він стане колись чимось іншим? Навіщо? Ах, так! Субстанція мусить бачити себе. Їй потрібні очі. Гармонія повинна стати тілом. Бо матерія пізнає себе в Людині…

Тіні. Прозорі силуети. Немає навіть зірок. Та ось тіні поволі починають вирізьблюватися чіткіше. З'являється те, чого насправді немає, — поверхня тіл і предметів. Невже він бачить? Але чим? Де його очі? Хіба можна бачити без очей? Хіба нейтрино щось бачить?..

Бородатий велетень сидить під копицею сіна. Обличчя пітне, стомлене. Ось він підводиться, бере глек. Схиляється над криницею. Води немає. Чому немає води? А може, то не криниця? Може, так відчуває Ша-Гоша те Зло, що роз'їдає надра Фаетона? Може, оті надра запрограмовані у його відчуттях, як криниця на зеленій ниві сонячного життя? І, може, то його спрага випромінюється із глибин Червоного Острова, що плаває в метановій атмосфері Юпітера?..

Велетень зникає. І зникає нива. І здається Миколі, що він блискавицею летить в океан. Вибух. Той вибух завершує симфонію, у якій він був сьомою нотою.

Тиша. Поволі з'являється тіло. Руки зв'язані. І зв'язані ноги. Ні, не зв'язані — він закований у якусь посудину. Вона облягає кожен вигин його тіла, ніби саркофаг. Миколі хочеться кричати. Всесвіте, добрий, великий батьку! Навіщо ти кинув мене на тортури? Чому не дозволив шугати у твоїй неосяжній Безвідносності? Навіщо тобі потрібні не лише симфонії Щастя, а й наші Муки, наші Трагедії? Може, вони — тільки мазки, тільки тіні й напівтіні у твоїх симфоніях? Може, ти й сам смієшся і плачеш нами? Може, ми — тільки сльози на твоїх очах? Сльози Радості, сльози Смутку…

Спалах. Микола знов починає бачити. Тепер у нього справді є очі. Він дивиться крізь віконце саркофага на дві людські постаті, що стоять поруч. Чоловік і жінка. Обличчя ясно-бузкові, очі неприродно великі, волосся майже червоне. І майже червоні брови, схожі на смужки вогню, які виникають тоді, коли дитина, граючись вугликом у темряві, швидкими рухами коливає його в руці.

Микола мовби прокидається. Якщо є за віконцем саркофага чиїсь очі — глибокі, розумні, що несуть у собі Світове Добро, — йому не страшно. Значить, кудись він прибув. А куди саме? Що означало оте видіння: бородатий велетень під копицею сіна? Невже то справді був Ша-Гоша? Невже Микола потрапив у його променеве тіло? Невже оці люди, яких він бачить крізь вузеньку щілину, — тільки живі нейрони його мозку? Чому ж тоді сам титанічний Ша-Гоша виглядає звичайнісіньким косарем? Чому ж він одержує від Галактики отаку дивовижну програму для своїх відчуттів? Адже ж це програма нижчого порядку — коли острівці Безвідносної Субстанції, які ми називаємо живими істотами, ще не досягли того розвитку, що становить першооснову цивілізації. Може, саме тому Єдиний так зневажливо ставиться до Ша-Гоші? А може, Субстанція у своїх вищих сферах пізнає себе з деяким запізненням?..

Брови на фіолетових обличчях ледь помітно заворушилися. По них справді перебігали різноколірні спалахи. Виявляється, брови цих людей володіли здатністю міняти колір! І Микола починає розуміти: нейрони мозку Ша-Гоші, якими були ці люди, перемовлялися між собою не за допомогою звукових коливань, а за допомогою світлових ефектів. Та й справді: як інакше можна розмовляти у вакуумі?

Оранжевий спалах на бровах. Зелений. Жовтий. Червоний. І так само міняється колір їхніх очей. Що все це означає? Як зрозуміти їхню мову? Може, отак і планети перемовляються між собою — грою барв у своїх силових полях?..

Ні брови, ні очі не мали якогось одного кольору в певний момент, як його не має полярне сяйво. То була вільна гра світла — гра всіма барвами, які існують у природі.

Чоловік був значно старший. А жінка… Ні, то була не жінка. То була дівчина. Обличчям вона, трохи схожа на чоловіка. Може, його донька?..

Їхній одяг також випромінював світло. Барви його мінялися. І мінявся колір волосся. Тільки обличчя зберігали той самий колір — близький до бузкового.

Чоловік підійшов до віконця у Миколиному саркофазі, простягнув руку і щось ворухнув пальцем. Що то було, Микола не знає. Але він одразу ж відчув полегшення. Тепер тілу було вільніше. Та ось що дивно: він почав розуміти те, про що вони говорили! Мабуть, зміна кольорів була тільки зовнішнім виявом їхньої розмови. І, може, вони й самі її не відчували. Можливо, він бачив цю гру лише тому, що дивився на них через оптичний прилад. Бо то таки не просто щілина. То було щось інше.

Так, вони розмовляли беззвучно! На губах грали то усмішка, то тінь задуми — тоді губи складалися важкими пелюстками, але було ясно, що не вони регулюють коливання, які сприймає мозок.

То були коливання світла, що передавалися від мозку до мозку безпосередньо, як здатна передаватись тільки думка. Може, саме через те Микола розумів їхню мову?..

— Ні, тату, — сказала дівчина. — Він прибув не з Деми. Але як він міг включитись у її програму?..

— Мабуть, через Вухатого. Він уже повертається. До речі, це, здається, ти його назвала Вухатим?

— Він справді вийшов у нас трохи смішним. Ядро схоже на людську голову з великими вухами. І вся його інформація висить на вухах. А хіба поганий гінець? Хіба не він передав нам розповідь про те, що сталося в сузір'ї Са?..

— Так, це жахлива подія. Фаетонський Материк Свободи повинен знати про це. Під час минулого протистояння вони ще не вміли приймати наших передач. Але останні їхні сигнали ми прийняли непогано.

Чи збираються вони відчинити оцей саркофаг? Що за дивовижна байдужість до гостя! Миколі хотілося крикнути. Але він не знав, як треба кричати промінням.

— Тату! Поглянь на екран. Він гнівається.

Екран? Який екран? Живу людину кинули в труну і тепер розглядають її на якомусь екрані! Та випустіть же, чуєте?!

…Стривай, Миколо! А хто ти зараз є? Ти ж тільки власний психовідповідник, що у формі променевих імпульсів потрапив у тіло велетня-косаря, який заклопотаний одним: на його ниві почала пересихати криниця. Для нього це дуже неприємна подія, йому хочеться пити. Спрага Ша-Гоші у нижчих сферах Субстанції має вигляд всесвітньої тривоги — тривоги за життя взагалі, — і через те нейрони його мозку виробляють кометні організми, посилаючи їх у напрямі Деми. Насправді ж косар Ша-Гоша кохає синьооку дівчину Дему, але вона дуже далеко — так далеко, що про неї можна тільки мріяти, їхні серця випромінюють велике кохання, а нейронам здається, що вони досягли найвищих щаблів у розвиткові науки: навчилися виробляти довершені променеві організми, які зустрічаються з кометними організмами Деми. Відбувається обмін Всесвітньою Інформацією…

А може, це тільки казка?.. Та що можна вдіяти проти цієї казки, коли Субстанція справді володіє відчуттями? Хіба ж вона — матерія — починається і кінчається нашими власними організмами?

Отже, ти, Миколо, спершу потрапив до імпульсних модуляцій Вухатого — комети, яка повертається від синьоокої Деми, — а Вухатий передав тебе у глибини електронного мозку як звичайнісіньку інформацію. Твій саркофаг — це не труна, а такий самий — може, значно досконаліший — електронний організм, який пульсує на Фаетоні. Що ж, такі переселення не можуть бути лише приємною розвагою. Справа серйозна. Хіба ти міг прибути на Юпітер в оболонці власного тіла? Адже ж та оболонка пристосована до значно меншого тяжіння. Тут вона була б відразу ж розчавлена. Та й що б ти тут побачив, окрім хмар, які випромінюють світло? Це ж зовсім інший вимір Всесвіту!.. Отож наберись, голубе, терпіння. Не поспішай. Дай людям подумати, як видобути тебе із ящика. Чи твою інформацію. Чи ідею. Чи просто твою грішну душу…

— Він, здається, трохи заспокоївся, — сказала дівчина.

Батько посміхнувся, відкрилися білі зуби з фіолетовим відливом.

— Мі! Моя люба Мі! — вигукнув батько. — Чи знаєш ти, кого нам прислав Вухатий? Це ж справжнісінький фаетонець. Поглянь, імпульси не виходили за межі наших гравітаційних полів!..