Народжений блискавкою - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 12

Вельми впливові особи, які були дуже зацікавлені в дослідах Професора, відразу ж попередили його про небезпеку.

І ось тепер заспокоєний Професор за допомогою бінокля спостерігав корабель, що, на його думку, незабаром має розбитись об підводні рифи. Вітром і течією його гнало туди, де чатувала на нього неминуча загибель. Який він наївний — цей Едмундо! Син Блискавки гадав, що, спинивши корабельні двигуни, не завдасть нікому шкоди. Що ж, йому можна вибачити: маючи надмір сили, Едмундо не мав земного досвіду…

Тим часом Рут помітила, що губи Едмундо злегка затремтіли. Ворухнулась брова, розплющились очі. Делія, яка стежила за кораблем, на мить забула про нього. Де вже не забути, коли перед тобою воскресіння із мертвих!

— О містер Едмундо! — зворушено прошепотіла Делія. — Ви так міцно заснули. А в нас велика новина. На горизонті судно!.. Вас це не дивує? Але зрозумійте: сюди ніколи не заходять кораблі. Тут можна прожити все життя й не побачити жодного корабля.

Ці слова Делії, звернені до Едмундо, свідчать самі за себе: згодом вона переконалася, що Едмундо не був Професоровим роботом. Ким же він був? Цього поки що Делія не знала.

Коли Делія знов обернулась до вікна, на її обличчі з’явилось розчарування.

— Він віддаляється! — болісно простогнала вона.

Раптом Рут почула із коробочки чийсь тривожний голос:

— Едмундо! Едмундо!..

Спершу вона гадала, що то був голос Професора. Бо хто ще міг його кликати? Та ось коробочка обізвалася знову:

— Едмундо, сину мій! Якщо ти чуєш мене — відгукнися. Я жду тебе на кораблі… Едмундо, Едмундо!..

— Батько! — збуджено вигукнув хлопець. — Він на кораблі. Я мушу негайно летіти до нього. Зачиніться, нікого сюди не впускайте. Я незабаром повернусь.

Спантеличена Делія, нічого не тямлячи, підтримала Едмундо, який тут же поточився і ледве не впав. Його поклали на канапі. Позачинявши двері, знов почали пильнувати непорушне тіло.

Тим часом Едмундо у вигляді полум’яної кулі кружляв над кораблем. Тепер він добре чув голос батька.

— Едмундо! — кричав він у небо. — Я бачу тебе. Але з нами сталося лихо.

— Тату! Це я забрав енергію. Я зараз її поверну. Нехай запускають двигуни.

Полум’яна куля зникла. І відразу ж на кораблі радісно загукали, кинулись обіймати одне одного. За кормою запінилась, завирувала вода. Корабель рушив з місця і попрямував до острова.

Професор зрозумів: гостей доведеться прийняти. Але їм слід показати лише те, що не може викликати осуду. Всі тридцять Делій, чорні та білі роботи були виведені із бараків і сховані в гущавині лісу. Схованку не можна було вважати надійною, через те довелось виставити охорону. В бараки поселили мавп, на яких також провадились досліди.

Нарешті ці готування було закінчено, і Професор згадав про Рут. Делія, на його думку, не становила небезпеки — просто собі покоївка, та й годі. Але що робити з дівчинкою?..

Коли Професор наблизився до кімнати, де лежав Едмундо, двері вже були відчинені, а Рут і Делія сиділи біля непорушного тіла.

— Рут! — сказав Професор. — Ходімте зі мною. Я хочу дещо вам показати.

Рут простягнула Професорові рацію.

— З вами хоче поговорити Едмундо.

І відразу ж Професор почув такі слова:

— Делія і Рут хай лишаються біля мого тіла. Ви ж, Професоре, йдіть до свого кабінету і там чекайте гостей.

— Даруйте, містер Едмундо, — роздратовано сказав Професор. — На цьому острові я господар. І ніхто інший…

В ту ж мить біля грудей Професора з’явилась полум’яна куля. Вона наступала на нього, підштовхувала до дверей, і Професор, задкуючи, покинув кімнату.

Що було далі, Рут не бачила. Та десь, мабуть, за годину до кімнати увійшли Себастьян, Педро і Хосе Безвухий.

— Рут! — шепотів старий, не ховаючи сліз. — Бідна моя дівчинка… А я вже гадав, що ніколи тебе не побачу.

— Зовсім я не бідна, — обвивши руками шию Себастьяна, щебетала Рут. — Я тепер багата. Може, найбагатша на світі.

— А це хто? — запитав Педро, дивлячись на тіло Едмундо. — Давно помер?

— Він живий, — посміхнулась Рут. — Це наш Едмундо.

— Що?! — приголомшено вигукнув Себастьян. — Повтори. Може, мені почулося?..

— Ні, дідусю, не почулося. Це наш Едмундо. Я потім усе поясню…

IV. Професор покидає острів

Але повернемось до Професора, якого Едмундо змусив чекати гостей у кабінеті.

У Професора були вельми далекосяжні плани. В цих планах мало не головна роль відводилась Едмундо. Та Професор ще й досі не наважувався поговорити з ним відверто — як належало розмовляти монархові з першим міністром.

Зараз у Професора не було іншого виходу.

Або Едмундо приєднається до його планів — і тоді вони стануть володарями світу. Або Едмундо перекинеться на бік ворогів Професора (а це вже по суті сталося!) — і тоді загине вся його справа…

Професор підійшов до вікна. З палуби корабля спускали на воду шлюпки. Непрохані гості з’являться на острові десь, мабуть, хвилин через сорок. Отже, ці хвилини він мусить використати на те, щоб зробити Едмундо своїм прибічником.

Професор набрав незалежного вигляду. Це йому важко вдавалося: Едмундо був десь поруч. Він зараз не плавав полум’яною кулею — він жив розгорнутим полем, якого людське око не здатне бачити.

— Містер Едмундо! — сказав Професор у мікрофон рації, яка лежала на його долоні. — Я кілька разів намагався заговорити з вами про те, що, на мій погляд, мусить бути для вас вельми цікавим. Ви вже дещо знаєте про життя земного суспільства. Скажіть, будь ласка, як ви до нього ставитесь?

— Я ще не маю права на серйозний висновок, — відповів Едмундо. — Можу лише сказати, воно мені здається чудом природи.

— Чудом? — здивувався Професор. — Оце драглисте місиво із білкових тіл здається вам чудом? Та до нього ще треба рук докладати, щоб воно стало чудом! Звільнити, розгорнути його крила для вільного польоту — ось найвища місія для розумної істоти…

— Як ви хочете це зробити? — запитав Едмундо.

— Ви, мабуть, розумієте, що це завдання не на одне століття.

— У вас є послідовники?

— Я хочу працювати разом з вами, містер Едмундо.

— Але ж людське життя не розраховане на кілька століть.

На аскетичному обличчі Професора з’явилося щось схоже на посмішку.

— Я живу доти, доки себе пам’ятаю. Хіба ж це не так?.. Як зберігати пам’ять (або ж інформацію), сьогодні відомо навіть молокососам із кібернетичних інститутів. Далі починається мистецтво, з яким ви вже трохи ознайомлені. Вас зробила безсмертним сама природа. Моє власне безсмертя в моїх руках! Якщо я мав змогу подарувати вам тіло хлопчика, то з таким же успіхом я можу взяти його й собі. Потрібні лише розумні асистенти. А вони в мене є.

— Ви їх також зробите безсмертними?

— Ми потім з вами обговоримо, хто має право на безсмертя.

Рація на якусь хвилину замовкла. Мабуть, Едмундо напружено думав. Нарешті він запитав:

— Чого ж ви хочете від мене?

Обличчя Професора набрало урочистого вигляду. Він майже повірив, що Едмундо прийме його плани.

— Містер Едмундо! Підняти земне людство на вищий щабель не так просто. Спершу його слід підготувати. Навіть звичайна хірургічна операція вимагає підготовки. Тут також необхідна операція. Людство безнадійно хворе. Але пацієнт добровільно не ляже на операційний стіл. Він поки що не розуміє власної хвороби. Його треба покласти силою.

— І зв’язати руки, — продовжив Едмундо.

— Можливо, — погодився Професор. — Заради того, щоб врятувати хворого. Дати йому нове життя.

— Ні, Професоре! — твердо мовив Едмундо. — Я не стану зв’язувати людям руки, щоб ви перетворювали їх на білкових роботів. Людське життя мені здається чудом. Важко уявити, як воно могло виникнути з мертвих мінералів. Живі істоти із мертвого. Ось у чому полягає чудо. А ви хочете його вбити…

— Ніякого чуда немає, — заперечив Професор. — Чудо створимо ми з вами. А поки що є ухилення від норми. Інакше не можна назвати білкові форми життя. Ракова пухлина в здоровому тілі природи.