Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 30

Потовчений, побитий, у роздертій на смуги тозі, у вим’ятій, пошматованій туніці, на якій вершницька вузька пурпурна смужка виглядала неподобно, Аппій не здатен був уже ні страхатися, ні тішитися тим, що залишився цілий, опинився на твердій лавці у чотирнадцятому, останньому для вибраних ряду. Над його головою ще продовжував шаленіти, заповнюючи цирк, римський люд, який пробивався на видовище по трупах своїх співгромадян.

Виступи кіфаредів і декламаторів скупчена публіка слухала з якоюсь нервовою неувагою — хіба до них, коли сам божественний імператор лагодиться зараз лицедіяти перед усіма.

Нарешті народ завмер в чеканні…

І вийшов він. Аппій уперше бачив Нерона.

У строкатій, вигаптуваній по-східному туніці, у легкій, скромно оздобленій золотом лацерні, що привідкривала вже злегка обважнілі стегна, він виглядав трохи приземкуватим, недостатньо величним у порівнянні зі своїми численними статуями. Його обличчя, ніжно-пухке, як у нездорової дитини, було обрамлене світлим німбом легких кучерів. І все ж таки він мав вигляд молодого та вродливого. Густий схвальний гомін долинув зверху, з місць плебсу. Хлюпнув, заповнив чашу цирку і повільно розчинився, лита тиша скувала людей, кожен мимохіть затамував подих.

Напевно, не лише Аппій, який не стикався з високим мистецтвом у себе в Аквілеї, але й найбільш досвідчені слухачі вередливого Риму не змогли б чесно відповісти, гарно чи погано під звуки кіфари декламує Нерон, гарні чи погані його вірші. Ні для кого не мало значення, що виконується і як виконується, найбільше важило для всіх — хто виконує: всемогутній володар світу, перед яким падають ниць сильні і слабкі, найсяйніші вельможі і нікчемні раби. Вся увага кожного з хворобливим напруженням була прикута тільки до того, як він виглядає, як тримається.

А Нерон з покірним старанням виконував усе, що заведено у лицедіїв, те, чого вимагала від них сувора публіка: не сміти присідати для відпочинку, не сміти витирати піт нічим, окрім одежі, яка на тобі, не сміти бризкати слиною чи виділяти що-небудь носом, щоб помітили глядачі… Скромність і бездоганність лицедіючого імператора викликали несамовиті оплески і грозовий схвальний гул, прорізаний істеричними вимогливими криками: ще, ще не наситилися!

Нарешті вже Нерон закінчив, укляк на коліно, схиливши обрамлену світлими кучерями голову, повів рукою — принижено-шанобливий жест, що виражає повагу до глядачів, готовність прийняти їхній суд.

І глядачі, притиснуті один до одного, вибухнули спершу хаотичними криками й оплесками, але крики поволі перейшли у дружні наростаючі і спадаючі вали захвату. Їм у такт акомпанементом оплески тисяч долонь. Римська публіка зараз сама давала виставу одному-єдиному глядачу, який стояв із смиренно опущеною головою на сцені. Римська публіка зналася на цьому, бо на постійних видовищах мала можливість засвоїти свої обов’язки — ганити або захоплюватися. Зараз ганити заборонено— вона тисячоусто захоплювалася.

Аппій у себе в Аквілеї не пройшов такої школи, він був розбитий, почував себе незатишно у порваній тозі, втомився від шуму юрби, від напруження, з яким стежив за імператором, від власного старання, з яким бив у долоні. І він ніяк не міг попасти в такт, плескав вроздріб з усіма. Центуріон, який проходжувався між рядами, насунувся на нього, без слів — іржаве обличчя під начищеним шоломом байдуже — вдарив древком списа раз, другий… Зневажливо, мов раба. А з-за його плеча вигулькнула лисяча фізіономія, кинула гострий погляд, багатозначно покрутила носом.

Аппія ніхто ніколи у житті не бив, він завжди був у пошані, але дивно: зараз він не відчував ані образи, ані гніву, а тільки біль у плечі від удару. І страх… Настільки промовистою була спина центуріона, який відходив від нього, така кам’яна переконаність у ній — чесно виконано доручену справу, — що Аппій навіть і не сумнівався: провинився, заробив по заслузі. Проте почував себе жалюгідним, ницим, нікчемою, що затесався у ворожу юрбу — кожен повинен зневажати його, кожен може скривдити.

— Та аплодуй же! Аплодуй! — не дивлячись у його бік, виразно промовив сусід, немолодий і поважний, також з однією вершницькою смужкою на вим’ятій туніці. — Додому не вернешся.

І Аппій запопадливо заплескав, намагаючись потрапити в такт. Він плескав, а страх у ньому ріс. Він згадував кинутий з-за плеча центуріона пронизливий погляд лисячої фізіономії. Його запримітили, його мають вивести. За неповагу до імператора. Не вернешся додому. З такими, як він, у Римі не церемоняться.

Сусід старанно не дивився у його бік, їв очима смиренного Нерона, ляскав у долоні.

Аппій плескав і — треба ж! — попадав у такт.

Вистава тривала весь день і всю ніч. Були недовгі перерви, коли дозволялося вийти. Всім дозволялося, але він, Аппій, був на приміті. І Аппій не зважився залишити своє місце. Глядачі тут же на лавках їли, дістаючи хліб і вино з кошелів. Раба, який мав принести Аппію їжу, не впустили. Отже, його треба було розшукати біля входу…

Він сидів і дивився на виставу, нічого вже не бачив, нічого не чув, але з усіх сил плескав, коли плескали всі. Увесь день, і ніч, і ще частину дня…

Він не пам’ятає, як вибрався з цирку. Раб, який вірно чекав біля входу з кошелем їжі, відтягнув його до будинку, де Аппій завжди зупинявся, коли приїжджав до Рима.

Його, дбайливо поклали в ліжко, почалася гарячка…

Він отямився і побачив схилене над ним вузьке смагляве обличчя, уважні темні очі.

— Милість божа зійшла на нас — ти дивишся, і погляд твій осмислений, — промовив незнайомець.

— Хто ти? — слабо спитав Аппій.

— Я лікар, ім’я моє Лукас.

Так і відбулось їхнє знайомство ще у напівмаренні.

Господар дому — багатий купець-іудей. — вже багато років був зв’язаний торговельними справами з Аппієм. Аппій, будучи впливовим в Аквілеї, допоміг йому одержати римське громадянство, тому зараз хворому — кращі покої, уважний догляд і надійний лікар.

Лукас був грек з Антіохії, там він зійшовся з проповідником нової віри. Проповідник цей мучився загадковою хворобою. Лукас його лікував, їздив з ним і по Галатії, і по Македонії, прибув до Рима.

У минулому році страшна пожежа спустошила Рим. Нерон побачив у цьому вину тих, хто навернувся до віри, що невгодна богам, звелів хапати і страчувати. І страти були страхітливі, про них йшли перекази по всій імперії — нещасних одягали у шкури диких звірів, цькували собаками, їх спалювали на вогнищах у такій кількості, що вночі у садах Нерона було так видно, ніби на свята. Сам Нерон сидів у юрбі в одежі візничого й милувався…

У ці дні Лукас загубив проповідника Павла: чи той загинув, схоплений на вулицях серед сотень інших, чи встиг з небагатьма щасливцями прорватися в Остію, де їх чекав корабель, що вирушав до Іспанії, — невідомо. Сам Лукас уцілів тому, що лікував багатого патриція на віллі за містом.

Він був вільновідпущеником, але не з тих, хто здобув волю собачою відданістю господареві, хитрістю і збиткуваннями над іншими рабами. Він заслужив це своїми знаннями, які щедро і з користю застосовував. І слабкий і сильний відчували однакову потребу у ньому. Вугласто-незграбний, не приховуючи своєї плебейської простоти, він ніби щезав, ставав непомітним, коли у ньому не мали потреби, і з’являвся, ставав незамінним, якщо траплялася якась біда. Від його м’якого голосу, від уважного мовчання, від прямого, чогось очікуючого погляду втомлених темних очей спливав обволікаючий спокій, такий рідкісний у цьому розшарпаному, ненадійному світі, де кожного підстерігає невидима небезпека.

Не настойки з трав, і не різкий запах притирань лікували Аппія, а цей нежданий спокій. Страх, що його могли запідозрити в неповазі до божественного Нерона, почав помалу здаватися дурницею. Та й сам підступний Нерон у цьому тихому пристанищі був далекий і примарний, неправдоподібний, як недавній жахливий сон, Про нього просто не хотілося згадувати, він починав вірити, що ще є на світі доброта, є надійні люди, ще можлива неквапна — без недомовок, без утаювань — бесіда.