Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 35

Якщо поглянути на справу реалістично, то виявиться: у Сільвії життєве призначення не вище, ніж у її пуделя, — вона існує, аби прикрасити комусь життя. Але ж людство протягом тисячоліть цілеспрямовано формувало і пуделів, і квіти, і незліченну кількість інших істот, котрі не володіють жодним іншим призначенням. То невже й цю творчу діяльність людства належить засуджувати? Чи то, може, завелика розкіш — утримувати людську істоту лишень заради окраси? А що ж, власне, із нею робити, коли саме в цьому полягає її талант?..

Врешті-решт Прокіп розгнівався на себе за надмірну схильність до рефлексій. Проте спинитися не міг — думка бігала по колу, мов корпускула в циклотроні.

Ах, які це дурниці! Злочин існує лише тоді, коли ми вимагаємо від живої істоти чогось неприродного. Все інше є просто життя. І воно само знає, як йому належить цвісти й пахнути. Моральним є все, що нікому не завдає шкоди — жодній істоті й самій природі як цілому. Ми аморальні лише тоді, коли своїми вчинками травмуємо ближніх.

Зненацька уява вихопила з його ментальних глибин образ дівчини-підлітка з побільшеним черевом — юної матері, котру виштовхнули у відкритий космос разом з ненародженою дитиною. Прокіп дізнався, хто саме послав її на смерть. Вона була рабинею академіка Шарптона. Офіційно буцімто рабства в колонії не існувало, але будь-хто із безсмертних мав змогу вибрати серед генофонду людину для хатньої роботи.

Шарптон, Шарптон… Ось він який! Цей вчений нібито спеціалізується на розвиткові деяких ідей Кривошеєва, але з наказу Президента його праця вважається секретною.

Думкою повернувся до Сільвії: чи він справедливий до неї? Мабуть, вона не позбавлена доброти і своєрідної порядності. Звісно, її безглуздо порівнювати з Геленою. Та все ж спілкуватися з нею можна. І рятуватися від самотності під однією ковдрою — адже ж для неї це також порятунок.

Згодом Прокіп зрозумів, навіщо він прокручує у голові оці думки: виявляється, для нього дуже важливо відчути себе вільним від будь-яких обов’язків перед іншими людьми. Особливо тоді, коли ця інша людина — жінка. А ще важливіше, коли це не просто жінка, а його сестричка Мотря.

НЕВДАЛЕ БОГОЯВЛЕННЯ

Коли Герд доповів Макарову про те, що він побачив на поверхні астероїда, Президент не виявив гніву — просто застиг у непорушності, споглядаючи на стелі щось таке, чого не помічав шеф поліції. Відтак мовив ніби не до Герда, а сам до себе:

— Ну, якщо вже ми дожилися до цього… Гм-м… — І позираючи на стелю, так само незворушно продовжував: — Як ви ходите на унітаз, шановний Герде? Шлунок спрацьовує щоранку чи трапляються ускладнення?

Обличчя Герда так виразно виказувало його внутрішній стан, що навіть дитина побачила б розгубленість, спанте-личеність та безпорадність, які охопили головного костолома. Він ждав президентського гніву, брутальної лайки, навіть доброї зуботичини — це було звичним і навіть бажаним, бо невдовзі обіцяло врівноваження й спокій. Але ж саркастична незворушність несла в собі щось інше — те, чого Герд не знав і не тямив.

Гердові навіть привиділась картина: хтось із його вчорашніх підлеглих нещадним стусаном заштовхує його в кімнату з металевими стінами — найстрашнішу кімнату в колонії, бо її підлога, власне, й була катапультою, котра викидала приречених у чорну холоднечу космосу. По спині забігали гидотні мураші, у мозку болісно відлунювало клацання власних зубів.

— Чого ж мовчите?

— Спрацьовує…

— Що спрацьовує? — розлютовано гаркнув Президент.

— Ви ж питали про шлунок. Президент розреготався:

— Ха-ха-ха! Рідкісний йолоп. А проте… Без дурнів життя також кульгає на одну ногу. Тобто… Як це казав Піфа-гор? Втрачає гармонію сфер.

Гнів і регіт Президента, що, ніби супротивні хвилі, загасили одне одного, поволі заспокоїли Герда, його губи також розтягнулися в дурнувату посмішку. Казав чи не казав щось подібне Піфагор — йому було байдуже. Та не байдуже, як міняється настрій у Президента і що у нього зараз на думці.

Шеф поліції вилупкувато дивився на Макарова, чекаючи якогось наказу. Саме наказ, будь-який наказ мав засвідчити, що небезпека проминула.

— Між іншим, — пильно вдивляючись у вічі головного поліцая, почав Президент. — Гм-м… Між іншим, ви ще не забули, як виглядає зустріч Президента з народом? Досі я від вас цього не вимагав, щоб рідкісне й урочисте не перетворилось на буденне. Але сьогодні… Так, сьогодні я хочу поговорити з божою глиною, що призначена… Колись я виліплю з неї нову цивілізацію. Не ті, що називають себе синами Галактичної Матері… Ні, не вони! Це зроблю я — і тільки я. Ви хоч розумієте, про що йдеться?

Герд напружував мозок, силкуючись збагнути, про що говорив Президент. Думок не було — були тільки уламки не-висловлених фраз, що хаотично змішувались, нічого не породжуючи. Про яку зустріч з народом казав Макаров? Гердові навіть не доводилося чути, щоб той, кого в перенаселених катакомбах мали за Бога (Творець їхнього світу!), будь-коли зустрічався з носіями генофонду. Та ось виринув спогад дитинства, що постав перед його внутрішнім зором у всій своїй грандіозності, — і Герд нарешті зрозумів, про що йшлося. Але ж як це здійснити? То був відеоспектакль, який під силу тільки Кривошеєву. Власне, Кривошеєв і був конструктором апаратури, котра в очах людей, що ніколи не бачили живого неба, перетворювала Макарова на всевладного мешканця небес. Уже значно пізніше Герд збагнув, що саме стояло за появою Творця в катакомбах. А тоді він, десятирічний хлопчак, тремтів од страху разом з іншими та благав Бога зглянутися…

Герд не лише не знав, де сьогодні ця апаратура, — він не міг розшукати й самого Кривошеєва. Президент ніби відчув ту внутрішню розпачливу збентеженість шефа поліції, що ось-ось мала вихопитись назовні. Отож доволі лагідно, навіть підбадьорливо мовив:

— Відшукайте академіка Шарптона. Він вам допоможе. А тепер ідіть.

Розшукати будь-якого академіка не становило проблем. Академіки, за винятком Івана Кривошеєва, були людьми лояльними. Вони не завдавали жодного клопоту ні Гердові, ні самому Президентові. Сумлінно робили все, що їм належало, втішалися перманентною молодістю та здоров’ям, за що складали дяку й побожну шану Президентові. Цього було досить і для Макарова, і для самих академіків. Президент дивився крізь пальці, якщо в когось із його підлеглих учених мужів з’являлася вродлива служниця. Герд також не цурався жіночої статі. У катакомбах не бракувало гарненьких дикунок, отож на верхньому поверсі колонії жилося незле — чого ж бунтувати?

Від Шарптона Герд довідався ось про що. Кривошеєв близько ста років тому розробив апаратуру, котра за своєю дією доволі близька до екрана його імені.’ Іван до цього винаходу ставився без поваги — то був талановитий жарт, не більше. Вони з Макаровим, як уже відомо читачеві, були друзями дитинства. Доволі часто конфліктували, але, зрозуміла річ, їхня дружба мала й тривалі світлі періоди.

Шарптон за фахом оптик. Він часом допомагав Кривошеєву. Знаючи, що Іван не дозволить використовувати свій винахід так, як це потім було зроблено в катакомбах, Макаров умовив друга передати голографічну відеоапаратуру на збереження Шарптонові. Коли ж Шарптон (тоді ще не академік, а тільки асистент) на вимогу Макарова продемонстрував у катакомбах зустріч Президента-Бога з народом-глиною, поміж сибірськими друзями дитинства спалахнула сварка, яка ледве не зробила їх ворогами. Помирилися на тому, що Степан Макаров дав Іванові Кривошеєву слово честі такого змісту: Шарптон зберігатиме апаратуру (Кривошеєва вона взагалі не цікавила), але ніколи не застосує її без дозволу винахідника.

Президент аж до сьогодні дотримувався свого слова. Та, мабуть, він уже збагнув, що поміж ним і Кривошеєвим щира дружба не відновиться ніколи. Мав передчуття, що інженер задумав щось вельми лихе проти нього. Що саме — Макаров іще не знав, а проте наказав Гердові пильно наглядати за інженером. Напрямок Іванових уподобань на загал Макаров розумів як слиняву філантропію, що поширювалася аж надто далеко. Із носіїв генофонду часом виходили люди — це правда, але вважати їх усіх людьми — це однаковісінько, що гній переплутати з трояндами. Поміж гноєм і трояндами існує зв’язок (без першого не може з’явитися друге), але ж ставити між ними знак рівності ніхто не погодиться, навіть Іван Кривошеєв. Чому ж він не бачить тієї самої залежності поміж носіями генофонду і справжніми Ното заріепз?..