Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 78

Знервований був і Іван Семенович. Спочатку він сподівався, що Ліді пощастить перебороти себе, якось вгамувати почуття. Адже так бувало раніше. Він мовчки сидів у своєму кутку, не дивлячись на дівчину, щоб вона не відчувала його присутності. Але сьогодні було інакше, плач Ліди поступово перетворювався на нервовий припадок. І Іван Семенович не знав, що робити, аби заспокоїти дівчину.

А Ліда плакала гіркими слізьми, ховаючи голову в подушку, її плечі здригалися, обличчя було мокре від сліз. Вона вся тремтіла — і дедалі більше плакала, не говорила, а вже викрикувала слова.

— Я не можу! Не можу більше! Іване Семеновичу, не можу! — майже кричала дівчина. — Що вони роблять! Як сховатися?.. Мерзенні вбивці! Не можу, ой, не можу!

— Не думайте про це, Лдо, — похмуро мовив геолог. — Ви надто знервовані. Ну, ось що. Загорніться в ковдру і спробуйте заснути. Це єдине, що ми можемо.

— Та що ви, глузуєте з мене? Як спати? Там мучать людей, а ви... так безжалісно... байдуже... Ой, не можу!

Її крики посилювалися, змішуючися з вигуками, що долинали знадвору, з лементом людей, яких убивали, з гуркотом тимпанів і пронизливим свистом кістяних дудок. Все це разом створювало страшну, божевільну мішанину, від якої йшла обертом голова.

— Ну, заспокойтеся, Лідо. Не можна так, слово честі! Ми ж все одно безсилі.

Геолог намагався говорити розсудливо, переконливо, але це не впливало. Ліда плакала.

Раптом тимпани залунали гучніше. Здавалося, їх стало вдвоє більше. Високий свист дудок, вигуки долинули з новою силою.

— Який жах! Я не можу, ой не можу!

— Лідо, досить! Заспокойтеся!

— Ні, не можу! Зроблю! Зроблю!

Вона підвела голову. Її очі, мов скляні, втупилися в постать.

— В мене розривається серце, Іване Семеновичу. Я побіжу туди, я не допущу цього! Чуєте? Не можна лишатися тут... Не тримайте мене!

Вона дійсно схопилась і рвонулася до виходу. Геолог ледве встиг затримати її і силою посадити знову на килим. Так, справа обертається дуже погано...:

На мить він задумався, наче хотів докладно обміркувати становище. Нараз Ліда почула його гучний, владний голос, який ніколи не чула від завжди лагідного і стриманого Івана Семеновича!

— Замовкніть! Ви чуєте, замовкніть! Ви не допоможете, і я не допоможу! Ми тільки зіпсуємо всю справу. Мовчіть! Досить цієї істерики! Чуєте? Мовчіть, бо я...

Він міцно схопив Ліду за плече: аж було боляче, так він його стискував. А друга рука... друга заносила дужим кулак над головою дівчини! Ліда злякано відсахнулася: ніколи, ніколи за всі роки не бачила вона його таким! Зціплені зуби, люте обличчя з грізно нахмуреними бровами. Глибокі зморшки прорізали щоки. Примружені очі загрозливо дивилися на неї. І ця занесена рука із стисненим кулаком...

— Іване Семеновичу... що з вами?.. я боюся... я...

— Мовчіть!

Кусаючи губи до крові, Ліда втягнула голову в плечі. Це було надто страшно. Але вона замовкла. Тільки час від часу десь зсередини проривалися в неї схлипування. Та сльози рясно лилися з-під тремтячих повік, — їх вона не могла стримати.

До неї долинали шалені вигуки віщунів, чиїсь одчайдушні крики — і все це змішувалося із звуками тимпанів і свистом дудок. А перед очима було загрозливе обличчя Івана Семеновича, воно ввесь час ввижалося їй. Вона мов бачила над собою його піднесену руку з міцно стисненим кулаком і мовчала. Ніколи, ніколи в житті вона не почувала себе такою нещасною, самотньою, скривдженою...

А Іван Семенович постояв ще трохи біля Ліди, знесиленої, маленької, тремтячої і жалісної, подивився на її спину, що здригалася від ридання. Його рука повільно опустилася, майже торкнулася золотавого волосся дівчини. Погладити те волосся, приголубити бідолашну дівчину... Але Іван Семенович стримав себе: не можна зараз втішати її, хоч би як хотілося йому зробити це і хоч як важко було йому самому так безжально загрожувати любій, дівчинці. Адже, коли він не стримається, може знову статися цей нервовий припадок... Ліда могла вибігти, накоїти такого, що потім не знатимеш, як виправити...

Іван Семенович глибоко зітхнув. Ця сцена коштувала йому надто багато. Він відчував, як здригається його рука, як підступають до горла гарячі хвилі, немовби його самого поривало заплакати.

Він дивився на Ліду мовчки, йому було безмежно жаль її, цієї тендітної чудесної дівчини з її м’яким чутливим серцем, яку він щойно навмисне лякав, збираючи всі скли, щоб стриматися самому. Але що ж ще міг би він зробити? Адже треба було будь-що вплинути на Ліда обірвати її припадок, спинити її...

Іван Семенович ще трохи постояв біля неї.

«Здається, заспокоюється поволі», — подумав він. Повільно й тихо відійшов од неї, сів на своє улюблене місце під стінкою воза і закурив люльку.

Вигуки зовні стихали. Ще лунали тимпани, але й вони немовби втомились. Іван Семенович сильно затягся. Приємно було відчувати, що люлька потроху заспокоює. А Ліда? Як вона?

Дівчина лежала нерухомо. Плечі її вже не здригалися. Тільки зрідка чулося її глухе схлипування. Але рівне дихання свідчило про те, що сильне нервове збудження змінилося сном: дівчина надто стомилася й непомітно для себе заснула.

Люлька давно вже згасла, вже й віз рушив з місця, чути було голоси скіфів, що поганяли коней, вже шелестіла під колесами висока суха трава, а Іван Семенович усе ще сидів мовчки й дивився крізь отвір у повсті. Він бачив далеку жовто-рожеву смугу лісу, за яким височіли круті кам’яні урвища. Як і завжди, верхньої частини урвищ не можна було розгледіти, вона ховалася серед низьких сірих хмар. І дивно було уявити собі, що за тими сірими непроникливими хмарами ховається кам’яна стеля, сотні метрів кам’яної породи... і тільки вище, далеко-далеко, існує справжній сонячний світ, звідки вони попали сюди... Там, у лісі, під урвищем, ховаються Артем і Дмитро Борисович. Як їхні справи? Як почуває себе серед цього суворого і брутально-жорстокого життя Дмитро Борисович, ця доросла дитина, запальна й прямодушна людина, така безпорадна в цих диких умовах? За Артема Іван Семенович не турбувався, хлопець уже не раз довів, що може постояти за себе і за інших. Подумати тільки, які прекрасні риси проявилися у юнака; де поділася його вайлуватість, навіть незграбність? От що може зробити з людиною раптова зміна обставин життя: те, що було досі приховане, таїлося десь у глибинах душі, — раптом вирвалося назовні, перетворилося в кмітливість, рішучість, відвагу й самовідданість... Чудовий хлопець Артем!

Чиїсь руки раптом обняли шию Івана Семеновича. Він здригнувся віл несподіванки, хутко озирнувся: то була Ліда.

Її зеленуваті очі благально дивилися на геолога, вона ніяково всміхнулася. Дівчина хотіла щось сказати і не насмілювалася.

— Коли це ви встигли прокинутися, що я не помітив? — мовив Іван Семенович якнайлагідніше. Хтозна, справді, чи не надто вже грізно він тоді нагримав на неї, коли вона плакала й кричала?

— Іване Семеновичу, пробачте мені... я така дурна... не змогла тоді опанувати себе... мені тепер так соромно, що я не можу і в очі вам глянути...

— Та киньте ви про це. Минулось — і годі. Дивіться краще: де ви бачили таке красиве небо? Га? Які чудові хмарки, правда?

Дівчина пустотливо відмахнулась:

— І небо звичайне, сіре, і хмарок ніяких нема... Сама сіра безнадійна ковдра. Де ви побачили ті хмарки?

Іван Семенович пильно подивився праворуч, ліворуч:

— А й справді нема, — визнав він. — Дивно, я тільки-но бачив їх... навіть милувався ними...

— Так їх тут взагалі не буває. Іване Семеновичу!

— Можливо, можливо...

— Це ви навмисне про якісь хмарки кажете, щоб змінити тему розмови, я знаю!

— Та невже? А я й не помітив...

— Ви не згадуватимете про це, Іване Семеновичу? Бо ж мені так соромно...

— Про що? Про хмарки?

— Та ні! Ну, ви знаєте, про що...

— Коли ви зараз не облишите цих балачок, то згадуватиму щодня, і навіть по десять разів на день. І Артемові розкажу, ось що!