ГОСПОДАРСТВО ДОКТОРА ГАЛЬВАНЕСКУ - Смолич Юрий Корнеевич - Страница 10

Ось і гирло. Сахно підняла весло і хотіла востаннє з усієї сили відштовхнутися, щоб розгону хватило на всі п’ять метрів тунелю. Але в ту ж мить вона злякано відсахнулася…

Згори, з верхнього пруга тунельної труби, щось зіскочило й з плескотом шубовснуло в воду. Щось велике, незграбне й важке. Човен захитало, і він затанцював на мертвих хвилях, от-от готовий перекинутися. Перше, ніж встигла Сахно отямитися з переляку й збагнути, що сталося, — з води виринула голова, а за нею й плечі людини. Води тут було небагато, і людина стояла у воді по груди. Вона вмить зняла руки, випереджуючи Сахно, що хотіла оборонятися веслом, і з силою відіпхнула човна назад. Потім людина плигнула, наздогнала човна і ще раз відштовхнула його… Байдарка хутко сковзнула назад до озера. А людина зразу одвернулася і моментально зникла в тіні муру…

Сахно сиділа закам’янівши. З несподіванки й переляку вона не могла ні ворухнутися, ні гукнути. Весло, впало в воду й пливло із човном. Перед очима стояла гидка потворна личина…

Хоч і як швидко відбулися всі ці події, але Сахно встигла роздивитися дивного вартового. Проміння місяця вдаряло йому просто в лице, і в цих променях ясно видно було бридку пику. Опукле, одутле, як після страшної хвороби, тіло і голий-голісінький череп та беззубий рот. Але що найстрашніше і найогидливіше — це мертва зеленавість і прозорість шкіри. Здавалося, місячне проміння просвічувало крізь неї, виразно вирізьблюючи западини й риси черепа. Вуха та ніздрі й зовсім наче світилися. Це було щось напівпрозоре — крохмаль чи медуза, — щось гидке, ненормальне й потворне…

“Якась дивна й страшна хвороба!” — нарешті спромоглася зібрати думки Сахно і мимоволі згадала про вчорашній привид на алеї. Тепер було очевидно, що місячний міраж тут ні при чому. Ясно, що й учора бачила вона цю ж таки людину або зовсім подібну до неї — хвору на ту ж недугу.

Отямившися, Сахно налягла на весло, поспішаючи геть від жахливої примари. Але прокляті озерця тяглися нескінченно. Тільки за чверть години гущавина парку скінчилася, й з-за дерев забовванів силует палацу з освітленим квадратом вікна. Сахно причалила й вискочила на берег. Страх міцно полонив Сахно, і, ступивши на твердий грунт, вона не витримала й бігцем подалася додому.

Вже добігши до галявини, Сахно спинилася віддихнути. Соромлячи себе за дитячу боязкість, вона пішла далі повільно й спокійно. Під високою двоповерховою альтанкою, схожою на китайську вежу, вона сіла притамувати биття серця й закурити.

Чи дурман нікотину, чи просто здоровий глузд, а може, і те і друге разом так вплинули на Сахно, а тільки вона дуже швидко заспокоїлася. Справді, що ж тут такого дивного, що цей чудернацький вартовий так незвичайно запобіг її замірові проплисти тунелем? У доктора ж Гальванеску геть усе — незвичайне. До цього треба звикнути. Люди у доктора вимуштрувані навдивовижу, сама Сахно винна, що хотіла нишком зламати своє слово. Що ж до зовнішнього вигляду, тобто фізіономії вартового, то… хто його знає, може, справді місячне проміння тут таки завинило трохи: південна природа дуже щедра на всякі міражі. Та зрештою нічого неможливого немає і в тому, що ця людина — справді якась потвора. Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей. Ця опуклість виду… Сахно зрівняла це лице з фізіономією Хаквілавіліса. В темношкірого Хаквілавіліса воно зовсім інакше. Це, мабуть, якийсь тубілець білої раси…

“Проказа! Лепра!” — здригнулася Сахно на свою здогадку. Справді-бо, яка вона нездогадлива. Оця відсутність людей в палаці, незрозумілий острах усього околишнього населення, вперте небажання Гальванеску підпускати близько до своєї оселі людей — хіба ж це не доводить такого припущення? І як це необачно, що вона наважилася порушити професорову заборону. Це ж жах! Вона ж могла заразитися.

Схвильована цією думкою, Сахно в той же час якось зразу заспокоїлася. Сказати правду, то з першої хвилини, як ступила вона на землі Гальванеску, якесь моторошне почуття не давало їй спокою. Збіги обставин, вразливі факти разом із кумедною, чудернацькою і таємничою постаттю самого професора повивали в таємничість і моторошність усі події. Безперечно, дещо незвичайного тут таки є: скажімо, оце використання до роботи прокажених (Сахно побудувала собі цілу гіпотезу про колонію прокажених…). Навряд, щоб така людина, як шановний доктор Гальванеску, робив би це виключно з благодійною метою. Тут, мабуть, добре враховано вимушену ізольованість від життя хворих на проказу і їхнє безталання. Це дає найширші можливості для експлуатації і для доброго зиску… А проте важко сказати, чи великий такий злочин. Адже, втягуючи прокажених у роботу, в суспільне життя, професор дає їм велику радість, дає їм змогу почувати себе людьми. Може, і лікує їх, експериментує над способами лікування цієї жахливої хвороби?..

Надходив ранок. Місяць вже ховався по той бік муру парку й немічним скісним, промінням освітлював алею й палац. Нічні птахи замовкли, з озерець тягло вогкістю, на сході трохи пояснішало і зблідли зорі.

Надзвичайна тиша передрання, багатюща й дивовижна природа довкола, духмяні пахощі південної рослинності — все це заколисувало затишним спочинком. Але сон тікав з очей. Навпаки, свіжість і запашність ночі бадьорила нерви і розбуркувала тіло могутнім — тільки південним жителям знайомим — почуттям радісного, незнаного бажання та тужної невдоволеності. Сахно цілком віддалася цьому почуттю й марила — чим? — вона й сама того не відала.

В такі ночі марення рясно плетуться в потомленій й стривоженій фантазії, але важко сформулювати їх бідною людською мовою.

Велич природи, з якою так рідко доводиться стикатися міській людині, розбуркувала рештки неурбанізованого ліризму. Сахно згадала, що вона степовичка — дитя розлогих просторів далекої країни — і мимоволі поринула у спогади. Несподівано для себе самої вона заспівала навіть стиха якоїсь рідної пісні. Її рідні не знають іншого вияву для своїх почуттів: радіючи чи сумуючи, вони завжди заспівують.

Вона була б довго ще просиділа тут, співаючи рідних пісень, коли б не довелося їй зовсім несподівано здивуватися і, будьмо щирі, - удруге за цю ніч перелякатися… Але здивувалася й перелякалася Сахно з цілком поважних причин: з-за її спини залунала її рідна мова, — хтось підтягував її співам.

Отямившись після першого замішання, Сахно глянула вгору, звідки линув спів. У темному чотирикутникові вікна на другому поверсі альтанки вона розглянула нечіткий обрис погруддя.

— Хто ви? — не зовсім сміливо прошепотіла Сахно.

— А ви? — відказав голос. Деякий час Сахно не знала, що далі сказати, й взялася до цигарки.

— Мене трохи налякав ваш спів. Я ніяк не сподівалася, що тут хтось є, - нарешті забалакала вона. — Пробачте, коли стурбувала вас.

— Нічого. Мені однаково не спиться. Це… може, моя остання ніч, а такої ночі не кожний засне. До того ж мене здивувала рідна пісня. Я не сподівався почути її тут, саме тут, в цьому проклятому мовчазному місці.

- І мене це здивувало, — погодилася й Сахно.

— Ви українка? — запитав ще незнайомий, очевидно, дуже балакуча людина.

— Так. Ви теж?

- І я теж. Якийсь час обоє помовчали. Незнайомий муркотів собі під ніс заспіваної щойно пісні.

— Ви сказали, — заговорила знову Сахно, — що це, може, ваша остання ніч. Даруйте мені, якщо це нечемне запитання, але чому це має бути ваша остання ніч? Хіба збираєтесь… той… не жити більше?

Незнайомий урвав спів.

— Ви жартували?

— Ні. Я, власне, і сам не знаю. Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки Житиму, а й житиму значно краще… Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра.

— Хіба доктор Гальванеску лікар?

— Атож. Ще й який!

— Він має робити вам операцію?

— Як би вам сказати? Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операційний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися.