Варфоломієва ніч - Гримич Марина - Страница 25

Нарешті приїхав фургончик з яскравою жар-птицею. До нього підбіг Разін і відкрив передні дверцята, очевидно, очікуючи, що звідтіля вийде його мон амі з дев'яносто дев'ятьма відсотками голосів. Однак з передніх дверцят вийшла не Антоніна Степанівна, а молода птахівниця Любочка – її особливо добре запам'ятав Васнецов, який провів з нею незабутніх тридцять шість хвилин у гримерній. Молода птахівниця Люба, побачивши Разіна, не перелякалася, а скомандувала водієві:

– Вовко! До мене!

З машини вискочив Вовка, дуже схожий на вовка, а за ним із фургончика викотилися ще шість таких самих вовків, які стали перетягувати мішки до окружної комісії. Вовки були в синіх костюмах охоронців і з дубинками за поясом.

Коли розгублений Разін ретирувався, Васнєцов-Паваротті тихенько підкликав до себе молоду птахівницю Любу:

– Любочка! Любовь! Любёночек!

Молода птахівниця стрепенулася, як пташка, і впурхнула в обійми співака. Той цілував їй маленькі пальчики з кігтиками, що звалися манікюром, не забуваючи при цьому про справу.

– Усе в порядку, любий! Усі дівчата проголосували за Павла Івановича. Але наша мегера влаштувала нам бойкот. Погрожувала, шантажувала. Але ми не піддалися. Це була просто революція. Але ми перемогли!

– Птичка ты моя, ненаглядная! – шепотів Васнєцов-Паваротті і в цей момент відчув непереборну потребу зараз же, негайно віддячити молодій птахівниці за досягнутий результат – і парочка десь зникла. Васнєцов-Паваротті устиг кинути Пашці на ходу:

– Прикрой меня, дружище!

Павло Іванович повернувся до штабу дещо розгублений. Він не знав, як дивитися в очі Тетяні Віталіївні-Фрідріхівні. Не знав, що їй сказати.

Однак та, нічого не підозрюючи, спитала в нашого молодого героя:

– Мій – там? – маючи на увазі, очевидно, «Васнецов – в окружній комісії?»

Павло Іванович кивнув.

Він довго не міг зосередитися на власних виборах, оскільки щойно збрехав. Він довго мучився. Але даремно. Парадокс подружніх зрад полягає в тому, що обманута половина дізнається про зраду найостаннішою. Якщо взагалі дізнається. Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна навіть уявити собі не могла, що в таку ніч можна скочити у гречку. Тож славетна жіноча інтуїція на цей раз не спрацювала.

Навіть Ідея Іванівна ні про що не здогадалася. А вже вона мала нюх на такі речі. Вона активно підраховувала голоси і курила. Лічили досить натхненно й оригінально. Ідея Іванівна виписувала щось на картки розміром з гральні карти і розкладала їх, немов пасьянс, при цьому не виймаючи сигарети із зубів.

– Слухай, синку. Якщо по правді, то ти міг би набрати 50 – 51%. Але чує моє серце, що такого не допустять. Так що готуйся до другого туру.

– Ма, я вже видихався! Не хочу я нічого!

– Я тобі видихаюсь! Чого нюні розпустив, як мала дитина! Ти що, каміння вергав? Чи вугілля добував? Бач, який ніжний!

Увірвався Варфоломійович.

– Фашисти! 49,2%. Хіба таке може бути? Ну скажіть на милість: може бути, шоб кандидат набрав 49,2%.

– А я що казала, – процідила з цигаркою в зубах Ідея Іванівна.

– Це вже остаточний результат? – тихо спитала Тетяна Горошко.

– По Печенігу так. Вже все ясно. Він входить у другий тур. А хто буде другим, ще невідомо. Але то вже нас не обходить. Ходімо спати. П'ята година як-не-як.

Додому йшли немов з роботи. Не було відчуття перемоги. Здається, всі й так знали, як усе скінчиться. Тож не сталося нічого несподіваного. Дивна ця річ – політична боротьба.

Спали до дванадцятої. «Хлопці» – в землянці, а дівчата – по своїх хатах. Напередодні домовилися зустрітися на обід у Тетяни Горошко. Вийшли з воріт і не звернули уваги на білу службову «Волгу», що незграбно припаркувалася, загородивши півпровулочка, де стояла Варфоломійовичева хата. Побачивши Печеніга, Варфоломійовича і Васнецова, водій вискочив і послужливо відкрив усі дверцята в машині. Чоловіки ще достатньо не прокинулися, щоб помітити цей реверанс, тож поплентались по вуличці далі. Водій, розгубившись, заліз до машини і став піпікати. І це не подіяло на чоловіків. Тоді машина рушила прямо з відкритими дверцятами і стала повільно їхати, трохи випереджаючи пішоходів. Нарешті ті звернули на неї увагу. Машина спинилася. Водій знову запросив сісти.

– Ти чого? – озвався Варфоломійович до водія.

– Ольга Василівна вітає Павла Івановича з перемогою в першому турі.

– Яка Ольга Василівна? Хто це? – здивувався Печеніг.

– Як хто? Мер міста.

Павло Іванович подумав-подумав і нарешті згадав:

– А-а! Людина-гора? Водій закивав.

– Дякую, – сказав Печеніг і рушив далі. Водій побіг за ним назирці.

– Ольга Василівна віддає Вам на час другого туру свою машину і мене у водії.

Чоловіки стали, як укопані.

– Ого! – сказав Васнєцов-Паваротті.

– Сідайте! – благально проканючив водій.

Молоді чоловіки подивилися на Варфоломійовича. Той вагався. Потім махнув рукою:

– Поїхали!

– Только с ветерком! – весело додав Васнєцов-Паваротті.

– Куди? – спитав водій.

– Сделаем круг почета по городу! – наказав співак. – Ну, хто там вийшов на друге місце?

– Колосальний.

– Не може бути!

– Так Ольга Василівна сказала. У чоловіків очі рогом полізли.

– Точно Колосальний?

– Так, а що?

– Та так, нічо.

У Тетяни Горошко стіл був уже накритий. Дядечко Ґіві закінчував чахохбілі й лобіо. Казкові пахощі роздирали душу і тіло.

Мушу Вам сказати: якщо Ви не вживали грузинської їжі хоча б п'ять разів на рік, то Ви прожили своє життя марно. У цьому світі існують такі речі, як сациві, турецькі бані, спуск на гірських лижах з крутої гори, купання в гірській річці у спеку і ще одна річ, добре відома вам, дорогі читачі, якщо ви досягли повноліття. Так, це все продовжує наше життя, на відміну від тютюну, ревнивої жінки, скупого чоловіка і стресу, отриманого під час виборчої кампанії.

Вечеря належала до розряду тих, які додають кілька годин до Вашого життєвого шляху. У дядечка Ґіві грузинські страви виходили так, що додавали цілу добу.

Тож за столом довго не хотілося говорити про вибори. Тільки про їжу і про любов, тобто про речі одного порядку.

Так не хотілося цього вечора говорити про щось інше, однак з «брехунця» почулося:

– Говорить районний радіовузол. Усі зацитькали одне на одного.

– Послухайте інформацію про вибори. Повідомляємо, що в результаті голосування Павло Іванович Печеніг набрав 49,2% голосів і вийшов у другий тур. На другому місці – Михайло Разін, що набрав 12,1% голосів. На третьому місці – Адам Колосальний, що набрав 11,9% голосів.

За столом заойкали, забувши і про їжу, і про любов. Кому вірити? Меру міста чи районному радіовузлові?

Ви думаєте, дорогі мої читачі: які дивні діла кояться в провінційному містечку? Якраз навпаки. Це абсолютно нормальне явище для країн пострадянського простору. Було б дивним, якби все було інакше. Якби вибори були прозорими. Якби не виникало ніякої плутанини в підрахунках. Якби не можна було маніпулювати відсотками. І так далі. Оце було б ненормальним. А в нашій ситуації все таке рідне, таке знайоме! Цей милий слов'янський безлад! Ця симпатична слов'янська неточність! Хочеш – так, не хочеш – інакше. Хоче великий чоловік з великого кабінету– чому б не зробити йому приємне? Не хоче великий чоловік з великого кабінету – навіщо його дражнити?

Забігаючи наперед, скажемо, що інформація про другого кандидата у другий тур і про кількість відсотків, набраних кандидатами в окрузі, змінюватиметься ще тричі. Причому в усіх випадках вона буде цілком офіційною і правдоподібною. Подаватиметься вона, знову ж таки, по «брехунцю», безпардонно перериваючи концерт на замовлення слухачів.

Урешті-решт, через кілька годин, здається, стало ясно, що в кулуарній боротьбі, яку не мали щастя бачити наші герої, таки переміг Колосальний. Команда Печеніга зітхнула з полегшенням. Все-таки чоловік інтелігентний. Не буде ні погроз, ні шантажу, ні каліцтв.