Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 55

Про це й запитав Микола у їхнього гостинного гіда.

— Ми звернемось до його засновника, — відповів Ело. — Нехай він пояснить сам… Інженер Луше помер одна тисяча чотириста вісімдесят обертів тому.

Ело видобув з-під куртки невеликий прилад овальної форми, що висів на грудях, мов амулет, поклав його собі на долоню і тихо сказав:

— Інженер Луше. Одна тисяча чотириста вісімдесят. Акумуляція розуму. Перші спроби і загальні принципи. Без формул і розрахунків…

Хвилина трепетного чекання. Лоча схилилась до Миколиного плеча, її волосся лоскотно ворушилося на його щоці, в напруженому диханні відчувалось нетерпіння. Дядьки Ело і Гашо, зіпершись руками на бильця площадки, стояли німо, непорушно. А їхній гід лише посміхався.

Нарешті з долоні Ело-першого почувся хриплуватий, стомлений голос — говорила дуже стара людина:

— Інженер Луше відповідає!.. Раніше люди також користувалися розумом своїх попередників. Це робилося за допомогою письма. Думки, які письмо приносило з минулого, лишалися ніби у застиглому вигляді — так само, як обличчя предків, відлиті з оріхалку. Думку витлумачували нащадки, а це приводило до ускладнень і непорозумінь, бо не завжди такі тлумачення були позбавлені суб'єктивності… Перше завдання, яке належало нам розв'язати, — створити електронну модель людського мозку. Природа зробила апарат людського мислення дуже великим. У ньому закладено чимало вузлів, потрібних людям, щоб підтримувати фізичне існування: відчуття голоду, болю, світла, тепла і холоду, відчуття смаку, відстані, руху… Значна кількість дійових вузлів присвячена емоціям, пов'язаним з продовженням роду… Всі ці вузли в наших експериментах виявилися зайвими. Нам потрібна лише логічна пам'ять і здатність людини до абстрактного мислення. А ці вузли займають не дуже багато місця. Саме їх ми й почали моделювати. Уже перші моделі виявилися в десятки разів менші од вузликів людського мозку, хоч досить точно їх відтворювали. Потім електроніка дозволила зменшити їх до мікроскопічних розмірів. Наші апарати дуже легко могли навчатися, беручи від людини все, що вона пам'ятає, знає, уміє. В наступні десятки обертів учені відкрили закон взаємовпливу поміж мільйонами одиниць акумульованого розуму. Нові покоління приносять до Пантеону все новий і новий досвід. Кожна розумова одиниця зберігає здатність учитися, отже, новий досвід, нова інформація одразу ж стають надбанням цілого Пантеону. Таким чином, окремий розум у Пантеоні не лише не вмирає — він розвивається, збагачується. По суті, це є моделювання людського суспільства, бо в Пантеоні відбуваються ті ж самі процеси — через розвиток окремої розумової одиниці до загального розвитку, що триває вічно, безконечно… Інженер Луше скінчив!

Запала глибока тиша. Вони стояли на круглій, широкій площадці, спорудженій з прозорої пластмаси, як і величезний купол Пантеону Розуму. Світло линуло звідусюди, огортаючи їхні постаті серпанком. Внизу, у величезному світловому колі, як і раніше, — зали, кімнати, клітинки, заповнені загадковою апаратурою, але біля апаратів немає жодної людини. За межами стін Пантеону, скільки сягало око, світяться пластмасові сфери. Трохи ближче, на площі, названій площею Пантеону Розуму, височать фіолетові дерева, такі ж самі, як у саду Лочі, але тут, на волі, вони ростуть могутні й розкішні, мов у колишніх фаетонських лісах. Поміж дерев у газонах барвистими краплинами жевріють квіти.

Микола глянув на Лочу. Вона скинула плащ і стояла в білій сукні, струнка й трепетна, ніби викохане нею деревце. Лоча відповіла йому задумливим поглядом, і вони одразу ж зрозуміли одне одного.

Кожен із тих, хто прогулювався на площі Пантеону Розуму, мав на своїх грудях такий самий амулет, який висів під сірою курткою Ело-першого. Той амулет захищав людину від жорстокостей і свавілля, які чиняться в державі Безсмертного, гарантував цілковиту волю, бо вона охоронялась акумульованим розумом народу.

— Скажи, Ело, — запитав Микола, — як потрапляє розум живих до розумотеки Пантеону? І навіщо живій людині потрібен електронний двійник її мозку?..

— Дуже потрібен, — відповів Ело-перший.

Він пояснив, що розумотека Пантеону приймає у свої електронні сховища лише той людський розум, який уже цілком визрів, — в час його найвищого розквіту. Пантеон сам визначає цей час для кожної окремої людини. Так, скажімо, як товариство вчених вирішує, приймати до свого середовища нового колегу чи, може, йому потрібен деякий час для цілковитого вияву своїх здібностей. Але мільярди розумових одиниць Пантеону радяться між собою блискавично, протягом хвилини, і одразу ж ставлять діагноз. Для кожного громадянина Материка Свободи той день, коли Пантеон приймає його розум у своє середовище, — найбільше свято в житті. Свято Зрілості. Для однієї людини це свято настає раніше, для іншої пізніше, але воно обов'язково приходить до кожного, бо в кожної людини є та найвища точка в її духовному розвитку, після якої починається повільний спад, що колись закінчується фізичною смертю…

Невідомо, скільки б тривала ця розмова, якби на площі не з'явилась приземкувата, огрядна людина в сірому плащі. Це був член Ради Сивоголових. Привітавшись із гостями, він запросив їх до парку. Там зараз велике свято — свято приєднання Фаетона до Всесвітнього Розуму…

Парк був заповнений святково вбраними людьми. В одязі панували всі барви, окрім рожевого, бо й тут рожевий колір був традиційним для космічних зустрічей і розлук.

Раптом над головами залопотіли тисячі рожевих планів. Почулися привітальні вигуки. Це космічні фаетонці, до жили в гравітаційних містах, прибули на велике свято, яке їм хотілося зустріти разом з родичами та друзями. Підвізши голови, гості помітили невисоко в небі яскраво освітлені будинки-кораблі. Вони спокійно висіли під сніговими хмарами, затуляючи собою майже все небо. Це був другий космічний материк, який прибув до материка «низового» — первинного, рідного.

Фаетонець у рожевому плащі весело тряс у дружніх обіймах біловолосого фаетонця в білому одязі, що тримався кволо і похмуро.

— Що сталося? — запитав космічний фаетонець. — У тебе такий вигляд, ніби ти поховав рідного батька.

— Покараний, — спроквола відповів фаетонець у білому.

— Скільки?..

— Чверть оберту.

— Чим же ти завинив? — співчутливо обізвався космічний мешканець. — Кара дуже сувора…

Гості не почули відповіді покараного. Тим часом Ело-перший пояснив, що на Материку Свободи існують і провина, і кара. Людство ніколи не зруйнує суспільної угоди про норми співжиття, інакше воно перестане бути суспільством. На Материку Свободи не може з'явитися провина перед державою, перед урядом, бо немає ні держави, ні уряду. Але провина однієї людини перед іншою, провини перед колективом, на жаль, поки що трапляються. Кілька обертів тому сталося навіть убивство із ревнощів. Убивця сам зрозумів, що жити серед людей не має права, і попросився на одну з планет системи Толімака. Такі тяжкі провини трапляються дуже рідко, їх зосереджено вивчають як небезпечне викривлення людської психіки.

Майже всі провини пов'язані з емоційними чинниками людської натури. Досвід розумовий і досвід емоційний — це не те ж саме, хоч, безумовно, десь вони схрещуються і взаємодіють. У цьому розумінні кожна жива людина набагато складніша за цілий Пантеон Розуму з його мільярдами розумових одиниць. Людські характери зіштовхуються, ніби молекули, і припинитися це не може, бо припиниться життя. Не завжди піддаються поясненню причини людських симпатій чи антипатій: здебільшого тут діє не розум — діють емоції. Провина виникає несвідомо — з любові чи зненависті однієї людини до іншої. Інколи трапляється заздрість, бажання довести свою перевагу, принизивши суперника в коханні чи в роботі. Словом, живі лишаються живими…

Ело пояснив, що найбільш поширена кара на Материку Свободи — тимчасове усунення від роботи. Покарана людина живе так само, як інші, може скільки завгодно гуляти в садах, разом з іншими відвідувати палаци страв і палаци спорту, але працювати їй дозволяють лише тоді, коли вона відбуде термін покарання. Громадяни Материка Свободи кожне таке покарання переживають надзвичайно тяжко. Вирок виносить той квартал, де живе людина, простою більшістю голосів…