Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 103

Ієронім, сучасник Аттіли, підтверджує: «Магог — це скіфи» («Книга єврейська», 20, 2). «Але, — читаємо в коментарях О. Скржинської, яка видала твір Иордана, — Ієронім — письменник початку V ст. — безперечно, вкладав у поняття «скіфи» («магог») інший зміст, аніж Иосиф Флавій — письменник І ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на оці сучасних йому гунів». І відома ленінградська дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: «На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог — ті ж таки скіфські племена, «що їх ми тепер називаємо гунськими». Такої думки дотримували сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: «Надавши чин патриція мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами» ". Й так Лев Диякон упродовж усієї своєї «Історії» називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами, зате дуже рідко — власним ім'ям.

Отже ж, греки, котрі, безперечно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам'ятали: народ, що мешкав на північ від Чорного моря, звався двома іменами — скіфами й гунами. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» зазначає: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».

Подібними словами за тисячу п'ятсот років до Багрянородного висловився про наших далеких пращурів і Геродот (Л., 1972): мовляв, скіфами їх прозвали греки, самі ж себе вони називають околотами (IV, 6).

Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: «І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія».

На нашу думку, свідчень про те, що «гуни» та «скіфи» синоніми, — досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?

Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, — ісландські квіди-казання про грізного царя Аттілу «Атлаквіда» та «Атла-маль», — дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов'ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди — германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди в епосі — родичі гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик'

В іншому епосі, так званій «Новій Едді», слово «гуналюнди», тобто народ гуни, вважається синонімом до слів «енети» й «венети». Це вчені помітили вже давно й висловили своє ставлення до квід як згустку найдавнішої народної пам'яті. В скандінавському епосі «Хельга-квіда» слово «гуни» має те саме навантаження, що й в ісландських квідах. В одній з примовок до «Хельга-квіди» сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що «гуни» — загальна назва слов'янських народів: і антів та склавенів Иордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів. Що енети, венети, вени та венди — слов'яни, в цьому ніхто не сумнівається. Їх згадує ще Геродот — отих венетів-енетів Північної Адріатики (1, 96; V, 9). Назва походить від грецького «ене» — слава, хвала. Це знав і видатний чеський історик Любор Нідерле, але в своїй праці він каже: «Назва «слов'янин» — слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невідомі ні його етимологія, ні первісне значення... Походження назви «слов'яни» ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям «слава» й перекладати його «глоріозі» й «енети». Це тлумачення втрималося до XIX ст., й відомий слов'янський поет і археолог Ян Коллар підтримав його своїм авторитетом. Інше тлумачення, не менш давнє, засвідчене вже на початку XIV ст., пов'язує назву слов'яни-словени з поняттям «слово» й перекладає як «вербозі», «сермоналес», «гомоглотти».

Це пояснення сприйняли такі видатні дослідники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останній спирався, зокрема, на аналогічний факт, а саме, що слов'яни називали сусідній народ, мови якого не розуміли, «німцями», від сова «німий». Хоча ця, друга, гіпотеза мала багато прихильників, та все ж більшість сучасних лінгвістів одкидає її на тій підставі, що слов'янський суфікс -єн, -енин, -янин завжди вказує на приналежність до конкретної місцевості й що в такому разі назва «слов'янин» повинна була бути утворена від назви місцевості («Слово»?), — назви, яка, на жаль, ніде не трапляється...

Я. Розвадовський наводить низку назв річок у Польщі та Росії, назв, утворених від форми «слав» і «слов», і припускає, що існувала річка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста місцевість, називана Словом, а народ, який жив у тій місцевості, отримав од неї назву «слов'яни». Ці назви річок утворені мовбито від кореня, «клев»,. який означав «заливати», «поливати», «чистити». Такої самої думки дотримував і Мілан Будимир».

Я недаремно навів таку довгу цитату, що віддзеркалює думку одразу трьох видатних славістів уже новітнього часу. Лише один із них, Ян Розвадовський, трохи орієнтувався в українській мові та українських науках. І наслідки промовисті. Щоразу, коли вчені-славісти ігнорують Україну та україніку, вони опиняються в глухому куті. Якби ці вчені знали український фольклор, вони довідалися б що Дніпро має й другу, паралельну назву — Славута, Словута, Славутич. І не розводили б розпачливо руками, де шукати гідронім, що тисячі років тому дав назву слов'янським племенам. А в Києві ж, крім Дніпра-Словути, є ще й річка Клов, хоча й загнана нині під землю.

Та повернімося знову до того, як германці називали західних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсія є спільний епізод про те, що Ерманарік потрапив у полон до слов'янського князя Ісмара (певно, Ізімира), про якого так і сказано: «Ismarus, Slavorum rex». В іншому епізоді Саксон пише: «Слов'яни під проводом свого князя Струнича напали на півострів, яким уже володів Фродо III, король готів-датчан» (Саксон Граматик. Історія Данії. — 10, 3.). І якщо в усьому іншому ці стародавні історики ідентичні, то в епізоді про напад слов'ян на згаданий півострів Йоган Меурсій твердить щось зовсім інше: нападники в нього названі вандалами.

Чи не помилка знову? Виявляється, ні, не помилка й не випадковість. Трохи нижче Й. Меурсій оповідає, що син Фродо III, Фрідлев (од гунської царівни) виховувавсь у... Русі! Так, у Русі: in Russia relicta. Та й за дружину собі цей «руський вихованець» узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона (ім'я Грубо й досі побутує серед сербів), отже, теж слов'янську князівну котроїсь сусідньої країни. А що держава Фродо III межувала із Слов'янщиною, про це свідчить той-таки Саксон Граматик: володіння його ширилися від Рейну до Русі (Pusciam). Крім того, перш ніж назватися королем Данії та Вандалії, Фродо три руські річки наповнив трупами. Бургунди, найближчі родичі вандалів, зараховані Агафієм до гунів. Такої думки дотримувало чимало істориків, у тому числі й новітніх.

Таким чином, випливає ще один висновок: вандали та бургунди теж слов'янські народи. Й коли, скажімо, взяти до уваги всі різнописання слова «вандали» в різних авторів, наприклад: вени, вінули, вендли, венділи, то побачимо, що всі вони дуже зручно лягають в одне синонімічне гніздо. Й підтверджень цьому в історіографії скільки завгодно. Скажімо, Птолемей називає Рифійські гори та гору Ерц Гебірге, з якої витікає Ельба, горами Вендськими, а Діон Кассій — горами Вандальськими. Говорячи про завоювання готів-датчан, називаючи учасників цієї війни, Й. Меурсій каже, що Струнич — вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому іншому згодний з ним, тут уточнює Меурсія: Струнич — Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свідчить: готи прийшли із Скандінавії й підкорили вандалів.