Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 7

— Цей вхід, правда, не можна назвати дуже зручним. Але, юначе, ми з вами все одно скористаємося ним. Увага!

За мить Дмитро Борисович зник в отворі, тримаючи перед собою карбідку. Артем напружено стежив за його рухами, щиро заздрячи археологові: адже він перший ступив за загадкову стіну... Проте довго чекати юнакові не довелося, бо вже за кілька секунд з-за стіни долинув веселий, трохи приглушений голос Дмитра Борисовича:

— Артеме, лізьте! Я жду вас...

Артем стояв у низькій тісній печері, до стелі якої можна було легко дістати рукою. Груба стіна з великих необтесаних каменів відділяла їх од головної печери, точніше від бокового ходу тієї головної печери. Стіну складено руками стародавньої людини — можливо, тисячоліття тому! Але навіщо її було зроблено?

Стіна наглухо відрізала цю тісну печеру, яка, мабуть, була глухим закутком бокового ходу. В ній не було ні дверей, ні якихось інших отворів. Може, це склеп? Але в маленькій печері було порожньо. Нічого, крім товстого шару багатовікового пухкого пороху на долівці та виступах кам’яних стін...

Разом з Дмитром Борисовичем Артем пильно оглянув стіни, сподіваючись відшукати на них бодай які-небудь сліди. Були ж у головній печері на стінах оті малюнки, чому б їм не бути й тут?.. Але на стінах загадкового приміщення не знайшлося рішуче нічого, ні будь-яких малюнків, ні слідів дотику людських рук взагалі.

— Безумовно, перед нами природне заглиблення основної печери, — тихим голосом проказав Дмитро Борисович. — Цією стіною воно відокремлює вхід. Зроблено все це навмисне. Так. Проте — з якою метою? Склад? Ні, бо тут нічого немає, крім пороху.

— А може, тут уже побував хто-небудь до нас і забрав усе, що було в печері? — висловив догадку Артем.

— Ні, це виключено. Мурування стіни було абсолютно ціле, я оглянув його уважно. Немає жодних ознак, жодних слідів. Та хіба ж став би грабіжник потім замуровувати стіну знову? Ні, ваше припущення нереальне, Артеме. Дивно... навіщо ж було замуровувати цю порожню заглибину?..

Дмитро Борисович замислився. Артем усе ще дивився на нього з прихованою надією. Він сподівався: ось зараз археолог щось вирішить, ось зараз він знайде розв’язання. Вони повернуться до товаришів з важливими новинами, Ліда здивовано підведе брови... у неї це виходить дуже гарно, просто хоч малюй! Втім, при чому тут Ліда? Значно важливіше зацікавити Івана Семеновича. Тоді він уже не заперечуватиме щодо археологічної розвідки... Як каже Дмитро Борисович: «археологічна лінія». Прямо отакими рівними лініями й підіймаються брови над ясними насмішкуватими зеленуватими очима Ліди... От, знову про Ліду! Та що ж це таке? Тут — серйозні справи, можливі якісь надзвичайні відкриття, а він про Ліду й Ліду... Ось зараз Дмитро Борисович розв’яже задачу — і тоді, тоді.. Але Артемові сподівання не збулися. Дмитро Борисович різким рухом поставив на землю свою карбідку.

— Не знаю, — зітхнув він. — Ніколи сам такого не зустрічав, і не чув про подібні випадки в інших дослідників. Треба порадитись, обміркувати і не поспішати. Мабуть, це найголовніше в таких ситуаціях, Артеме: не поспішати! Так. Юначе, ми зараз повертатимемося, — сказав він рішуче. — Давайте старанно зберемо зразки грунту, цього пороху. Беріть оцей конверт. Зберіть зразки біля цієї стіни, потім — біля тієї. Я візьму посередині печери.

— А що ж він дасть нам, той порох?

В голосі Артема бриніло гірке розчарування. Такий був цікавий багатообіцяючий початок — і ось маєш, якийсь порох! Нічого собі, цінна знахідка, буде чим пишатися, коли повернемось...

— Ой юначе, — всміхнувся Дмитро Борисович, — не буде з вас ніколи справжнього, серйозного археолога, не буде! Вам би тільки скарби знаходити, золоті келехи й коштовності, чи не так? І тоді ви говорили б, очевидно, значно веселіше, правда? Друже мій, порох теж може допомогти науковцеві. Не розумієте? Збирайте, збирайте, а я тим часом доведу це вам — і ви будете з більшою повагою ставитися до скромного сірого пороху. От ми дослідимо цей порох, проаналізуємо його. І можемо довідатися, що він складається з зотлілих решток, скажімо, одягу, збіжжя або ще чого-небудь. О, тоді просто відповісти на наше основне запитання, яке зараз здається нам таким складним: загадкове заглиблення печери, відділене кам’яним муром, служило нашим предкам, наприклад, складом одягу чи продовольства. І все стане на місце, все з’ясується дуже легко. Зрозуміли тепер, яке значення може мати звичайний сірий порох на долівці печери?

— Страшенно цікаво, — незадоволено пробурмотів Артем. — Якщо так, то не варто було й лазити сюди. Тільки одяг псували. А. лекцію я міг би і дома прослухати...

— По-перше, неввічливо, друже мій, а по-друге, — взагалі дурниці. Науці потрібно все. Цінна кожна крихітка знання. Саме наша, між іншим, наука археологія майже цілком складається з отаких крихіток. Треба тільки вміти їх помічати, вивчати, систематизувати. От у ставленні до таких дрібничок і виявляються властивості і якості справжнього археолога. Еге, але ж ніяк не в галасливому захопленні, не в запальних вигуках з приводу якої-небудь матеріальної знахідки, бодай і дуже коштовної!

Артем слухав цю імпровізовану лекцію і акуратно збирав порох у конверти. Але що б там не казав Дмитро Борисович про ці самі крихітки знання, все одно куди цікавіше було б відшукати який-небудь меч або хоч би бронзовий глек, не кажучи вже про якусь там золоту тіару скіфського вождя... ех, і здорово було б!..

Раптом Артем спинився. Він дивився в одну точку. Що це таке? Виступ у стіні?.. Але він не такий, як усі інші... Наче засипаний землею кам’яний куб... Що ж воно таке? Артем хутко озирнувся.

Дмитро Борисович зосереджено насипав у паперовий конверт порох посередині печери і не дивився сюди. Тільки два кроки — і Артем уже відкидав землю з прямокутного виступу. Тверда, нерівна поверхня... ні, це не камінь, не виступ... Артем відчув, як шалено закалатало його серце. Швидше, швидше!

— І знову я примушений відзначити, що у вас не все гаразд з дисципліною, юначе, — почув він немов звідкись здаля голос археолога. — Хіба я там казав вам брати зразки? Ой, який ви неуважний, друже мій, який недисциплінований!..

Артем озирнувся. Дмитро Борисович тримав у руці повний конверт пороху і докірливо дивився на юнака.

— А чого це у вас такий збентежений вигляд? — вів далі археолог. — Мов стрибнути кудись збираєтесь... чи ноги вас не держать?

Артем передихнув і трохи опанував себе. Проте голос його явно зривався, коли він заговорив:

— Тут, Дмитре Борисовичу, ще одна... одна крихітка знання знайшлася. Тільки боюся, що вона... надто велика... і може не влізти в конверт...

Дмитро Борисович і гадки не мав, чого вартий був Артемові цей невимушений, нібито байдужий тон.

— Яка там крихітка? Який конверт, юначе? Що ви верзете?

— Та ви весь час казали про крихітку знання, а тут іще одна виявилася. Чималенька, до речі. От якийсь ящик, чи що.

Дмитро Борисович ураз підскочив до Артема:

— Що? Де? Який ящик?

— Дивіться!

Артем показував рукою на річ, з якої він щойно зчищав землю. То була невеличка квадратна скринька грубої роботи, вкрита різьбленими візерунками. Вона стояла біля стіни, напівсхована в заглибині. Темна, зеленувата бронза ледь виблискувала з-під пороху під яскравим білим світлом карбідок. Артем переможно дивився на Дмитра Борисовича: що то він тепер скаже?..

Але археолог забув про Артема, про свої конверти, про все чисто на світі. Він бачив тільки скриньку. Він сів коло неї, обережно торкнувся кришки, ніби боявся обпектися. Його пальці тремтіли, губи шепотіли щось нечутне. Він був, очевидно, збуджений, схвильований до краю. І Артем відчув, що тепер не час глузувати. Це було 6 святотатством.

— Дмитре Борисовичу, це вже справжня знахідка? Коштовна? — тихо спитав він, почуваючи, як і його охоплює хвилювання.

Про це можна було й не питати. Досить було подивитися на археолога. Він намагався стримуватись, але це виходило в нього погано. Видно було, чого варті йому ті намагання. Так, Дмитро Борисович робив усе, що слід було, до чого він звик протягом багатьох років своєї дослідницької роботи. Проте це були якісь механічні, навіть автоматичні рухи. От він знову вийняв фотоапарат, старанно кілька разів сфотографував таємничу скриньку з різних боків. Але вже з того, що він двічі ледве не впустив електроспалах, спіткнувся на рівному місці, — і не сказав жодного слова з приводу своєї незвичної незграбності, — навіть із цього можна було зробити висновок про його велику, неймовірну збудженість і напруження. Артем, що не зводив очей з археолога, мовив з готовністю: