Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 72

Бо він зовсім не той — світ, який Микола бачив раніше. Він був незмірно складніший. Хто побачив його не в одному вимірі, а в Субстанції — вже нездатний задовольнятися поверхнею предметів, бо знає: та поверхня — тільки ілюзія, запрограмована природою у його відчуттях. А сама Субстанція — десь поза відчуттями, для неї немає поверхні предметів, вона проходить їх наскрізь, щоб пізнавати власні можливості — себе саму! — у всіх вимірах світу…

Ні, Лочо! Микола не дозволить тобі зодягатися в іншу подобу. Навіть там, на Юпітері. Ти будеш така, як була завжди.

Ти ходитимеш по зорях, як ходить господиня серед квітів, і розквітатимуть зорі від дотику твоїх пальців.

А бумеранг летів усе далі й далі. Куди він поведе іх тепер?

Зорі. Галактики. Сиплеться зерно на їхні голови. Насіння вічного Життя…

Гримлять променеві симфонії.

Микола цілує Лочу.

29. Запис у щоденнику

27 квітня. Хіба це був поцілунок? То були тисячолітні мандри і космічні трагедії… То був політ чарівного бумеранга, що вміє давати людям крила. На світі немає нічого могутнішого, ніж отой бумеранг! Бо він — думка, смілива думка, яка не знає обмежень…

Ми вийшли на гору, що височіє над Видубецьким монастирем. Хто не бачив вечірнього Києва з вершини цієї гори, той взагалі ніколи його не бачив! Колись я спробую описати ці краєвиди — з мостом Патона, що іскристою смугою перетинає Дніпро, з вогнями Дарниці, із золотими маківками монастиря, підсвіченими кипучим полум'ям дніпровської повені… Весь цей казковий світ — світ прозорої синяви і солодкого бузкового вітру. Зелені гори над монастирем — це найбагатший у Європі розсадник бузку! Тут є такі сорти, яких не побачиш ніде у світі…

Тепер я знаю, що Микола мене кохає!

Нам би сміятися зараз і співати пісень, бо я ж таки вдвоє молодша від Лочі! Так само, як Микола вдвоє молодший від Акачі, а Земля наша — вдвоє молодша від Фаетона…

Ми й будемо сміятися! І співати будемо — через кілька днів свято. Ми вже домовились, що всі космоісторики після демонстрації прийдуть на оцю зелену гору! Звідси добре видно дніпровську повінь…

І ось яка дивина: наш декан Мирон Якович — теж з нами… Гаразд, візьмемо — він так гарно співає!..

Це неправда, що здатність мріяти втрачається з віком. Миронові Яковичу — п'ятий десяток, а ви тільки його розворушіть!..

Сьогодні зупинив мене в коридорі, запросив у деканат. Ми розмовляли з ним цілу годину.

— Знаєте, Оксано… Оте місце у біблії… Про Содом і Гоморру. Пригадуєте?.. Може, ця легенда виникла не безпідставно? Може, це також був уламок Фаетона?.. Академік Обручев гадає, що тепер там Червоне море. Він довіряє цій легенді…

Я не утрималась від лукавого запитання:

— Значить, біблію теж можна промивати?

Мирон Якович посміхнувся.

— Все можна промивати, коли з розумом… Найголовніше в науці — напрямок мислення. Він — ключ до розуміння найскладніших загадок. Якщо такого немає — тисячі фактів не допоможуть скласти правильного уявлення. Вони розпорошуються, ніби пісок на вітрі… Летить пісок — і тільки очі засліплює. І вже не видно ні неба, ні дороги… Мені здається, гіпотеза Нечипорука має право на існування. Вона дає напрямок. Ви не згодні зі мною?..

Ще б я та не була згодна!

Ох, і поспіваємо ж ми Першого травня!.. А сьогодні чомусь не співається. Ніби катастрофа сталась не раніше, як учора. Може, й справді з точки зору космоісторії — тільки вчора?.. Бо тут зовсім інші виміри, ніж у звичайної історії…

Наймолодший метеорит має 1 600 000 років. Отже, катастрофа не могла статися раніше. В цей час на Землі жили люди. І володіли кам'яною зброєю. І користувалися вогнем…

Коли ми з Миколою плутаними завулочками підіймались на гору, я чомусь подумала: хоча б не побачити вогнистого сліду в небі… Того сліду, забачивши який, люди кажуть: хтось помер… До речі, чому люди пов язували падіння метеорита з чиєюсь смертю? Чому вони вирішили, що кожна людина має свою зірку?.. Може, це теж підсвідомий виплеск пам'яті? Може, таке уявлення підказали оті «небесні потоки», які винищували земне людство?.. Яка ж ти чіпка, пам'яте! Ніщо в тобі не відкладається без причини…

І саме тоді, коли ми з Миколою заговорили про земні справи, над самісінькими нашими головами пролетів метеор. Може, через те нам уже й не співалося… Мимоволі почали думати про водневі бомби… Сотні мегатонн! Сумна арифметика. Однієї такої бомби досить, щоб знищити Європу…

Фізики не можуть сказати з певністю, чи дейтерій Світового Океану залишиться нейтральним під час глибинного вибуху великої водневої бомби. За певних умов…

Так, за певних умов синиця здатна підпалити земний океан.

Отож вам і є страшна колісниця Фаетона — легковажного сина Сонця! І всі ми їдемо на ній. Куди ж ми їдемо? Чи знають це ті, в чиїх руках віжки?!.

І хочеться крикнути:

— Люди!.. Дивіться в небо, шукайте очима метеори… Не забувайте того, що пам'ятали наші предки: хтось помер!..

Бузок уже розвивається. Його хмільні пахощі котяться по зелених пагорбах аж на дніпровські плеса. У сутінках поміж дерев можна помітити трепетні тіні закоханих. І Сіріус — недремне око Всесвіту — тривожно оглядає Землю, ніби каже:

— Я бачу тебе такою, якою ти була дев'ять років тому… А яка ти зараз? Ти ще жива, голуба плането?..

Микола тримає мене за руку… Руки в нього сильні і якісь до смішного несміливі, не схожі на руки Акачі… І все ж таки ми поцілувались — уперше в житті…

Ви розумієте, люди, як це важливо?!..