Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 39

— Приготувався, я бачу? Ну, чекай!

Артем вийняв а кишені якусь маленьку річ і підніс ї до рота, з якого стирчала запалена цигарка. За мить малесенька річ задиміла, зашипіла. Тоді Артем високо підняв її і жбурнув під ноги віщунові.

— Дивись, старий! Зараз усі переконаються, чи встоїш ти на ногах, чи ні!

Дорбатай ледве стримався, коли побачив біля своїх ніг маленьку загадкову річ, яка шипіла, наче жива розлючена істота. Від неї здіймався легенький димок. Але віщун розумів, що відступати — значить утратити всю свою силу, весь свій вплив на Скіфів. І він, перемагаючи страх перед таємничою річчю, залишився стояти, переступаючи з ноги на ногу.

— Зараз, зараз, — приговорював Артем. — Тримайся, старий!

Ледве він вимовив останнє слово, як під ногами Дорбатая щось оглушливо стрільнуло. Наче вогонь вистрибнув з-під землі біля ніг віщуна і підкинув його в повітря. І невідомо, чи старий віщун упав од вибуху, чи просто з переляку, побачивши вогонь і почувши грім... Але, неприродно і смішно змахнувши руками, він немов підстрибнув, перекрутився в повітрі, втративши рівновагу, і впав на землю горілиць. Священні чаші і ніж, які він, падаючи, випустив з рук, покотилися до Артема. Ось Дорбатай перевернувся з спини на груди і залишився так лежати, обгорнутий складками своєї сукні й урочистого червоного плаща, наче боявся не тільки підвестись, а й подивитись у бік могутнього молодого чудодія, що викликав з неба вогонь і грім...

І знову тиша залягла над степом. Скіфи боялися дихати. Вони поглядали на Артема, як на остаточно незрозумілу й страшну істоту, наділену неймовірною неприродною силою. Незважаючи на всі закляття старого віщуна, молодий чужинець не був знищений богами; навпаки, він викликав вогонь і грім, він звалив славетного Дорбатая, який нерухомо і безпорадно лежить на землі!..

Юнак підійшов до священної золотої чаші й кам’яного ножа, підняв їх з землі, уважно оглянув. Він діяв так упевнено, наче вже зовсім нічого не боявся. Та й справді, хто б міг насмілитися напасти на нього після такої виразної перемоги над всевладним Дорбатаем?..

— Так, — сказав Артем, — непогані речі! Коли б мені пощастило знайти їх спокійно у тій печері, я був би дуже радий. Ну, гаразд, зараз я зайнятий важливішими справами, ніж вивчення музейних рідкостей. Гей, ви там, звільніть негайно цих хлопців!

Не випускаючи з рук чаші й ножа, він підійшов до жерців, які й досі ще тримали двох зв’язаних рабів. Вони не чекали, поки юнак дійде до них, кинули рабів і побігли за купу хмизу. Але раби не наважувалися ворухнутися. Вони божевільними з переляку очима дивилися на Артема, наче безмовно благаючи порятунку. Артем зрозумів: невільники вважали його за такого самого кровожерного віщуна, яким був Дорбатай, і думали, що він хоче вбити їх. Адже юнак усе ще тримав у руках і кам’яний ніж, і чашу!

— Та не бійтеся, друзі, — мовив Артем лагідно. — Цим ножем я хочу зробити зовсім не те, що ви думаєте. Ось!

Він хутко перерізав кам’яним ножем мотузки, якими були зв’язані раби.

— Ач, який гострий, — здивувався юнак. — Ріже, мов бритва, хоч і кам’яний. Ну, тепер можете йти до своїх. А хто вас спробує ще зачепити, матиме справу зі мною. Так і передайте!

Він злегка підштовхнув рабів. І враз вони кинулися бігти не оглядаючись, шалено розмахуючи руками. Артем подивився їм услід і повернувся до Дорбатая, який уже напівлежав, спираючись на руки. Очі його, здавалося, стежили за кожним рухом молодого чужинця.

— Ну, вставай, старий. Годі тобі лежати. Адже й підстав для цього немає. Ач, один якийсь пістон біля нього стрельнув, а він удає, мовби цілий снаряд влучив у нього... Вставай, я тобі кажу!

Дорбатай, ніби розуміючи, повільно звівся на рівні ноги. Обличчя його було забруднене пилом, сиве волосся скуйовджене, повстяний башлик сповз набік. Гострі очі спідлоба поглядали на Артема люто, вороже, як на ненависного супротивника. Втім, старий віщун поводився напрочуд тихо: очевидно, він розумів, що зараз неспроможний щось зробити. Тому Дорбатай, помовчавши трохи, схилив голову й вимовив здавленим голосом кілька покірних слів.

— Добре, добре, — розсміявся Артем, почувши переклад тих слів. — Розумію, що тобі нелегко визнати таке. Значить, я дужчий від тебе, і ти визнаєш це? Гаразд, погодимося. Хоча ми це знали й без тебе. Але хай тепер переконаються всі. Кінець тобі, Дорбатаю!

Він озирнувся. Натовп прислухався до його слів, намагаючись зрозуміти їх. В очах скіфів він, Артем, був справжнім чудодієм. Людина, що дихає димом; людина, що викликає з-під землі вогонь і грім; людина, що збила з ніг всемогутнього досі Дорбатая; людина, яку оберігає страшна жовта пантера — поскіна... Тисячі очей дивилися на Артема, дивилися з пошаною, змішаною з страхом. І тільки дві пари з них поглядали на нього скоса, непримиренно і люто.

Перша належала старому віщунові; хіба ж міг він примиритися з поразкою, з утратою свого безроздільного впливу на скіфів?.. Друга — кривобокому Гартакові, який був розбитий у сутичці Артем — Дорбатай вщент, хоч і не брав в ній участі. Навіть купка знатних скіфів-багатіїв трималася тепер не так гордовито, як раніше.

Дмитро Борисович щиро потиснув руку Іванові Семеновичу:

— Мушу сказати, що ви чудово вигадали все це!

— Чому ж приписувати все мені? — заперечив геолог. — Артем брав таку ж саму участь, якщо не більшу. Йому належить і честь виконання головної ролі, хіба ж не так?

— Ну, з Артемом ми окремо поговоримо. А що ви скажете, Лідо?

Певна річ, все те, що сьогодні відбулося на її очах, справило на дівчину велике враження. Зрозуміло: адже вона була єдиною серед товаришів, хто не брав участі в нічному обговоренні наступних подій, і тому для неї поведінка Артема була цілковитою несподіванкою. Тепер Ліда ледве стримувала радісний сміх. Це була реакція після нервового напруження всього ранку. Зараз, коли грізна небезпека, яка звечора нависла над товаришами, остаточно розвіялася, Ліді хотілося розцілувати й Івана Семеновича, і Дмитра Борисовича, а головне — сміливого Артема, який так одважно поводився в змаганні з Дорбатаєм. І вона відповіла археологові тим, що дзвінко поцілувала його в щоку.

— Ой Дмитре Борисовичу, як чудово все вийшло! Цього не чув Артем, що підходив до товаришів у супроводі вірної Діани. Бо він насамперед спитав:

— Ну, здасться, я виконав усе, що треба було, Іване Семеновичу? І тримався як слід, правда?

Майже, — відповів геолог, — якщо не зважати на такі вигуки, як «старий шахрай» тощо.

— Так він же все одно не розумів, — простодушно пояснив Артем. — А мені треба було якось відвести душу... До речі, Дмитре Борисовичу, що робити з цими священними речами? — спитав він, вказуючи на чашу й ніж, що їх він усе ще тримав у руках. — Це ж неабиякі коштовності, особливо з вашого, археологічного погляду. А для мене це, крім того, й трофеї!

Дмитро Борисович хотів було взяти чашу й ніж, його очі загорілися. Але Іван Семенович безжально спинив його:

— Негайно віддати помічникам віщуна, — розпорядився він. — Коли ми візьмемо їх, це буде велика образа. Ні, ні Дмитре Борисовичу, і не думайте! Я розумію, що вам дуже хотілося б якщо не лишити їх собі, то принаймні добре вивчити, розумію. Але — не можна. Отож подивіться, навіть не беручи в руки, — і Артем оддасть їх.

— Шкода... — пробурмотів Дмитро Борисович, якому страшенно не хотілося розлучатися з рідкісними знахідками, хоч він чудово розумів, що геолог мав цілковиту рацію. — Ви лише подумайте, друзі, свідками чого ми були зараз! Правда, відправу не було доведено до кінця...

— І ви шкодуєте з приводу цього?

— Та не зовсім... Але чи уявляєте ви собі, який вигляд мала велика скіфська відправа? Оцим кам’яним ножем Дорбатай перерізував горло жертві, яку тримали його помічники. Кров жертви стікала до золотої чаші... Ліда відчула, що її нудить. Але археолог не помічав нічого. Він вів далі:

— Тоді Дорбатай або котрийсь з його жерців відрубував ще жертві праву руку й кидав її в повітря. А кров у золотій чаші сам ніс на верхівку купи з хмизом і там поливав нею священний меч. Тому той меч такий чорний... Саме такою, скільки я знаю, була стародавня скіфська відправа з жертвами...