Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 38

— Ну й ну! Чогось більш фантастичного ти не міг вигадати?

Після нетривалої суперечки Ендрю пояснив свій план. Президентський палац охоронявся тільки з боку ферми й від катакомбів, де чергували дебелі негри, що підіймали ліфтом до горішньої сфери добре відомих їм людей — фактично лише академіків. За ліфтами недремно наглядали агенти Герда. Мабуть, саме заради зручності нагляду все Гердове господарство разом із в’язницею містилося неподалік ліфтів.

З боку космосу палац, сад і весь академічний комплекс взагалі не охоронялися. Із космосу можна було проникнути лише через обсерваторію, але ось уже понад п’ять століть будь-якої загрози з цього боку ніхто не помічав. Кораблі Галактичної Варти ніколи не втручалися в життя колонії. Макаров та Герд вбачали небезпеку хіба що з боку носіїв генофонду — особливо після чергових акцій по скороченню їхньої чисельності. Але ж вони, на думку зверхників Академії, виходу в космос не мали й не могли мати. Саме цією помилкою Президента й шефа поліції вирішив скористатися Ендрю. Максим поцікавився:

— Ти певен, що Лі Чунь не здійме галасу?

— Лі Чунь симпатизує нашому братству, — відповів Ендрю. — Щоправда, виявляти цього він не бажає. Гадаю, старий попросить, щоб його замкнули в якійсь коморі. Не хвилюйся, Прокіп про нього подбає. А ти попроси хлопців, щоб влаштували невелику аварію на електростанції. Світло нам заважатиме. Найвигідніше це зробити тоді, коли в палаці покладуться спати. Щодо розташування кімнат, то ліпшого знавця, ніж Сільвія, в колонії нема.

— Чи ти не занадто їй довіряєш? — невдоволено пробурчав Семен.

— Я довіряю Прокопові. А взагалі, друже… Якщо не довіряти людям, то жодної ризикованої дії починати не можна. Ну, а дій без ризику… Хіба такі бувають?

Семен хвилини зо дві роздумував. Він монотонно барабанив пальцями по столу, ніби грав на якомусь музичному інструменті. Нарешті занепокоєно запитав:

— Гаразд, хай буде так. Але чого ж ти хочеш досягти цим нападом?

Ендрю нервово підвівся з кам’яного ложа й почав ходити з кутка в куток. Його голова ледь не торкалась кам’яної стелі.

— Нарешті! — дещо іронічно кинув у відповідь велетень. — Тобі не здається, що саме з цього запитання й належало починати?..

— Може, й так. Але не тягни, кажи.

— Викрадемо Президента! — звалив на голову другові свій карколомний задум Ендрю. Семенові здалося, що Ендрю трохи хизується або, може, й справді пишається сміливим задумом.

— А потім? — скептично запитав учитель.

— Притягнемо його сюди.

— Ти хочеш показати йому наш вихід у космос?

— Це вже не матиме значення.

— Тобто?

— Хіба не ясно, Семене? Більше він в Академію не повернеться. Годі! На його совісті сотні замучених. Якщо не тисячі.

— Так, згоден, — після тривалої паузи мовив Семен. — Щоправда, у твоїх словах є неточність. На його совісті взагалі нічого немає, бо немає й самої совісті. Але суть не в цьому. Суть у тому, друже, що він уже понад п’ять століть Президент Космічної Академії Наук. І таки ж справді творець цього світу. Хай обмеженого, але… Хіба цього мало? Отож не нам з тобою вирішувати його долю. Ми надто мало знаємо, щоб узяти на себе таку відповідальність.

Стиснувши величезні кулаки й по-волячому зігнувши коротку шию, Ендрю грізно наближався до вчителя. Здавалося, він ось-ось зажене його в надра кам’яної стіни, бо тому бідоласі нікуди було відступати.

— Як це — мало знаємо? — ревів Ендрю. — Хіба нам не відомо, що Макаров — космічний злочинець? Та хай він який завгодно світоч науки, але злочин його проти людства й людяності заслуговують смертного вироку!

— Можливо, — погодився Семен. — Проте ми з тобою не судді. Це мають вирішити самі академіки.

— Жди від них! — лютував Ендрю. — Макаров їх розбестив і підкупив спецліжками… Ну, й дівчатками з ката-комбів. Академіки — співучасники його злочинів.

— Лі Чунь і Кривошеєв також?..

— Я цього не сказав.

— У нас немає інших академіків, друже. Мусимо шанувати тих, які є… Без згоди Кривошеєва й Максима я за цю справу не візьмуся.

Ендрю аж зблід від обурення:

— Слухай, філософе недорікуватий! Хіба ти забув, де вони зараз? їх спершу треба визволити, а тоді вже з ними радитися… Гаразд, я тобі обіцяю, що не перегризу Макарову горлянку. Бо якби я це зробив, Герд знищив би Кривошеєва. Стосовно Максима… Може, й не наважився б. За ним стоїть Галактична Варта… Словом, діємо в такий спосіб. Нехай Макаров звільняє Кривошеєва й Максима, а тоді вже разом вирішимо, як бути далі. Але повір… Якщо твої академіки не виженуть Макарова геть з колонії… Куди завгодно… Я його задавлю оцими руками! І хай тоді мене четвертують.

Дві п’ятірні, якими можна обхопити стовбур піввікового дерева, моторно демонстрували свої можливості перед очима вчителя.

— Що ж, на таке я пристаю. Та чи погодиться Президент звільнити…

— Погодиться! — безапеляційно процідив крізь зуби Ендрю. — Ми його гарненько попросимо.

Прокопа довго умовляти не довелося. Так само без зайвих балачок пристали до їхньої змови Лі Чунь, а також Сільвія, котра почувалася в обсерваторії, мов у себе вдома. І, мабуть, ми не виявимо нескромності, якщо скажемо, що вона не так уже й рідко прибирала вранці Прокопове ліжко.

Отож, якось посеред ночі в колонії всюди погасло світло. В палаці Президента цього ніхто не помітив, бо всі спали. Сад здобув не властиву йому таємничість, зорі набули дивної яскравості. А проте їхнього світла було не досить, вони ледь-ледь розріджували темряву під величезною пластмасовою сферою. І якби двоє чоловіків і маленька рухлива жіночка не так добре орієнтувалися на садових алеях, їм би довелося йти навпомацки.

Попереду, прокрадаючись поміж кущами, впевнено просувалася Сільвія. За нею від дерева до дерева, часом падаючи і знову підводячись, перебігали Ендрю й Семен. Унеза-барі всі вони опинилися у спальні Президента, яку без жодного звуку відчинила Сільвія своїм ключем. Звідки він у неї взявся, зрозуміло без пояснень. Сільвія знала, що Президент звик спати сам — облюбована наложниця покидала спальню тоді, коли він починав позіхати. Отож трійка месників діяла без вагань.

Макаров не встиг і повіками кліпнути, як Ендрю миттєво заштовхав у його рота якусь ганчірку, а Семен зав’язав йому руки. Хвилин через десять Президента легко (бо важким тут не був ніхто) внесли до обсерваторії й майже чемно посадили у Прокопове крісло. Сам Прокіп лишився на чатах, а Лі Чунь попросив замкнути його в бібліотеці. Операція вдалася навіть краще, ніж розраховував Ендрю.

Відтак Макарова запхали у скафандр. Кляпа з рота, звичайно, витягли, але наказали мовчати. Підштовхуючи, наче більярдну кулю до лузи, спрямовували Президента до відомої нам печери. Сільвія повернулася до президентського палацу, де мала помешкання. І лише тоді, коли операція успішно завершилась, термоядерна електростанція знову подала струм.

Опинившись у штабі братства, Президент дав волю своєму гніву. З лютим подивом спиняючи погляд то на екранах, то на кам’яних стінах добре обжитої печери, вигукував:

— Та це ж зрада, зрада! — І, втупившись в обличчя Ендрю, волав: — Ага! Тепер ясно, чому не діяв екран зовнішнього огляду. Тебе я пам’ятаю, злочинцю. Лише ім’я твоє забув. Та це не має значення. Твоє місце у в’язниці. Накажу Гердові протягом тижня висмоктувати повітря з вашої камери. Потроху, щоб надовше вистачило. Ти задихатимешся, але померти не зможеш… А це що за печера? Звідки вона взялася? Яка ж бездарність — цей Герд! У нього під носом споруджують… Гм-м, як це назвати?.. Ні, ви тільки подумайте! Розв’яжіть мені руки, босячня нещасна! Я вам перелічу зуби…

Ендрю, вдоволено посміхаючись, споглядав, як сіпалося від люті видовжене обличчя Макарова. Семен виглядав пригнічено.

— Так, пане Президенте, — мовив нарешті Ендрю. — Ось що, шановний, вам належить зробити. Я викличу до відеосе-лектора Герда, а ви накажете негайно звільнити академіка Кривошеєва й нашого гостя. До речі, Варта вам не подарує насильства над їхнім колегою.