Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 85

І ось тепер тільки Артем побачив, як вдалині, за великою юрбою людей, біля одної з кибиток вгору звився сивий димок. Ніби хтось розклав там маленьке вогнище, і димок від нього повільно почав здійматися вище й вище в тихому повітрі.

— Сигнал Роніса! Час вирушати, Варкане! Але Артем спізнився з своїм вигуком. Варкан уже подав знак своєму загонові. Спритно, швидкими, мов зміїнми, рухами воїни почали повзти по скелях униз, до маленького гайка, що розкинувся на дорозі, до місця, де відбувалося урочисте поховання.

— Ну. Дмитре Борисовичу, почалося! — збуджено гукнув Артем. — Я пішов униз, разом з усіма!

— А я що? Хіба тут залишуся?..

І археолог, захопивши свою бойову сокиру, теж ринувся вниз. Незграбний Дмитро Борисович через силу зберігав рівновагу на стрімких скелях, бо його очі все ще не могли відірватися від похорону. Але обов’язок був і для нього над усе! Адже товариші чекали його допомоги там, унизу, і він повинен іти до них!

Одчайдушний жіночий крик долинув до них. Обидва здригнулися. То кричала стара вдова Сколота. Вона крикнула востаннє в своєму житті...

Вони швидко спускалися вниз. Воїни Варкана були вже в гайку. Артем знав: то тільки перший сигнал, тепер треба буде зачекати в гаю, доки раби в тилу скіфів не почнуть бою. Це дасть воїнам Варкана можливість підійти непоміченими. Інакше їх зустріне дощ стріл і списів, зірветься вирішальний напад. Щоб цього не трапилося, Роніс з озброєними невільниками мусив відвернути на себе увагу, розпочати й прийняти перший бій.

З гайка натовп біля могили видно було значно гірше. А те, що відбувалося в самій могилі Сколота, і зовсім зникло з очей. Проте чути звідси було краще. Тужлива молитовна пісня не вщухала, вона набридливо дзвеніла в вухах, перекриваючи собою всі інші звуки. Слух розрізняв тепер окремі жіночі вигуки, пронизливі й жахливі. Артем з острахом прислухався до них, бо йому страшно було подумати, що один з тих голосів міг належати Ліді...

Воїни Варкана лежали в гайку, вони ховалися за деревами і терпляче ждали. Адже найменша необережність могла б виказати їх присутність — і тоді все загинуло б...

Тиша в гайку — і все та ж сама молитовна пісня в далечині, та ще пронизливі жіночі крики... Якби не вони, то, здається, в тиші, яка панувала в .гайку, можна було б почути стукотіння власного серця. Воно калатало, воно немовби заповнило всі груди Артема... Ні, ні, не можна так хвилюватися, треба стримуватися, треба зберігати цілковитий спокій, бо ж наближається вирішальний час...

Так, це все легко сказати, про той спокій і стриманість, але як же важко виконати!

Тиша в гайку. Тривожна, насичена неймовірним напруженням тиша. Чому ж не чути нічого? Чому Роніс усе ще не починає?..

Артем чув, як важко дихає поряд з ним Дмитро Борисович. Руки археолога цупко стискали сокиру. Ледве чутний голос Дмитра Борисовича прошелестів над самим вухом юнака:

— А ваша зброя, Артеме? У вас все готове?

Артем мовчки вказав очима на свій меч-акінак. Археолог похитав головою: видно, йому здавалося, що цього мало. Тоді юнак виразно вдарив себе по кишені? не турбуйтеся, мовляв, усе гаразд. Головна його зброя також напоготові. Треба тільки, щоб надійшов слушний момент, коли її слід буде вжити!

Нові пронизливі вигуки примусили Артема й Дмитра Борисовича затамувати подих. Невже почалося?..

Ще вигуки, ще... Тепер було чути загальний збуджений гомін. І пісня раптом урвалася. Якась дивна пауза — наче від здивування. І після неї — нова хвиля вигуків, але тепер уже шалених, лютих. Невільники на чолі з Ронісом почали повстання!

— Вперед! Вперед! — вигукнув несамовито Артем.

— Вперед! — відгукнувся й Дмитро Борисович.

Разом схопившися на ноги, вони побігли між деревами в напрямі до місця поховання. Але хоч би як швидко бігли чужинці, воїни Варкана незмінно були попереду. Артем бачив перед собою тільки їхні спини, що миготіли між деревами. Він біг слідом за ними щодуху, вимахував акінаком і кричав:

— Вперед! Вперед!

А позаду нього мчав і Дмитро Борисович, який остаточно забув про принадність археологічних спостережень і з властивою йому запальністю перетворився на одчайдушного воїна. Він теж щось вигукував, але до свідомості Артема ці вигуки не доходили.

Гайок скінчився. Вони бігли тепер полем, переборюючи опір всюдисущої високої рожевої трави, яка чіплялася за ноги й заважала бігти. Артем бачив перед собою воїнів Варкана, чув крики й брязкіт зброї, що долинали вже із значно ближчої відстані. Он уже нібито й могила Сколота. Та невже ж їм пощастить без сутички, без бою наблизитися до полонених? Невже Роніс із повсталими рабами в такій мірі привернув до себе увагу н сили старшин?

Ліворуч і праворуч по полю розбігалися перелякані несподіваною подією жінки й діти. Ними ніхто не цікавився вони тікали в усі боки, звільняючи шлях воїнам Варкана, що не спиняли шаленого бігу. Ближче, ближче до могили Сколота! Тепер важить кожна хвилина. Дорбатай з віщунами не повинен встигнути зібрати сили для опору!

І ось почався бій. Артем ясно бачив попереду себе, як передні лави воїнів Варкана врізалися в юрму ворогів. Задзвеніли мечі-акінаки. Люто вигукуючи, воїни старшин і Дорбатая намагалися чинити опір. Слідом за ними з могильної ями вистрибували жерці з мечами й кинджалами. Підбадьорювані вигуками Дорбатая, вони починали битися — і не відступали. З новою силою залунав брязкіт мечів: скіфи билися пішими, тільки тоді вони могли спритно володіти своїми акінаками. Але найбільша небезпека минула: вороги не встигли вжити луків, не зустріли несподіваний напад з гайка дощем влучних, смертоносних стріл. Бій зав’язався одразу на короткій відстані, де перемагав міцніший, досвідченіший, спритніший, бо то був бій мечами й сокирами, бій врукопашну. Загін Варкана виграв час, віддаль од гайка до могили подолали без ускладнень! Артем розчув грізне гарчання. Так, це була Діана! Захоплений нападом, він зовсім забув про неї. Навіть не озираючись, Артем гукнув вірній собаці:

— Вперед, уперед, Діано! Нас чекають друзі! До Ліди, Діано! Передні воїни Варкана завзято билися. Але де ж сам молодий ватажок? А, онде. На нього напало одразу кілька старшинських воїнів — і він сміливо б’ється проти них. На допомогу!

Втім, Артема випередили. Кілька бійців лісового загону напали на ворогів Варкана одразу з двох боків. Два воїни впали з порубаними головами, третього зарубав Варкая. Наступ тривав!

Звідусіль лунав брязкіт зброї, стогнали поранені, голосно перегукувалися бійці. Воїни Варкана напосідали, вони тіснили ворогів, які нездатні були протиставити їм такої мужності й відваги. Крім того, у бійців лісового загону була ясна й чітка мета, вони знали, за що б’ються і чого прагнуть. Зовсім інакше почували себе віщуни й воїни Гартака, захоплені зненацька, оторопілі від несподіванки. І от вороги почали відступати, відступати, незважаючи на дикі вигуки розлюченого Дорбатая.

Але де ж Ліда? Де Іван Семенович?

Головний фронт бою розтягся від могили вбік. Віщуни й старшинські воїни, повільно відступаючи під непослабним натиском воїнів Варкана, відкривали з флангу саму могилу. Артем спинився. Чомусь йому здавалося, що віщуни відступають надто легко, немовби ззаду в них був надійний тил. Як же це так? Адже юнак знав, що з другого боку, з тилу, на них напосідають озброєні, охоплені ненавистю повсталі невільники. Чи, може, наступ невільників ще не дійшов сюди, може, щось затримало сили Роніса?.. Нічого невідомо, все змішалося в брязкоті зброї та шалених вигуках. Де товариші? Де Ліда й Іван Семенович?.. Адже перед початком наступу вони були тут, перед відкритою могилою! Невже віщуни, відступаючи, захопили їх з собою?

Виступ могили... ось широкий вхід до могильної ями... перші вози... он і велика червона колісниця, на якій лежав раніше труп Сколота... полонені повинні бути десь поблизу! Швидше туди, треба скористатися з відступу віщунів!

Щось тонко свиснуло біля самого вуха Артема... Ще... ще...