ГОСПОДАРСТВО ДОКТОРА ГАЛЬВАНЕСКУ - Смолич Юрий Корнеевич - Страница 19

— У нас, в іноземців, крім того, мають звичку до всіх незнайомих звертатися на “ви”, - зауважила Сахно, знову сідаючи в крісло.

— Га-га-га! Ну й іноземці! Га-га-га! Сідайте, чого ж ви стоїте? — вже не так брутально кинув він Чіпаріу.

Чіпаріу сів.

— Чому ми мусимо бути вдячні за наш візит до вас? — зразу заговорила Сахно, випереджуючи офіцера.

— О, пусте! Будь ласка, не хвилюйтеся. Очевидно, непорозуміння. Хвороблива далекозорість моїх людей. Вони, бачите, зразу помітили чужу тут людину і дуже здивовані з вашої зовнішності і т. ін. Ви не відмовите повідомити мене, хто ви, звідки і чого завітали в наш тихий закуток? — привітно забалакав офіцер. — Тільки й усього. Ми, бачите, південні люди, дуже цікаві. Га-га-га! Смерть кортить нам знати, хто, чого і для чого приїздить до нас.

— Я з Німеччини, співробітник берлінського університету. Приїхала сюди в наукове відрядження. А це мій шофер. Здається, з Галаца. Принаймні там я найняла його для подорожування.

— Так, так. Дуже добре. Дуже добре! От і чудово! Тепер ми знайомі. Га-га! Може, ви не відмовите сказати також, яке саме відрядження маєте сюди? Яка тобто мета вашої подорожі?

— З охотою. Але тоді дозвольте мені довше на цьому спинитися. Я просила б хвилин з кілька, щоб докладно побалакати з вами.

— Будь ласка, будь ласка!..

— Справа в тому, що ваші люди не тільки дуже далекозорі та дуже спритні, а просто напрочуд проникливі…

— Та невже? Га-га-га!

— Справді. Бо ми простували допіру нікуди інде, як саме сюди, до вас.

— Та що ви кажете? Цікаво!

— Простували сюди, щоб просити вашої помочі. Щоб довести до вашого відома про деякі досить таємничі та підозрілі факти.

— Я страшенно заінтригований! Я сповнений уваги. Я слухаю вас.

Сахно здалося, що в очах хвацького офіцера блиснув глузливий вогник. Але вона на це не зважила й провадила далі.

— Так слухайте ж. Це якраз має зв’язок і з метою моєї подорожі, що її вам так цікаво знати.

Далі Сахно коротко, але по змозі повно й образно розповіла щиро все про свій приїзд, перебування в маєтку Гальванеску, пригоди, непорозуміння, підозріння й, нарешті, втечу. Вона не ховала, нічого.

Жандарм слухав її уважно, ні разу не спинивши, не перепитавши. Він кинув сміятися. Був серйозний і зосереджений.

Коли Сахао закінчила, він ввічливо схилився і ласкаво сказав:

— Мені дуже прикро, я дуже жалкую, що вам довелося в нашій країні зазнати стількох неприємностей. Але… боюся, що в своєму… як би це сказати — запалі, розпалені цілком зрозумілою цікавістю, ви допустилися хибних висновків і прогнозів. Мені здається, ваші підозріння походять… як би це сказати — з хворобливо загостреної спостережливості. Я хочу запевнити вас, що ми — ми, румунська інтелігенція, — дуже шануємо високоповажного доктора Гальванеску. Ми не знаємо, які його експерименти. Але ми й не насмілюємося докучати йому. Ми терпляче чекаємо, поки шановний доктор скінчить свої досліди і подарує їх нашому суспільству й вітчизні. Ви перехвилювалися й піддалися омані. Гальванеску поза всякою підозрою, над усякі злочини! За це я ручуся вам словом офіцера…

Сахно розчаровано зітхнула.

— Я знала, що ви не повірите мені. Я не маю доказів. Але пройміться довір’ям до моєї щирості. Я настоюю на своїх підозріннях. До цього спонукає мене тільки почуття мого громадського обов’язку. Ви можете перевірити мене. Я пропоную себе саму в заставу за правдивість мого оповідання. Відрядіть до доктора Гальванеску ваших агентів.

— Пані, це неможливо. Доктор Гальванеску має охоронну грамоту від нашого уряду і монарха, його особа і його володіння недоторканні для простих смертних. Навіть якби виникла потреба потрусити високошановного доктора, — а я категорично відкидаю можливість такої потреби, — то й тоді я мусив би прохати телеграфом дозволу в найвищих органів влади.

— Прохайте. Я відповідаю за це.

— Жартуєте, добродійко!

— Значить, ви мені не вірите?

— Я сказав уже: гадаю, що ви помиляєтеся.

— Я звернуся до вищих органів влади, — звелася на ноги Сахно. — Значить, ви не вірите мені і відмовляєтесь допомогти?

Жандарм теж устав і уважно задивився на свої нігті.

— Так, не вірю і відмовляю.

Сахно зробила рух іти. Чіпаріу теж устав.

— Одну хвилинку, — спинив її офіцер. — Цей громадянин, — він кивнув на Чіпаріу, — теж був у маєтку доктора Гальванеску і бачив те, що бачили ви?

— Так, — сам за себе відповів Чіпаріу.

Жандарм помовчав і далі вивчав свої нігті. Потім задивився у вікно й роздумливо мовив:

— Справа ось у чому… Ви, звичайно, помітили, що я не записував вашої заяви й усього вашого оповідання. Я навіть, коли хочете, постарався вже усе це забути… Доктор Гальванеску має від держави охоронну грамоту не тільки на його маєтності, але й на таємницю його роботи. Ні одна людина не має права знати більш за те, що він сам їй розповість… Ви, звичайно, розумієте, що наш обов’язок допомагати цьому? Словом, цього громадянина я мушу затримати. Щодо вас, то… теж тимчасово я вас затримую, поки дістану розпорядження від мого уряду.

— Ви не маєте права! — зірвалася Сахно. — Я вам не піддана.

— Через те я й кажу — тимчасово. Вашого консула буде негайно повідомлено.

— Я категорично протестую проти цього. Ні мене, ні мого шофера ви не маєте права затримувати. Він тут ні при чому — за всю справу відповідальна я. Себе ж я не дозволю арештувати, поки не подам заяви німецькому консулові, від якого маю візу, і не одержу від нього відповіді.

Жандарм повернувся до Сахно.

— Цього ви теж не можете зробити: німецький консул не повинен знати нічого з таємниць доктора Гальванеску.

Відкарбувавши це, він перехилився через стіл і хотів натиснути кнопку дзвоника. Але передумав і знову звернувся до Сахно:

— Ви дозволите мені ознайомитися з вашими документами?

— Будь ласка.

Сахно вийняла з кишені паспорт і простягла його жандармові. Жандарм узяв паспорт, і враз обличчя його змінилось — він пополотнів, тоді почервонів.

— Значить, ви? Значить, ви?..

Жандарм не докінчив, його рука натрапила на кнопку від дзвоника. За дверима забринів короткий дзвінок. Двері розчинилися.

— Більшовичка! — крикнув жандарм. — Держіть її! Це більшовичка!

Сахно звелася. Двоє здоровенних солдафонів в ту ж мить скрутили їй руки назад. Чіпаріу відіпхнув одного з них. Але до кімнати вбігло ще кілька жандармів і кинулися на нього. В коридорі лунали хуткі кроки багатьох ніг.

— Більшовики! Комуністи! — ревів офіцер. — Арештувати їх!

Сахно шарпнулася, удар у тім’я засліпив її і оглушив. Останнє, що бачила вона, непритомніючи, — це як Чіпаріу висадив стільцем вікно і виплигнув на вулицю. Заверещали свистки, залунали вигуки і постріли.

Білий морок обступив Сахно, коли вона ворухнула важкими, закам’янілими повіками. Білий морок засліпив її, і вона знову заплющила очі. Так пролежала вона довгенько, силкуючись примусити запрацювати думку й пам’ять. Але ні думка, ні пам’ять не хотіли, неспроможні були відживитися. Тільки слух поволі призвичаювався до тиші довкола й починав уже ловити дрібні, ледве чутні звуки. Сахно напружилася і ще раз кліпнула очима. Білий морок стояв непорушно і тихо. Білий морок і білий холод. Наче сліпуча арктична природа оточувала її.

“Але ж морок не буває білий…” — несміливо блимнув перший здогад. І тоді Сахно, нарешті, очуняла.

Вона була в кімнаті. У білій-білій кімнаті. Стеля, стіни, рівне світло й, здавалося, саме повітря були однакові — прозоро-білі чи матово-білі. Долівка теж, вона була певна, мала бути тільки біла. Якби ворухнутися — можна пересвідчитися. Вона ворухнулась. Болісний стогін мимоволі розітнув їй уста. Тіло їй задубіло. Мов налиті оловом, обважніли руки, ноги. Несила було підняти їх чи пересунути.

Але на тихий її стогін прилинула відповідь. Це також був чи то стогін, чи то сміх, чи то кректання. Сахнг роздивилася. На стелю, на стіни, обабіч — довкола, скіль ки могла побачити, не рухаючи тілом. Вона не побачила нічого. І знову застогнала, знесилена…