Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 59

— Що то є? Звідкуду маєш?

То був товстий золотий перстень із тьмяним камінцем смарагда.

— На дорозі-м його зналіз, — глухим голосом відповів Адаміс і нахилив очі додолу.

— На дорозі? — перепитав Гатило. — В поросі? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлі виднівся тільки темний обрис, і годі було вловити вираз Гатилових очей.

— Розгріб єси порох, коли дивишся — перстень із каменем. Такс є?

Адаміс і досі мовчав. Князь підійшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вічі:

— Так є, га?

Й трусонув ним, аж голова грекові хитнулася назад.

Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:

— Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобі. Колись я-м урятував тобі живота. Я зараз повідаю тобі все, лишень заклянися, що не зробиш нічого лиховажного.

— Може, й землю примучиш мене їсти? — просичав Гатило, та грек заперечив:

— Ні, землю не треба. Дай лише слово.

— Добре.

Гатило відпустив Адаміса. Сивий оселедець на лискучій простоволосій голові впав князеві межи очі, та Богдан не помічав того.

— Все відаю, можеш і не казати.

Адаміс перелякано скинув на князя очі.

— Сей перстень дав тобі гість мій. І в сьому персні є отрова. Тако речу?

Домажирич не обзивався.

— Мовчиш. Зри тоді...

Гатило натиснув перстень указівним пальцем з одного боку, камінчик одтуливсь, і на долоню висипалася пучечка білого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.

— Вельми мало для такого можа, як я, — сказав він.

Адаміс глухо промовив:

— Я-м дав трохи Шаркові.

— Якому? Хто є то?

— Пес…

Князь пристояв, тоді повернувся й вийшов, й Адаміс поплентав услід йому, знаючи напевно, куди той іде. Гатило спинився тільки біля терему домажиричевого.

— Клич.

Адаміс подививсь докруж. Пса в дворищі не було ніде, й він подався до низенької кліті, де стояла собача буда. Коло буди, відкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес із обрубаними для лютості вухами. Адаміс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч і не встигла ще заклякнути.

— Коли дав йому-с отрови?

— Тому два дні, — прохрипів грек. — Сього дні рано ще бігав...

Адаміс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимін того вечора запевняв, що Аттіла не вмре від порошку в персні, лише по якомусь часі заслабне й стане згідливіший у переговорах, а се так необхідно для Греції...

Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який і досі тримав на долоні, але порох прилип у спітнілій жмені. Князь обернувся й пішов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамісового двору. За півгодини в супроводі Борислава, Вишати та п'ятьох комонників о коп'ях він проминув Полудневі ворота й одразу погнав коня вскач. Адаміс усе те бачив, і серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.

Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж підве-чір — мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночівлю, коли ззаду залопотіли копитами коні. Між Воротило, який виступав попереду, враз упізнав Великого князя та його вельможів і напинив поїзд. Богдан осадив коня біля самого консула.

Старий Максимін сидів на вороному інохідцеві блідий і впрілий. Спина йому згорбилася, мов неповний міх. Він не дививсь на Гатила, хоч бачив і відчував кожен його рух і порух. Сталося те, чого всі ці дні найдужче боявся консул. Він ще вчора підозрював, що той продажний одноплемінець зрадив його, а вранці остаточно пересвідчивсь у тому, хоч несмілива надія, мов притрушена попелом жаринка, й досі не згасала в його переляканому серці, старому й стомленому роками серці. Тепер же й та жаринка згасла. Скіфський володар сидів перед ним на сірому яблукатому коні живий і незвереджений, і зараз станеться те, чого й слід було сподіватися. В усьому винний той хрещений варварин Вікілла, й найбільше — голощокий Хрисафій, євнух, вічний лис і холодний отруйник...

Гатило потяг коневі вуди — аж той торкнувся собі мордою грудей, і крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:

— Речи володареві своєму, робе: «Теодосій висок породою, знаменит родом. Аттіла є не менш висок і знатен родом своїм. Але Аттіла, внащадивши монархію від отця свойого, уповні схоронив достойність. А Теодосій згубив сю достойність, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттілі, став робом його, але ще більш через те, що, яко роб невірний і лихоїмний, замислив чинити кови господареві своєму, котрий поставлен над ним небом і судьбою».

Потому зострожив свого жеребця, й тільки курява за ним устала, й усі незрушно стовбичили на місці, мов кам'яні ідоли на давніх могилах у степу; всі, хто зрозумів річі Великого князя київського й хто не зрозумів.

Не швидко стямився консул Максимін. Він рушив з місця тільки тоді, коли чільник руської учти махнув рукою їхати далі. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велій же болярин Борислав та решта можів о коп'ях поїхали з консулом далі. Гатило відряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Він і розповів Пріскові все, що лаштувалось останнім часом проти самодержця всії Русі, й Пріск потім чесно записав се до своєї книги.

Відтоді минуло тринадесять сідмиць, і в Київ город прийшла золотава осінь. Було ще по-літньому тепло, тільки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилаві дуби в Діброві ронили на землю рясне жолуддя. Гот Інгельд, колишній роб, якого Богдан кілька років тому наставив тивуном у своєму селі Можі Ловчі, казав, що в лісі над Либіддю-рікою розвелося багато вепрів-дикунів. Вони перерили все довкола, вередуючи навіть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князеві пропала хіть до вловів. Та й не до того було. В неосяжній землі його почалися великі рухи. Цілі племена лишали насиджені місця своїх пращурів і йшли шукати долі в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сіврів, які жили між Дінцем Сіврським і городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на нові, за Дунай, до тих сіврів, що поселилися там ще за часів Данка та Рогволода.

По сіврах туди-таки посунула й частина горватів, бо під горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дітьми вкупі, йшли через Русь на полудень і полунічні племена дреговичів, і смоляків з довгими рудими бородами та ільменських словін, перемішаних із чуддю, муромою й іншими уграми. їх теж вабили нові землі руського князя в далекій Мізії, якою правив тепер велій болярин Борислав.

Нарочиті можі Гатила доносили, що смоличі геть оголили свої поконні землі, й у їхніх весях тепер мало не вовки виють. До пересельців з полуночі, крім уже згаданих горватів, лучилося й багато інших полян, особливо тиврівців, улучичів та божан. Се, з одного боку, було добре — нехай греки забудуть про свої колишні володіння. З іншого боку, таке ґвалтовне переселення могло послабити не тільки околиці землі, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головні землі. Й тут до речі попросилися на звільнені креси два племені ляських полян. З Ляхії прийшли два брати — Радзім і Вятко — й ударили чолом Великому князеві київському:

— Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємі. Вельми гунсто жиєми на Віслє, й готські фрягі не даюнт жиччя.

Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзім обіцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й віддав їм вільні краї: Радзіма посадовив на річці Сожу, Вятка ще далі на полуніч, аж до земель смоляків.

Од Борислава надходили тривожні вісті. Греки невдоволені таким масовим заселенням своєї колишньої провінції Мізії. Та й сіври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сірмією, а йшли далі на полудень, просочуючись у надра Греції до самого Пелопоннесу. Між ними раз по раз вибухали криваві сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова війна ж з греками не входила до задуму Великого князя.