Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 70

Вони вийшли з намету. Яке щастя не бачити остогидлих облич двох убивць, які, отруївши старого Сколота, одразу взялися за свої дальші оборудки!

Чорнявий перекладач супроводжував Ліду й Івана Семеновича, лишаючись з ними в кільці озброєних віщунів. Він раз у раз звертався до полонених, гадаючи, що вони розуміють його. І справді, дещо вони розуміли — хоча б| з його красномовних жестів. Їх можна було б перекласти приблизно так:

«Тікати не можна, бо ви ж бачите, скільки навколо вас озброєних людей. Навіть не пробуйте, бо вас тоді вб’ють!»

Втім, куди і як могли вони втекти?..

Така ж велика озброєна охорона була поставлена і круг кибитки, куди привели чужинців. Добре ще, що та охорона лишалася зовні, а до самого намету ніхто не зайшов, крім двох віщунів, які вказали Ліді й Івану Семеновичу на килим і розв’язали їм руки. Нарешті! Розминаючись з помітною насолодою, геолог сказав:

— Бачите, Лідо, це вже перші наслідки того, що ми погодилися на невідомі нам пропозиції Дорбатая...

— Хіба ж невідомі? Хіба ж ми не знаємо, про що йшла мова? — безнадійно сумно відповіла дівчина.

— Не перебільшуйте, Лідо. Відносно того, про що ви говорите, ми можемо поки що тільки догадуватися. Згодом усе буде ясніше. А тим часом — хіба не краще нам стало? Адже з розв’язаними руками навіть і думати якось краще, чи не так?

Засмучена дівчина тільки схилила голову: вона не знаходила в собі сили, щоб підтримувати розмову...

— А ось і дальші наслідки, — повеселішав геолог. — Бачите, це вже докази того, що наші хазяї турбуються про побут своїх в’язнів! Давайте вечеряти, Лідо, — запросив Іван Семенович, показуючи на блюда й глеки, що їх принесли й поставили на килим віщуни.

До ранку полонених ніхто не турбував, навіть не заходив до намету. Тільки голоси вартових, що долинали зрідка знадвору, нагадували, що Ліда й Іван Семенович перебувають під пильним наглядом. Так, Дорбатай цього разу вирішив якнайпильніше оберігати небезпечних чужинців.

А ранком Іван Семенович спокійно й виразно сказав Ліді, мовби й не було вечора ніяких страхів, мовби справа йшла про якісь зовсім звичайні, буденні речі:

— Слухайте мене уважно, Лідо. Насамперед нам з вами треба поводитись, я б сказав, цілком невимушено. От нічого не трапилося, та й усе. По суті, так воно й є. Нас з вами непогано годують, наче в будинку відпочинку, піклуються про нас. Ми наче гості Дорбатая.

Ліда з докором подивилася на геолога:

— Навіщо ви жартуєте, Іване Семеновичу? Тільки щоб мене заспокоїти? Але ж я не дитина і все розумію. Я погодилася робити так, як ви вважаєте за потрібне. Отож не треба мене заспокоювати...

Іван Семенович усміхнувся.

— Ну, гаразд, гаразд. Розмовлятимемо як дорослі. Наше з вами тепер гасло — терпіння і обережність, Лідо. Нічим не дратувати Дорбатая і Гартака, бо ми в їхній владі. Хай вони будуть певні, що ми цілком скорилися, цілком згодилися...

— Навіть на те, щоб я стала дружиною Гартака? — обурено вигукнула дівчина.

— Так, на словах навіть і на це, — спокійно відповів Іван Семенович. — Адже ми домовилися з вами, що говоритимемо як дорослі? Зрозумійте, люба моя, що зараз це єдиний наш вихід. Поки що ми з вами безпорадні. Поки що... втім, ненадовго, запевняю вас. Найближчим часом ми матимемо звістку від Артема й. Дмитра Борисовича. А в нашого спільного друга Артема і його побратима Варкана, ви ж знаєте, не така вдача, щоб сидіти склавши руки. Ну ж бо, не сумуйте, все йде не так уже й погано, скоріше, навпаки, досить добре! Могло бути значно гірше... Вдень полонених повели на урочисту відправу. Вона за звичаєм відбувалася біля тієї самої священної купи хмизу, де Артем свого часу переміг Дорбатая. Тепер старий віщун святкував свою велику перемогу! І ніхто не міг би відмовити йому в розумі, в умінні використати для своїх потреб усі можливості.

Дорбатай переміг Сколота, підступно отруїв його, навіть проголосив відступником. Тепер Сколот уже не міг зашкодити широким планам віщуна; навпаки, його мертве тіло могло тепер послужити йому.

На честь померлого Сколота відбулась урочиста відправа. Дорбатай зовсім не збирався позбавити старого вождя тієї шани, на яку той мав право, як вождь племені. Навіть більше того; урочиста церемонія мала довести скіфам, що Дорбатай відчуває велику братерську любов до померлого брата. Ця любов примушує, мовляв, старого віщуна поховати Сколота, незважаючи на наглу смерть, за всіма священними звичаями. Боги покарали Сколота, — хай, така була їх свята воля! Але він був великим вождем. І тому мав право на всі пишні церемонії, які до того ж привернуть до себе увагу скіфів, примусять їх забути про ворожнечу, яка існувала між братами. Адже похорони провадитиме головний віщун Дорбатай, він говоритиме з грізними богами, благаючи в них простити провину свого брата. Дорбатай керуватиме всіма пишними обрядами — і все це повинно збільшити його вплив, його силу!

Не гаючи часу, Дорбатай вів далі свою складну й добре обмірковану гру, підготовку до поховання. На честь померлого вождя Сколота приносилися людські жертви, як того вимагали священні звичаї. Цього дня під ножами віщунів загинуло троє рабів. Натовп скіфів мовчки стежив за кривавою церемонією. Полонені чужинці стояли серед почту Гартака. Іван Семенович підтримував Ліду, що сховала голову у нього на грудях, затулила вуха і лише час од часу нервово здригалася.

Ця жорстока церемонія справила на дівчину важке, гнітюче враження. Принаймні з годину після повернення з степу вона лежала в кибитці майже непритомна, не відповідаючи на запитання Івана Семеновича, наче нічого не чула й не бачила. Після кількох невдалих спроб вплинути на знервовану дівчину Іван Семенович вирішив дати Ліді спокій і навіть не пробував більше втішати її. І це було на краще. Поступово дівчина опанувала себе.

Вона сіла на килим, ще бліда, рухи її були трохи непевні, але Іван Семенович з радістю відзначив про себе, що з Лідою можна побалакати, що вона починає тверезо реагувати на зовнішні події. Про що ж завести розмову, щоб допомогти дівчині остаточно опанувати себе?..

Раптом залунали гучні, збуджені вигуки вартових, що оточували, як звичайно, намет чужинців. Мовби вони чогось злякалися... Що таке?.. Ліда підвела голову, прислухалась. Очі її враз заблищали.

— Діана! Діана! — радісно вигукнула вона. — Іване Семеновичу, це ж Діана!

Справді, тепер уже виразно було чути грізне гарчання собаки. Вона, мабуть, підбігла до кибитки, бо гамір і злякані вигуки скіфів посилилися. Ще загрозливе гарчання — і Діана опинилася в кибитці. Ніхто не насмілився, як і раніше, спинити її!

Діана кинулась до Івана Семеновича, до Ліди, радісно лизала їм руки, стрибала і намагалася облизати від надміру почуттів ще й їхні обличчя. Сміючись, ще з сльозами на очах, Ліда цілувала Діану, обіймала її і називала найлагіднішими іменами.

А Іван Семенович, мов заздалегідь знаючи, тим часом помацав нашийник собаки, витягнув звідти клаптики паперу, подивився на них, лукаво посміхнувся й подав Ліді.

— Ну от, люба моя, здається, я можу вручити вам те, що відразу поліпшить ваш настрій, — сказав він. — Бачу, ви навіть не питаєте, що це таке, чи не так, бо самі розумієте. Ага, ага, лист від нашого Артема! І, гадаю, на вашу адресу.

— Чому на мою, а не на вашу? — ніяковіючи, спробувала заперечити дівчина.

— От цього вже не знаю, — ще лукавіше посміхнувся геолог. — А втім, навіщо витрачати час на зайві розмови? Беріть читайте. І після того — дуже прошу вас! — принаймні перекажіть мені зміст, бо мені також цікаво знати про справи наших друзів. До речі, якщо там є якась таємниця, можете її обминути...

Ліда зашарілась. Не відповідаючи на жарти Івана Семеновича, одразу почала вголос читати нерівні, поквапливі рядки.

— Так, — мовив Іван Семенович, вислухавши. — Треба негайно відповісти, бо вони дуже турбуються про нашу долю.

— А таємниць, як ви висловилися, в листі немає, — зауважила Ліда.

— і Хай вас це не бентежить, любонько, — наче між іншим озвався Іван Семенович. — Зараз немає, то, напевно, будуть... Проте до діла. Беріть мою записну книжку, пишіть. Розкажіть Артемові про все, що сталося з нами після нашої розлуки. Можете цього разу не заощаджувати папір.