Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 89

— Гатиле! Дивися! — пролунало в неї. за спиною. — Глянь, як жона твоя мучить своїх братів!

То був Тодорік Бернський. На його поклик прибіг Великий князь і ще кілька вільних од бою можів.

— То є демон! — кричав Тодорік. — Перевітниця! Вона згубиліа стількох витязів, щоб упитися їхньою кров'ю!

— Перевітниця!.. — залунало зусібіч.

Тодорік підійшов до Гримільди, яка й досі стояла навколішки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпіл.

Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так і впала додолу. Тодорік проказав:

— Аби-с убив тую перевітницю зразу, живі були б усі оті можі…

Великій князь київський, упустивши меча, згорбився й повільнім хитким кроком подався через двір до хорому. В усьому дворі була моторошна тиша — й у дворі, й у воїнській, де добили останнього новолунга.

Й тільки собаки в городі вили, відчувши кров, якої тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний місяць, який сідав за Щекавицею, набачившись такого жаху.

В літо 453-е

Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вівтарі вивели з княжих кошар овець на першу зелену пашку, й кияни, загнані холодом у хижі, виходили на повітрі й задирали голови: з-поза Либідь-ріки на Оболонь летіли сірі гуси, білі лебеді та журавлі, летіли з країв ірійських, де ніколи не буває холодів, і в усі пори цвітуть квіти й дерева, й у всі дні сяє сонце. Так повторялося щовесни, й у тому був правічний закон Землі, бо в травному місяці душі померлих згадують родичів живих і шлють їм тепло, й квіти, й трави. Люди раділи, дивлячись, як оживає природа навколо, й самі мов оживали, й перероджувались і молоділи: весна!..

Й тільки в душі однієї людини було порожньо й холодно, й весняний вітер не будив у ній ні жаги, ні любові, ні нетерплячого поривання скоріше сідлати коней і їхати в степ. За сей рік Богдан Гатило зсутулився й геть посивів, хоч йому ще було небагато, коли подумати — зовсім небагато літ.

Той день, що забрав у нього разом, одним ударом, стільки рідних та близьких людей, — і сина малого Яромира, й кревного брата Володаря, й друзів та соратників без числа, й жону, кохану жону Гриму, наче підітнув йому жили, вбив у ньому віру в себе й у людей, і тепер Богдан Гатило жив, як уві сні, й ходив, як уві сні, й усе здавалося йому сірим і позбавленим будь-якого товку сном.

Позавчора кияни поминали своїх можів, що полягли в тому безглуздому бою. Гатило навіть не пішов на поминання. Рік тому Гримільду спалили на вогнищі, й під нею горіли не дуби й не берести та сосни, а сипуче сміття конопляної костриці, бо всі казали, що то не жона, але перевітниця, й Богдан нічого не міг мовити супротиву їм.

Він тепер не знав, де вона й похована, бо спалили тіло її на Чортовому беремищі, в Чорториї, й у те нечисте місце русин з доброї волі ніколи не ступить ногою. Та й попіл розвіяли на всі вітри, щоб не перевернулася її хижа душа вдруге й не почала ссати кров з немовлят і з дорослих. Бо коли упиря й перевітника просто вбити, він знайде спосіб покропитися спершу мертвою, тоді живою водою й ожити завдруге — на те він і перевітник-упир.

Богдан і вірив, і не вірив у ті слова, бо він кохав Гримільду по-справжньому й переживав її смерть ще болісніше, ніж смерть сина та брата. Він уже рік майже не виходив з опочивальної світлиці — тут і спав, тут і їв, коли йому приносили, тут його шукали в нагальних справах і вельможі, хоч йому все остогидло й державні клопоти викликали в душі тупу відразу. Всі, кого любив і хто любив його, тепер були далеко. Одні пішли в ірій до прадідів, інші лишалися за дев'ятими горами й десятьма лісами. Й тільки молодший син Юрко був поряд і зв'язував його з сим життям.

Богдан знав, що мусить жити, поки Юрко бодай трохи розуму набереться, щоб передати в руки йому важку булаву й ще важчий меч Юра Побідника. Знав і ще дужче карався, бо не мав ні бажання, ні сил працювати й показувати майбутньому Великому князеві приклад мудрості й звитяги. Та й син останнім роком почав уникати вітця свого.

В хвилину розпачу Гатило наказав старому конюшому писати ябеду до Борислава. Він одчував, що, коли сюди не приїде хоча б ся людина, з якою прожив віку, все піде шкереберть — і держава, й рать, і всі їхні спільні мрії.

Борислав Борич лишив Задунайські землі посадникові Дію й приїхав. І тільки з сим другом дитинства Гатило на мить забував про все й ніби молодів. Але згодом і Борислав уже не міг розвіювати княжого смутку.

Гатило сидів край вікна й зазимкувато горнувсь у баранячу гуню. На стінах спочивальні висіло різне оружжя, але воно теж не надихало Великого князя на подвиги й не будило в душі того щему й жаги, як раніше. Богдан знав тут кожну річ до найменшої дрібнички й уже навіть не бачив нічого. Помічав тільки золочені доспіхи, які привезли йому були шуряки з Нового Лугу: калантир із шоломом, та меч, та перський лук, зроблений з крутих турячих ріг і напнений турячою жилою.

Всі речі, які належали Гримільді, челядники попалили, бо перевітниця могла вселитися в будь-яку з них. Се ж оружжя не належало їй, і Гатило сам порозвішував його в спочивальні: воно хоч нагадувало про неї й про ті далекі й майже забуті часи, коли він був щасливою людиною. Богдан дививсь на зброю й подумки розмовляв із людьми, яких давно не було на світі й ніколи більше не буде. Й се тепер лишалося єдиним його заняттям в усі довгі дні й ще довші, майже нескінченні ночі.

Він устав і, тягнучи по підлозі поли гуні, почав ходити від однієї стіни до іншої, й ходив довго, поки йому не помліли ноги, й у спочивальні було тихо, мов у труні, тільки жалібно порипували дошки. Й аж коли почало сутеніти, в двері хтось пошкрябав пальцем. Богдан знав наперед, хто то може бути. Ввійшла Іладіка, яка останніх кілька місяців приносила Великому князеві страву. Се була надзвичайно вродлива чорнобривка літ вісімнадцяти. Її позаторік привіз Данко талем від князя Ілії Херсонського, бо дійшли чутки, нібито Ілія змовляється поза спиною в Данка й самого Богдана з булгарами й саками.

Іладіка, вдягнена в довгу грецьку сукню, пропливла через опочивальню з двома полумисками на випнутих уперед руках і зупинилася коло Гатила.

— Куди поставити, князе?

За сі роки в Києвому городі Іладіка перейняла мову й говорила майже як русинка, й тільки «ж» та «ш» вимовляла не завжди, особливо, коли хвилювалася.

Богдан мовчки кивнув на підвіконня, бо стіл був до краю заставлений усіляким посудом.

Княжна Іладіка зробила, як він сказав, тоді пропливла до столу й тихо йойкнула:

— Все стоїть незайняте!

Князь нічого не відповів їй, чекаючи, коли вона вийде, щоб знову поринути в забуття. Та княжна вклякла біля столу й дивилася на Гатила такими широко розплющеними карими очима, що він аж засовався.

— Чого стоїш?

— А сцо? Зору, поки попоїси.

— Йди.

Дівчина грайливо заблимала:

— Не піду, поки не попоїси. Бити-ймеш? Усі в дворі рецуть, сцо то я тебе так зле годую...

— То й що тобі є?

— Мені боляце... — серйозно проказала грекиня й довірливо спитала: — Мозе, хай хтось инчий носе тобі страву?

Гатило махнув рукою й відвернувся. Йому було зовсім-таки байдуже, хто носитиме ті полумиски й чи носитиме їх узагалі. Він сидів так, обличчям до вікна, поки Іладіка й вийшла. Власне, він і не чув, коли дівчина зникла, а як поглянув назад, у спочивальні не було нікого.

Смерком Гатило в тій самій гуні вийшов у садок, який починав братися дрібним листям. На лавці хтось бухикав і совавсь. Князь хотів був повернутися, тоді роздумав і собі сів поряд, навіть не глянувши, хто то є.

— Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую...

Князь упізнав косака Шумила. Старий уже кілька разів намагався розважувати його своїми спогадами. То було одне й те саме: як зустрів його під Витичевом, як нарік ім'я йому, як потім...