Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 73

Іншим разом Артем, можливо, щиро сміявся б, побачивши таку картину. Але тепер було не до того. Розкурюючи цигарку, скільки вистачало дихання, юнак з напруженим обличчям підносив до неї один за одним приготовані коротенькі шматочки шнура з пістонами, запалював їх і кидав на скіфів.

Вибух... ще... ще... Спалахи освітлювали ворожий загін, який уже не був загоном, бо воїни втратили свій войовничий запал і впевненість. Біля кого вибухали пістони, той спочатку падав, як і перший, а потім, забувши про все на світі, про найсуворіші накази Дорбатая, про свою відвагу й численність, тікали, світ за очі від одного юнака, який стояв тепер між деревами, зовсім не ховаючись.

Артем тримав у зубах напівзгорілу цигарку, але вона уже була йому не потрібна. Він не запалював більше шнури, — справу було закінчено. Він криво посміхався дивною нервовою усмішкою, він відчував, як від пережитого збудження тремтять його руки й ноги. Адже це була перемога, справжня перемога!

Скіфський загін тікав. Дротики, луки, розкидані стріли лежали на траві, кинуті воїнами, які тікали без пам’яті!.. Артем мовчки дивився услід воїнам. Дивні почуття охопили його, і він не міг зосередитися. З одного боку, йому пощастило позбавитися смертельної небезпеки, яка загрожувала не тільки йому самому, а і його товаришам. Це було добре. З другого боку, йому було соромно перед самим собою. Він, студент, освічена, розумна людина, змушений вживати отакі засоби впливу на людей, змушений, як чаклун, обдурювати їх, лякати тим, що, безумовно, здавалося скіфам чудом... незручно й соромно, якщо подумати серйозно... Втім, що міг він іще зробити? В усякому разі, він нікого не вбив, нікому не заподіяв шкоди. І коли б він цього не зробив, тоді... Е, нічого не вдієш, іншого виходу нема! Це вже безсумнівно.

І, поглянувши ще раз туди, де зникли перелякані вороги, Артем промовив, наче заспокоюючи й утішаючи самого себе:

— Нічого, нічого, прийде ще час, я поговорю тоді з усіма вами серйозно, по-дружньому, все розтлумачу вам. Жодної таємниці не залишу нез’ясованою. Аби тільки Роніс та Варкан швидше все організували, щоб покінчити з Дорбатаєм, Гартаком і пихатими старшинами. А тоді вже я доведу вам, що ми можемо з вами дуже мирно розмовляти... все зрозумієте, до всього дійдете!..

До Артема підійшов Варкан. Не дійшовши до юнака двох-трьох кроків, він зупинився, мовчки дивлячись на юнака якимсь особливим поглядом, в якому змішувались і любов, і захоплення, і повага. Артем зніяковів:

— Та що з тобою, Варкане?

Скіф так само мовчки урочисто приклав руку спочатку до шолома, потім до серця — і вклонився юнакові, торкнувшися рукою землі. Артем остаточно розгубився: що за дивні церемонії!

— Навіщо ти це робиш, друже! — чи вже не сердито пробурмотів він. — Що я тобі, начальник якийсь чи ще хтось?.. Ти радий, що все так закінчилося, і я теж, не менш від тебе, повір! От і добре, і не треба всякої такої гречності. Чуєш? — І він простягнув до скіфа руки. — Ти ж мій побратим!

Варкан, який уважно вслухався у незрозумілу йому мову, відчув у ній щирі, дружні нотки. Він усміхнувся, схопив руки Артема, міцно потиснув їх, а потім не менш міцно обняв юнака й схвильовано щось сказав, — теж тепле й дружнє.

Його товариші тим часом уже збирали зброю, яку кинули воїни Дорбатая. Вони трохи боязко поглядали на Артема, тихо перемовляючись між собою. І знову юнакові стало не по собі...

— От яка неприємність, — поскаржився він Варканові, хоча й не мав ніякої надії, що той зрозуміє його — І твої товариші теж мене вважають за чаклуна. Це ж просто ганьба для свідомої людини, яка, навпаки, хотіла б знищити всі ваші забобони!.. Доведеться провести роз’яснювальну роботу. Але це потім. Ходімо до Дмитра Борисовича. Мабуть, доведеться перебиратися на якесь інше місце, як ти гадаєш, Варкане? Щось мені не подобається, щоб Дорбатай і далі знав, де саме ми перебуваємо...

Збентежений Дмитро Борисович кинувся назустріч Артемові. Адже він чув спочатку войовничі вигуки скіфів, а потім звуки вибухів пістонів — і не знав нічого, що відбулося.

— Артеме, дорогий мій, що там трапилося? На вас напали, так? І, мабуть, був справжній бій? Я чув звідси! — стурбовано розпитував археолог, весь час поправляючи окуляри, які вперто сповзали а носа — — вірна ознака хвилювання Дмитра Борисовича.

— На щастя, обійшлося без бою, — скромно відповів юнак.

— Але ті скажені вигуки... вибухи, нарешті!

— Ну, спочатку, справді, на нас напав загін воїнів. І звідки, дивуюся, Дорбатай довідався, де ми ховаємося?.. Хотіли нас захопити зненацька.

— І що ж?

— Довелося захищатися, нічого не вдієш, Дмитре Борисовичу. Поки вони вагалися, я сам трохи напав на них...

— Як? Ви самі?

— Ну, кинув кілька пістонів. Звісно, налякав їх. І вони втекли. От і все.

— Отак і втекли?

— Якби не втекли, то ми з вами не розмовляли б зараз спокійно, — розсудливо зауважив Артем.

— Ах, юначе, та хіба ж так розповідають? Я тут мало не збожеволів, а ви наче кліщами витягуєте з себе слова!

— Дмитре Борисовичу, слово честі, нема про що довго розповідати. Я ж вам кажу — невеличка сутичка, і все. До того ж нам треба негайно переїжджати, перебазуватися на інше місце, бо тут стало для нас досить небезпечно. А потім усе, все розкажу, обіцяю вам, всі чисто подробиці, якщо вам буде цікаво... Е, а це ще хто?

У напівтемряві мелькали якісь тіні. Це були вершники, що вели навантажених коней. Проте не ворбги ж? Інакше Варкан не розмовляв би з ними так дружньо...

— Роніс! — зраділо гукнув Дмитро Борисович.

Один з вершників зліз з коня і підійшов до археолога і Артема. Це справді був Роніс. Він, як звичайно, ввічливо і стримано вклонився Дмитрові Борисовичу.

— Я дуже радий був довідатися, — промовив він задоволено, — що воїнам Дорбатая не пощастило захопити вас зненацька. На жаль, я не встиг попередити Варкана, бо й сам довідався про намір Дорбатая вже тоді, коли загін вирушив. Той загін мав спеціальний наказ...

— Навіть спеціальний? — здивувався Артем.

— Так. Наказ покінчити з вами остаточно. Вистежити вас і...

— Вбити?

— Ні, якби пощастило, то захопити живими. Але Дорбатай наказав начальникові загону не спинятися й перед тим, щоб повбивати вас. Він звичайно волів бачити вас живими, бо вбити він завжди встигне. Але якщо ні, — то мертві ви були б для нього безпечніші.

— Очевидно, він має рацію, — насмішкувато відповів Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича. — Але нібито воїнам не пощастило ні перше, ні друге!

— Втім, може пощастити іншим разом, якщо ви залишитеся тут, — серйозно зауважив Роніс. — Бо ж тепер відомо, де ви перебуваєте.

— Це правильно, — погодився археолог. — І Артем уже запропонував, щоб ми перебралися на інше місце. Мені дуже не хочеться, щоб повторилася сьогоднішня історія.

— Та ще й з гіршими для нас наслідками, чи не так, Дмитре Борисовичу? — додав Артем.

— Тим більше, — ледве помітно посміхнувся Роніс, — що ті гірші наслідки дуже завадили б здійсненню наших планів. Тому ми одразу й вирушимо, щоб не лишатися тут ані хвилини. Варкан нібито вже визначив місце: він знає цей ліс як ніхто.

Артем сів на свого коня. Дмитро Борисович після кількох невдалих спроб теж опинився, нарешті, на спині кобили, якій він вирішив довіритися. В сутінках видно було, що Варкан уже рушив. Слідом за ним посувалися люди, що привели навантажених зброєю коней. За ними їхав Роніс з чужинцями. А весь похід замикали молоді скіфські воїни — товариші Варкана.

Роніс розповідав новини.

— Стійбище, — говорив він, — вирушить в жалобну подорож може і завтра. Труп старого Сколота вже набальзамовано...

— Набальзамовано? — зацікавлено перепитав Дмитро Борисович. В ньому одразу прокинувся дух запального археолога. — Яка шкода!.. Ні, не те. Я хочу сказати, яка шкода, що я не бачив цього. Це ж так цікаво! І так швидко зробили?

— Це досить нескладна операція, — відповів Роніс.

— А саме? Розкажіть, Ронісе! І якомога докладніше, бо це мені страшенно цікаво, — сказав археолог так запально, що грек ледве помітно всміхнувся.