ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА - Смолич Юрий Корнеевич - Страница 12

Думбадзе й Коломієць зніяковіли.

— Як же ви не подумали про це, — провадила далі місіс Ліліан, — що буде, коли стане відомо, що ви — люди з радянськими паспортами — прийшли до нас і інтимно говорите з нами? Ви подумали про це, панове? Адже для нас не секрет, що вся причина скандалу в медичному товаристві якраз у прихильній заяві лікаря Нен-Сагора про вашу Батьківщину? Нен-Сагорові закидають мало не зв’язок з комуністичними агентами… І раптом — біля нас знаходиться двоє… радянських громадян. Погодьтеся, що це тільки підтвердить зовсім несправедливі прогнози нашої преси і… і не думаю, щоб лікареві Нен-Сагорові, - до якого, як мені здається, ви обидва ставитеся з щирою пошаною і якому, певна річ, ніяк не бажаєте нічого злого, — від цього було краще.

— Шановна місіс, — твердо відповів Думбадзе, дослухавши до кінця її схвильовану мову й шанобливо уклонившись, — шановна місіс, ви, безперечно, маєте рацію. Ваші побоювання мають усі підстави, і я дуже радий, що трапилася ця… перевірка з помічником капітана. О місіс, цілий пароплав знатиме тепер, що ми — нахабні кореспонденти. Це приспить усяку підозру. На журналістів завжди дивляться пробачливо.

— Ви маєте рацію, — повинна була згодитися місіс Ліліан. Вона помалу заспокоювалася. Думбадзе й Коломієць були їй симпатичні. Їй відрадний був запал, з яким діяли ці двоє молодих медиків заради свого наукового інтересу.

— До того ж, — додав Думбадзе, — помічник капітана дуже приємний хлопчина, і ми попросимо його, щоб він багато не плескав про те, що ми з Радянської країни.

— Чого ви так певні за нього?

— Бо відразу він поставився до нас дуже неприхильно, гадаючи, що раз ми — росіяни, то обов’язково білогвардійці. І, навпаки, став дуже привітний, довідавшись, що ми — радянські громадяни.

Нен-Сагор теж пожвавішав: молоді завзяті медики імпонували йому. Їй-право, він навіть узяв би їх до себе на роботу в Нурійській лабораторії.

— А що таке білогвардієць? — раптом поцікавився він.

— О діду, — засміялася місіс Ліліан, — ви починаєте цікавитися дечим поза медициною.

У вівторок надвечір з лівого борту, просто з піни прибою, постав Бомбей.

Це сталося так. Промені сонця на заході золотили гребені хвиль і ударяли в лівий борт пароплава. Бурштиново-помаранчева габа, здавалося, звисала не далі як за гону від пароплава й просто спадала в зеленавий степ океану. Але враз жовтогарячий кругляк сонця зірвався з габи, ковзнув униз і тихо пішов за горизонт, його довгі вузькі промені підплигнули з хвиль: бурштинова габа знялася над океаном, і промені простяглися вже довгими верстами по небу, грайливо фарбуючи перисті хмари. Тоді просто перед пароплавом, з-під вечірньої заграви, і постав рожевий від сонячних відблисків Бомбей. Він був не далі десяти кілометрів.

3 сер О вітали другу столицю східного домініону з своєї горішньої палуби. Їх серця, — коли тільки вони в них були, — схвильовано калатали. “Малоанглія” була перед ними. “Англія панує над морями”, - співали їхні душі.

Альберт Сю ганяв від трьох своїх начальників до помічника капітана, від помічника капітана до багажної комори, від багажної комори знову до 3 сер О. Він клопотався за власне вивантаження. За дорученням сера Овена він завітав і до Нен-Сагора — поцікавитися, яким шляхом належить їхати до Нурі і куди треба перепроваджувати багаж: до готелю, до вокзалу чи автостанції? Під час розмови з Нен-Сагором він дивився виключно на місіс Ліліан, і та знову повинна була здивовано відвернутися.

Нен-Сагор стояв на нижній палубі з Думбадзе й Коломійцем. Вони теж милувалися з краси суходолу. Старому Нен-Сагорові горіли очі й палало обличчя: він любив свою батьківщину, старий лікар.

Відгадуючи його думки, Коломієць дружньо запитав:

— Ви любите свою вітчизну, патроне?

— О так! — гаряче відгукнувся старий. — Я її люблю дуже! Я не можу й півроку вижити на тому проклятому острові. Коли я живу тут і відданий своїй роботі, я її майже не помічаю, я просто не відчуваю її, але варт мені залишити її на короткий час, як сум, звичайний собі сум, огортає ціле моє єство, я не можу тоді знайти собі місця і просто тікаю назад.

— Так. Ваша країна, мабуть, прекрасна. Про неї стільки писано такого ліричного й такого таємничого!

— От-от! — старий лікар цілком щиро образився. — Ви, європейці, хто б ви не були, шукаєте по інших країнах самої екзотики. Для вас наша Індія — тільки лірична й таємнича! Я певний, що ви знаєте про неї тільки з белетристики та трохи з підручника географії. А що знаєте ви про життя трьохсот мільйонів її населення?

Коломієць посміхнувся-

— Ви праві, патроне, це, на жаль, так. Але до мене не будьте надто суворі, моя країна — Україна — теж тільки предмет екзотичного слинявства для європейців.

— Що таке Україна? — поцікавився старий лікар.

Коломієць як міг докладніше в коротких словах удовольнив цікавість старого лікаря, потім знову повернув до першої своєї думки.

— Але я з своєю країною все ж таки маю велику перевагу проти вас із вашою.

— А саме?

— Моя країна вже розпочала своє майбутнє життя, а ваша, патроне, ще животіє в своєму минулому.

— Я не розумію вас, — признався Нен-Сагор.

— Колега говорить про волю своєї країни, яку здобула вона собі внаслідок революції, - встряла в розмову місіс Ліліан.

— А! — збагнув Нен-Сагор.

— Ви праві, товаришко, ми творимо тепер своє власне життя, а ви ще дозволяєте визискувати вас зажерам із острова.

- Індія палає в повстаннях, — нагадала йому Ліліан.

— О так!

- І незабаром справлятиме свято своєї перемоги, — додав Думбадзе. — Скажіть, патроне, — звернувся він до Нен-Сагора, — а як у Північній Індії, повстанський рух теж розгортається?

Нен-Сагор безпорадно розвів руками.

— Ах, знаєте, я так мало розуміюся на політиці. Я всім серцем бажаю моєму народові волі, добробуту й, щастя, але сам я не можу, не вмію взяти участі в обороні його інтересів. Ви пробачте мені, але цей шлях огню і меча, цей шлях крові, на який став мій народ, здобуваючи собі волю й добробут, — цей шлях мені не до серця. Це надто жорстокий шлях.

— Жорстокий! — усміхнулися Думбадзе й Коломієць, і місіс Ліліан підтримала їх. — А імперіалізм?

- Імперіалізм, імперіалізм! — Нен-Сагор роздратовано відмахнувся. — Я заявляю вам, що з мене поганий політик. Мені лишилося жити зовсім небагато часу, і за цей час я ще повинен устигнути закінчити мої наукові роботи. Я зараз прагну одного — завершити мою теорію, показати світові нову дорогу до життя! — Він запалився і розхвилювався. — Оздоровлення! От чого треба людству, оздоровте людство, і, можливо, не треба буде ніяких революцій, щоб поліпшити його добробут. Дайте людині нову гігієну, нову медицину, нову людину, і цій людині не будуть відомі ганебні властивості сучасної, викривленої, кретинізованої людини… Ви робіть, що знаєте. Мені дайте робити моє діло, воно не буде гірше од вашого.

Суперечка загрожувала розпалитися, але в цей час гонг ударив до табльдоту, останнього табльдоту на океані.

Всі заворушилися. Місіс Ліліан, Думбадзе й Коломієць одразу відчули голод.

— Ходімо, — запропонував Коломієць руку місіс Ліліан.

- І я з вами, — заявив раптом Нен-Сагор.

— Ви вийдете, діду, до табльдоту? — здивувалася місіс Ліліан.

— Так. Чому мені не вийти до табльдоту?

Місіс Ліліан не відповіла нічого, вона лише задоволено оглянула постать свого діда.

Поява Нен-Сагора в їдальні зробила чималеньку сенсацію. Пасажири вже звикли бачити його струнку й худу постать лише в вечірні години в самотньому закутку нижньої палуби. Про чударя індуса, заплямованого в широкому світі й викинутого, як за остракізмом,[11] за його борт, вже ходили між пасажирів рясні анекдоти. З старого чударя глузували, але серпанок таємничості робив з нього для всіх цікаву особу. З півдесятка різних фантастичних побрехеньок гуляли по проплаву, рекламовані як справжні щирі “теорії” старого ескулапа.

11

Остракізм — тут: гостра форма гоніння, переслідування.