ЩО БУЛО ПОТІМ - Смолич Юрий Корнеевич - Страница 32

Так. Боїться. Як же перемагати йому, коли він одірваний від свого середовища, від своїх однодумців, від своєї країни? Хіба може змагатися і перемагати людина, коли вона одна? Зовсім одна?

Так. Може. Хіба не перемогла його ота дівчина, що стоїть собі осторонь коло жбана з відживленим серцем? Вона перемогла його, будучи сама-одна, відірвана від свого середовища, від своїх однодумців, від своєї країни. Агроном Юлія Сахно. Вона перемогла його, коли він був у своєму середовищі, поміж своїх однодумців, у своїй країні.

Значить, може і він перемогти?..

Йому не було виходу. Він кинув поглядом довкола, його очі зустріли знову ті ж очі доктора Івановського. Потім очі Петрової, Думбадзе, Коломійця, Сахно. Потім ще багато інших очей. Живих очей — чужих, ворожих. Потім ще очі. Мертві очі там, у банках за склом вітрин. Доктор Гальванеску здригнувся. Ці очі були йому, може, найстрашніші. Адже це також не були мертві очі. Дарма, що були вони в банках. Вони були законсервовані там, щоб віджити в орбітах інших скалічених людей і дати. Їм життя під вправними руками оцих його суперників і ворогів. Блискуча операція! Одна з найважчих. Він, Гальванеску, не вміє її робити. Та й не дивно — він же зовсім не медик. А вони, його суперники, вміють. І вміють іще багато іншого. Чому ж їм не дійти й того, що він уважає за свій секрет? Але в цім разі їм нічого не треба й доходити. Він сам, доктор Гальванеску, відкриє їм свій секрет. От зараз він відживить цього знекровленого, а вони скористаються з його досягнення, опанують його і обернуть на протилежне тому, що хотів він, доктор Гальванеску. Він хотів зробити смерть. Вони зроблять з цього життя!..

Гальванеску одвів погляд убік і звісив голову на груди. Він був похмурий. Виходу не було…

Хірургічна сестра знову торкнула професора.

— Як же бути, професоре?

Професор мусив вирішити. Він був голова інституту. Він відповідав за все. Він мусив зважити все. Але зважувати треба було негайно, зразу. Що ж? У Гальванеску було все. Гальванеску, звичайно, можна було довірити. А в доктора Івановського ще невідомо, чи й було що? Це треба перевірити.

— Ви багато чим важите, докторе! — нарешті скрикнув він до доктора Івановського.

Доктор Івановський знизав плечима. Звичайно, він важив багато чим. Результатом операції. Життям пацієнтів. Всіма надзвичайними перспективами, що поставали після експерименту, якщо він буде вдалий. Він важив і власною науковою діяльністю. Кар’єрою, будемо говорити. Він важив дещо й майбутніми своїми однодумцями — майбутніми лікарями, інтерном Думбадзе та студентом Коломійцем. Він знизав плечима і не відповів нічого.

Тоді професор ще раз кинув оком на доктора Гальванеску. Той стояв на порозі так само, із зведеними догори руками і опущеною на груди головою. Так стоять переможені, коли здаються на ласку переможця. Чорт його забирай, але професор не міг собі ще уяснити, де ж будуть переможені, а де переможці. Цілком офіціальним тоном він звернувся до свого асистента, до доктора Івановського:

— Я нічого не можу сказати вам, докторе. Я мушу наперед обізнатися сам з результатами ваших дослідів. Будь ласка, ми зайдемо зараз до вашого кабінету…

Він, певна річ, був правий. Він мусив спочатку ознайомитися сам. Всі з задоволенням прийняли його рішення.

Але професор ще не скінчив говорити. Він тільки на мить спинився і закінчив:

— Але ж, чорт забирай, я не можу зривати справу. Будь ласка, — гукнув він до хірургічної сестри, — подайте докторові Гальванеску об’єкт номер два. Прошу починати операцію!

Об’єкт номер два був той знекровлений, якого Сахно звала старим рибалкою Йонеску. Через хвилину його подали ліфтом з льоху і на вузькій операційній колясці повезли до операційної. Сорок пар очей простежили з піднесеним зацікавленням за блідим, жовтавим і прозорим обличчям, що виднілося з-під білих простирадел.

— Гляньте! — майже скрикнула Петрова, хапаючи Думбадзе за руку. — В нього виросла борода! І волосся на голові! Він живий!

Петрова не бачила знекровлених кілька днів, і відрощене волосся їй зразу впало в очі.

— Хіба ви ніколи не бачили мертвих? Після смерті волосся росте особливо інтенсивно. Окремі клітини тіла ще живуть після смерті.

— Отже, — досить саркастично зауважив старший асистент, той самий бородатий асистент, що при першому побаченні гукав про мотофозо, — отже, ви самі визнаєте, що таке буйне проростання волосся може свідчити тільки про те, що вони мертві.

— Якщо, — з не меншим сарказмом відгукнувся Думбадзе, поглядаючи на його буйну бороду, — вважати за мертвого і вас!

Старший асистент викотив розгнівані очі на непоштивого молодого інтерна, але той уже одвернувся до доктора Івановського. Доктор Івановський стояв, закусивши губу. Професорове вирішення його образило й обурило.

Доктор Гальванеску стояв, не міняючи пози. Він трохи оступився з порога, пропустив повз себе візок із тілом, почекав, поки санітарки переклали тіло на операційний стіл і вийшли з операційної. Тільки тоді він на якусь мить звів голову й поглянув на свого суперника, його погляд був жорсткий. Але важко було дізнатись з цього погляду про його думки. Він зразу ж одвернувся і пішов. Двері за ним щільно зачинилися. Він, згідно з умовою, залишився там, в операційній, сам.

Коли двері операційної стукнули, в залі всі заворушилися. Загули притишені розмови. Професор кивнув докторові Івдновському, і вони вдвох зникли за дверима асистентського кабінету трансплантаційного відділу. Двері асистентської стукнули, і всі заворушилися ще більше. Розмови стали голосніші.

Думбадзе, Коломієць, Петрова і Сахно інстинктивно зійшлися докупи. Вони вибрали собі місце якраз посередині між дверима до операційної та дверима асистентської і посідали під стіною на стільцях. Нічого не поробиш, треба було чекати. Чекати і вирішення професора, і наслідків дорученої Гальванеску операції. Товариші прислухалися. В операційній дзенькнув якийсь інструмент. З асистентського кабінету долинув відгомін двох голосів. Доктор Івановський доводив, професор гарячкував.

— У п’ятницю, — з докором звернулася Петрова до Коломійця та Сахно, — ви так і не були на конференції…

— Товариша Чіпаріу теж не було! — огризнувся Коломієць.

— Це вірно. Але я зараз не в порядку комсомольської дисципліни. Я про те, що мою заяву прийнято.

— Яку заяву? — поцікавився й Думбадзе.

— Щоб мене відпустили з комсомольської роботи назад на виробництво чи вчитися до вузу. Я ж уже два роки сиджу в райкомі з відривом від виробництва. Доволі!

— Ну, ну?

— Так я, мабуть, на виробництво не повернуся…

Їй, проте, ніхто не відповів. Її слухали неуважно. Голоси за дверима асистентської голоснішали, і вся увага товаришів була спрямована туди. Петрова змушена була провадити дальшу розмову до себе самої.

— Не піду… — замислено проказала вона, — піду, мабуть, учитися… Ти знаєш! — схопилася вона знову, хапаючи Думбадзе за руку. — Я вирішила йти на медичний факультет.

Треба сказати, що це — зовсім несподіване, але, очевидно, продумане й підготовлене вирішення Петрової йти на медфак було дуже до речі саме зараз. Звісно, це ми говоримо зовсім не з погляду оцінки шляхів її життя.

І не з погляду агітації за медицину проти всіх інших галузей знання. І навіть не з погляду підкреслення особливої ваги проблеми готування кадрів молодих пролетарських спеціалістів.

Про це ми говоримо зараз тільки тому, що ця її заява відвернула увагу товаришів від дверей кабінету та операційної, давши цим хорошу розрядку нервам, напруженим і змученим за три доби безперестанної роботи.

— Та що ти кажеш?

— Не може бути!

— Факт.

Всі збудоражено завовтузилися. Коломієць ударив Петрову по плечу.

— Ну, Петрова, гляди. Коли через п’ять років ти кінчатимеш медінститут, я вже буду великим лікарем, може, навіть професором, а ти стажуватимеш у мене інтерном. Як от Думбадзе у Трембовського. Га? Підеш до мене в інтерни?