Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 47

Тим часом Варкан доскакав до зайця, легко підхопив дротик, зняв зайця і причепив його до пояса. Артем і Ліда стежили мов зачаровані за кожним його рухом, дивуючись спритності молодого скіфа. І коли б Варкан зараз кинув свого списа в небо, в хмари, а дротик повернувся б звідти з великий птахом, — і тоді, здавалося їм, вони не здивувалися б більше. Випадок з зайцем довів їм, на що здатний скіфський мисливець.

Варкан помітив враження, яке він справив на своїх супутників. Він усміхнувся й махнув рукою в напрямі лісу: мовляв, там буде цікавіше, там почнеться справжнє полювання.

Ліс зустрів людей приємною прохолодою. Варкан упевнено скеровував коня далі й далі між дерев і кущів. Спочатку всі їхали між пахучих струнких дерев, що нагадували сосни, але з дуже довгою і м’якою глицею. Далі цих своєрідних дерев ставало менше н менше. Нарешті вони зникли зовсім. На зміну їм з’явилися якісь листяні дерева, міцні й великі, наче дуби, з широким розрізним листям. Місцевість помітно знижувалась, повітря ставало вогким. Вже кілька разів з-під копит коней бризкала вода. Ліда зауважила:

— Нібито недалеко річка чи болото... мабуть, отут і є той водопій...

Нарешті Варкан спинив коня. Він обернувся, приклавши пальця до рота. Цей красномовний жест, вирішив Артем, був однаковим для всіх часів і для всіх народів. Він міг визначити тільки одне: треба їхати тихо, повільно і обережно. Варкан пильно прислухався й заглядав у кущі, роздивлявся вогку землю, очевидно, шукаючи слідів. Ще кілька напружених хвилин — і він легко зіскочив з коня. Повернувшись до Ліди й Артема, виразно махнув їм рукою, Наче запрошуючи спішитися. Обличчя його було зосереджене, він весь час прислухався до якихось, тільки йому чутних звуків. Другий скіф уже прив’язував коней до найближчого дерева. Варкан щось тихо сказав йому і подивися на Артема. Юнак знову зрозумів, чого хотів Варкан. Він приклав пальця до рота і запитливо подивився на скіфа. Варкан задоволено кивнув головою і, обережно ступаючи, пішов уперед, пробираючись між кущами. Його супутники йшли за ним, намагаючись ступати так само обережно і безшумно.

Попереду заблищала вода. Це був невеличкий ставок, береги якого напівзаросли високою травою. Кілька дерев, що нагадували дуби, схиляли свої віти над його спокійною дзеркальною поверхнею.

Помахом руки Варкан зупинив супутників. Він підійшов до самого берега, нахилився. Артем придивлявся з-за його спини: якась важка тварина лишила тут свої глибокі сліди, прим’явши і зламавши де-не-де соковиту траву і кущі. Невже ж це сліди кабана?

Варкан повернувся. Він ішов тепер поруч із слідом важкої тварини, не наступаючи на нього. Ось скіф відв’язав від пояса забитого ним зайця і поклав його на траву — якраз на сліду. Потім він обернувся до товаришів, уважно подивився на Ліду й Артема, наче зважуючи, чи зрозуміють вони його. Очевидно, Варкан вирішив, що зрозуміють, бо відразу пояснив жестами, що саме мало тут відбутися незабаром. З молодого скіфа, безперечно, міг би вийти непоганий актор — настільки красномовно описав він руками і виразом обличчя картину майбутнього полювання.

Ось кабан важко виходить з-за кущів. Він іде своїм старим слідом. Він бачить зайця, спиняється і хапає його. Починає жерти. Тоді Варкан убиває кабана дротиком. Все було зрозуміло. Але що ж робитимуть у цей час Артем і Ліда? Варкан пояснив і це. Він показав на високе дерево: треба вилізти туди і залишатися там. Артем негайно відповів на це гримасою незадоволення: хіба ж це називається брати участь у полюванні? Забратися на дерево і дивитися звідти? Навіщо ж тоді було озброюватися мечами-акінаками?.. Втім, Варкан ще раз наполегливо показав на дерево, обличчя його враз посуворішало. Він швидко махнув рукою: вгору, мовляв! І знову уважно прислухався.

Може, це тільки почулося Артемові, але до нього немовби долинули дивні звуки. Десь недалеко, через кущі пробирався великий звір. Він важко дихав, навіть сопів; тріщало гілля, шелестіло листя...

Тепер на сперечання не лишалося часу. Артем допоміг Ліді вилізти на дерево: дівчина опинилася на товстій гілляці, майже не помітна знизу в густому жовто-рожевому листі. Через кілька секунд Артем і сам був на дереві. Його гілка схилялася ближче до сліду кабана, на якому лежав забитий заєць. А де ж Варкан і другий скіф?.. Е, вони також уже встигли сховатися. Тільки згодом, добре придивившись, Артем помітив, що Варкан причаївся за товстим стовбуром дерева, тримаючи напоготові дротик.

Важке сопіння наближалося. Гілля тріщало гучніше. Але звір не поспішав, хоча, видно, і не остерігався, певний, що тут він не зустріне гідних супротивників. Тільки тепер Артем згадав, що дикого кабана називають володарем лісу, бо він не менш дужий і небезпечний, ніж тигр. Е, тоді це набуває ще більшого інтересу!

Рука Артема мимоволі стискала держак акінака, він пильно дивився туди, звідки долинали грізні звуки. Ех, коли б сюди одну добру рушницю! О, тоді Артем показав би, як він володіє нею! Але, звісно, рушниці не було. І юнакові доводилося сидіти на дереві, дивитися на те, що мусило відбутися внизу.

Ось він!

З-за кущів показалася довга руда голова кабана. Маленькі червоні очі, з величезної пащі стирчали жовті ікла, загнуті вгору. Довга руда щетина густою щіткою вкривала голову. Кабан чомусь незадоволено зарохкав і почав озиратися на всі боки, чимсь занепокоєний. Чи ж він чує небезпеку, чи повітря принесло йому запах, що примусив його озиратись?..

Артем напружено стежив за кабаном. Який розкішний лютий звір! Могутнє сухоребре його тіло мало метрів півтора завдовжки; міцно налиті м’язи ворушилися під рудою шкірою, вкритою рідкою довгою щетиною. Кабан усе ще незадоволено рохкав.

— Ех, рушницю б мені!.. — беззвучно прошепотів Артем. в якому прокинулися владні інстинкти мисливця.

Кабан побачив зайця, що лежав на траві. Він засопів ще загрозливіше і спинився, обнюхуючи нерухому тварину. Наближалася вирішальна хвилина.

Навіть не повертаючи голови, куточком очей Артем бачив, як безшумно, наче привид, вислизнув з-за дерева Варкан. Дротик був піднесений над його головою. Кілька довгих секунд Варкан націлявся. Зараз, зараз!

Дротик здригнувся в руці молодого скіфа. Рука блискавично викинулася вперед, але тієї ж миті Варкан посковзнувся на слизькому корінці. Скіф похитнувся. Дротик вилетів з його руки, як жива істота. Він перевернувся в повітрі і вдарив кабана по голові.

— Ах! — не стримала зляканого вигуку Ліда.

Варкан, намагаючись устояти на ногах, широко змахнув руками, щоб зберегти рівновагу. Але було пізно. Розлючений звір помітив ворога, кинувся на нього і блискавично збив з ніг.

— Варкане! Варкане! — вигукнула несамовито Ліда. — Та допоможіть йому! Адже кабан розірве його! Артеме!

Майже прямо під собою Артем побачив величезне руде тіло кабана. Під ним лежав Варкан, який даремно намагався підвестися. Кабан зараз роздере йому груди своїми гострими іклами!.. Щось закипіло в горлі Артема, невиразний вигук вихопився в нього. Ні! Не думаючи більше ні про що, юнак, вихопивши акінак, стрибнув униз.

— Ой Артеме! — почув він іще голос Ліди.

Артем не пам’ятав нічого. Він бачив перед собою тільки широку могутню спину кабана. Як юнакові пощастило втриматися на ногах, він не знав і сам. Але він таки стояв на вогкій, грузькій землі з піднесеним акінаком. Не вибираючи, не націлюючись, він з усієї сили рубонув акінаком по спині кабана. Пролунало люте ревіння. З розітнутої спини звіра бризнула кров. Кабан аж підскочив і повернув голову до Артема. Юнак побачив його червоні маленькі очі, роззявлену пащу з довгими жовтими іклами. Очі горіли люттю, кабан трохи присів на задні ноги, збираючись кинутися на нового ворога. .

«Ну, тепер він візьметься за мене, майнуло в голові Артема. — Аби тільки мені ось зараз ще влучити йому в голову!»

Акінак знову блиснув у повітрі. Але вдарити Артем уже не встиг, бо кабан одним важким стрибком збив його з ніг, як перед тим Варкана. Гострий біль обпік ногу юнака. Він на мить побачив жовто-рожеве листя, широке розрізане листя, що мирно гойдалося над його головою. І те почув розлючене рохкання кабана. Тривало все це якусь мить, не більше. Потім рохкання урвалось, щось густо забулькало. І стало зовсім-зовсім тихо...