Народжений блискавкою - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 17

Печера була скупо освітлена невеличкою лампочкою, яка живилася від автомобільного акумулятора. В її тьмяному світлі обличчя Рут здавалося дорослішим, ніж було насправді. І слова, які шепотіла дівчинка, теж були не дитячі:

— Едмундо, я так боялася… Так мені було моторошно… Тепер я не зможу без тебе.

Едмундо, перебираючи пальцями волосся Рут, намагався її заспокоїти:

— Чого ж тобі за мене боятися? Хіба ти не знаєш, що мене не можна вбити?..

— Це неправда! — запально шепотіла Рут. — Якщо вони відберуть те, що дав тобі Професор… Якщо відберуть…

Їй страшно було навіть уявити, що мало статися тоді, коли б Едмундо втратив свою білкову оболонку.

— Не відберуть, — посміхнувся Едмундо. — Я вже приходив до них по кисет. Хіба вони забули?

Арешт Себастьяна схвилював Едмундо. Та згодом вони зміркували, що Себастьянові також нічого не загрожує. Марлон узяв його як заручника. Доведеться Едмундо завітати до масажиста…

Надвечір до печери хутко увійшла Делія. І хоч на її обличчі не можна було помітити хвилювання, але Хосе звик вгадувати її настрій за тими ознаками, які були відомі тільки йому. От, скажімо, високо піднята брова означала, що Делія має повідомити щось дуже важливе.

Так воно й сталося. Намагаючись не надавати своїм словам надмірної ваги, Делія спокійно, ніби йшлося про щось другорядне, сказала:

— Між іншим, вони йшли за мною майже до самого струмка. Боюсь, що поліція незабаром буде тут.

Без зайвих слів Хосе вивів Едмундо й Рут із печери й попід прямовисною кручею, в яку були врубані десятки дверей, повів їх у темне міжгір’я. Голос, який вони почули із темряви, видався їм знайомим. То був голос Педро.

— Хосе, ти кого привів?

— Зараз побачиш, — відповів Хосе. — Собаки Марлона вистежили Делію.

— Рут! Едмундо! — б’ючи себе довгими руками по стегнах, радісно вигукнув Педро. — Тепер ми заживемо. У нас тут є такі лабіринти, що з них живцем іще ніхто не виходив. Підземний капкан. Увійти в нього легко, а вийти як?.. Блукає людина в темряві, доки з голоду не помре… Я тут за молодості каміння довбав. Ще тоді всі переходи вивчив. Тепер, бач, згодилося.

Довго вони йшли підземними коридорами. Попереду човгав гумовими чобітьми Педро. Інколи траплялися калюжі. Педро бреде через них, а для гостей висвітлює ліхтариком сухе каміння. Доводилося стрибати із одного каменя на другий. Нарешті їм відкрилася велика підземна зала. Тут було сухо й світло. Горіла електрика. У дерев’яних пірамідах стояла зброя. На столі лежали газети. На електричній пічці варився обід.

Рут швидко зрозуміла: вони прийшли в добре обжитий куток, який мало чим відрізнявся від харчевні тітки Мірти. І так само, як у харчевні, за столом сиділи похмурі, неголені чоловіки. Та й одяг їхній був схожий на одяг вуличних волоцюг, до яких Рут звикла ще змалечку.

— Звідки ж тут електрика? — запитав Едмундо.

— Власна станція. Хіба не чуєш? — відгукнувся Педро.

Едмундо прислухався. Десь далеко працював потужний двигун. А може, зовсім близько — кам’яна товща майже безслідно ковтала звуки.

Ні Рут, ні Едмундо ще не знали, що вони назавжди попрощалися з горищем Себастьяна. Для них почалося нове життя.

VIII. Арешт Себастьяна

Себастьян жив, як уві сні. Здавалося, він здобув усе, про що мріяв: скінчилась його самотність, поруч були Едмундо і Рут, які його любили. Проте старого щось лякало. Що саме, він не знав. Можливо, то було відчуття нетривалості його щастя. Ось-ось має статися щось таке, що знов зробить його самотнім.

Рано чи пізно, а блискавка розірве білкову оболонку, щоб знову помандрувати в захмарний простір, із якого вона прийшла.

Але, вдивляючись в обличчя Едмундо, Себастьян знову забував про його походження. І тоді здавалося, що його син ніяк ще міг бути іншим — він мусив бути саме таким, яким був Едмундо-Блискавка. Тепла хвиля набігала на стомлене серце старого. І саме через те у хвилини сумнівів та вагань так гостро краяло його душу передчуття неминучого лиха.

Та лихо прийшло не з неба — воно мало цілком земне походження.

Це сталося тоді, коли Едмундо й Хосе вирушили до порту. На сходах, що вели на горище, Себастьян почув гупання кованих чобіт. Грюкнули залізні двері, кілька ліхтариків освітили крокви і фанерну халабуду, яка служила Себастьянові житлом. Це були люди Марлона.

Себастьян відразу ж упізнав переодягнених поліцаїв. Вони намагалися діяти чемно — мали наказ не гнівити старого.

Поліцаї прийшли не для того, щоб заарештувати старого — вони тільки передали запрошення Марлона, якому конче треба зустрітися з сеньйором Себастьяном. Проте навіть запрошення виглядало арештом. Себастьяна силою вштовхнули в машину й повезли до генеральського палацу.

Зате Марлон прийняв його як шановного гостя. Посадив у крісло, сам сів поруч і на знак особливої приязні опустив свою боксерську долоню на сухорляву руку Себастьяна. Старий скоса глянув на пальці генеральського фаворита. Ні, то були не пальці масажиста. То були пальці досвідченого ката.

Тим часом Марлон поспішав виявити гостинність. Незграбно наповнив кришталеві келихи. Себастьян відмовився випити. Тоді Марлон підвівся з крісла і всією велетенською постаттю навис над Себастьяном.

— Я не пам’ятаю зла, — промовив Марлон. — Ви, сеньйоре, мали змогу в цьому пересвідчитись. Мені було добре відомо, що так званого сина з вами немає — він був тоді дуже далеко. І хоч ви разом з ним вчинили державний злочин, я умовив Генерала…

— Який злочин? — насторожено запитав Себастьян.

— Хіба ж не ви зруйнували Чорну фортецю? Вісімсот в’язнів утекли в гори. Сьогодні ми маємо з ними чимало клопоту.

Себастьян стомлено посміхнувся.

— Я не знаю жодного закону, за яким можна засудити блискавку.

— Сьогодні це людина, а не блискавка! Це по-перше. А по-друге… Ви, сеньйоре, блискавкою ніколи не були. На вас повністю поширюються закони нашої держави.

— Уявляю цей суд! — глузував Себастьян. — Старого злидня, що не здатний заробити собі на хліб, судять за гріхи Зевса. Не багато й не мало — всього тільки за розгром фортеці! Без гармат, без снарядів — самими стрілами небесними. Чи не здається вам, що такий суд має виглядати… е-е-е… досить сенсаційно?

В очах Марлона перебіг лихий вогник — мов у хижака, який починає побоюватись власної жертви. У його голосі прозвучала загроза:

— Не кожен суд відбувається при відчинених дверях. Сподіваюсь, вам це відомо.

— Знаю, — спокійно відповів Себастьян. — Але в мене є свідок, який уміє ходити не лише через двері.

Останні слова справили неабияке враження. Мабуть, Марлонові здалося, що зараз упаде стіна і над його головою нависне полум’яна куля. Його обличчя зблідло, пальці швидко забігали по підлокітниках крісла: він завжди щось масажував.

Прибравши спокійного вигляду — а це давалось йому нелегко, — Марлон після тривалої паузи промовив:

— Власне, я запросив вас не для цієї суперечки.

— Запросили чи арештували?

— Ні, ні! Люди, яких я послав, повинні були передати моє запрошення. Звичайно, від імені Генерала. Я тільки виконую його доручення.

Себастьян підвівся, відсунув крісло, зробив крок до виходу.

— Тоді дозвольте покинути палац.

— Ви не бажаєте вислухати того, що радить вам Генерал?

У голосі Марлона знов зазвучала погроза. Але на Себастьяна вона не справила враження.

— Я надто старий. Пізно мені вислуховувати чиїсь поради. Доки я встигну скористатися ними, проб’є моя остання хвилина. Скільки б Генерал не витрачав свою незрівнянну мудрість на отаких, як я, — кладовище мудрішим не стане.

— Всі ми смертні, — буркнув Марлон, остаточно заспокоївшись. — Якщо ви не бажаєте вислухати Генерала… Звичайно, я йому так не доповім… Але, сподіваюсь, зустріч з людиною, яку ви бачили на острові… Прошу трохи зачекати. Я для вас приготував сюрприз.

З цими словами Марлон вийшов. А за кілька хвилин у його розкішному кабінеті з’явився Професор.