Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 93

— Стій, Гатиле!

Богдан похмуро дивився на діда. Він уже знав, про що казатиме Шумило, бо то було закінченням їхньої розмови влітку на садовій лавочці.

— Маєш узяти й мене, Гатиле. — В голосі його було не стільки прохання, як наполегливої впертості. Він повторив: — Маєш узяти й мене. Давно-м ждав сього дня. Дяка Морані — не взяла мене досі, дала діждатися. Не дай же й ти старому косакові згибнути на полу. Рать прийшла на святу Русь — инчої я вже не діждуся.

Він був у своїх косацькнх червоних ногавицях та білій вишиванці, підперезаний широким яскраво-синім опоясом з доброго тонкого сукна, мав на ногах зелені чоботи, сиву ж смушеву шапку тримав у руці. Спечене всіма вітрами, зборознене дрібними й великими зморшками лице його здавалося проти снігастих брів, і вус, і чуприни вилитим з давно потемнілої бронзи, яка не знає ні віку, ні зносу. Стоячи в такій незручній позі — одним чоботом на снігу, а другим у стремені, Гатило мимовільно замилувався колишнім Юрковим учителем. А старий дививсь на нього з-під білих брів, однією рукою тримаючи шапку з червоним готаманським тулом, а другу поклавши на свіжовичищене срібне вруччя харалужного сікуна.

— Дайте Шумилові коня, — тихо мовив Гатило й нарешті сів у сідло.

Більше він і не бачив діда, той ніби розчинивсь у пістрявій нескінченній лаві ратників. Не здибував його ні дорогою до Ільмень-озера, ні в тих сумних лісах, де на кожній просіці тяглися хрести з розіп'ятими, ні в непролазних, закиданих підступним снігом драговищах, де ховалися недобиті й недоловлені бородані-словіни.

Зустрів Шумила тільки перед останньою, вирішальною січчу. Дід сидів на кудлатому присадкуватому конику, яких полюбляв колись Гатилів друг і побратим Вишата, Вишеслав Огнянич. Русини шикувалися на лівому березі закутої в кригу річечки, сотня до сотні, полк до полку, й на чолі кожної лави стояв болярин або воєвода. Шумило ж примостився між двома полками комонців, і князь, сам не знаючи, для чого, раз по раз обертав голову й дивився на старого косака.

Ворог стояв густою лавою на тім боці й не хотів рушити вперед ані відступати назад у поле, щоб дати руській раті перейти на свій берег. Тоді досеред річки вихопилося кілька охочих подрочити недругів. Зав'язались окремі герці, гору брали то ті, то сі, лави ж стояли непорушні, хоч холодне сонце, яке котилося понад самісінькими лісами, дійшло своєї найвищої точки. Русини ще вдосвіта вчинили требу своїм кумирам, і насамперед Юрові Побідникові. Жертви давали добрий знак, і всі були певні в перемозі, та Гатило стримував запал можів. Кумири кумирами, але й вони так просто, дурневі в руки, перемоги не дадуть, і треба було виманити фрягів.

Збоку могло здатися, що на герць виходить кожний, у кому заграла жага крові. Насправді ж, Гатило керував герцем усіх витяславів, що змагались на льоду. Перед лівим крилом руської раті зібралося душ із сорок сміливців, які віч-на-віч сіклися з охочими фрягами. Богдан потроху додавав туди можів, і по якомусь часі ліве крило вигнулося й заходилось поволі сунути до поєдинців. І коли перші лави дійшли досеред річки, протилежне крило ворога не витримало такої близькості, зігнулося й пішло насупротиву. Між ними та серединою втворилася тріщина, Гатило ж тільки на се й чекав.

Середина руського ополчення теж відкотилась і несподіваним ривком уклинилася в отвір, дедалі дужче розпинаючи його й не даючи головним силам ворога прийти на допомогу нерозважливому крилові. Січа зав'язалась на самому березі, й коли ворога достатньо потіснили, на нього сіли задні лави русинів, сховані в близькому лісі. Так розірвані полки, позбавлені опори збоку, було вже легше давити, й Гатило метнув свою сулицю вперед.

— Князь уже почав! — гукнули можі звичний оклик. — Потягнімо й ми по князеві!

Гатилів задум удався. З могутнім криком «Сла-ав-ва-а-а!», що то захлинався, то вибухав з новою силою, рать руська в лоб ударила ворога, який намагався прихистити себе там, де зяяв пролом у лавах, і тим самим ще дужче розріджував свої лави.

Богдан бився в першій шерезі синової сотні, княжич Юрко, могутній, як і отець його, стояв о ліву руку, й піші фряги падали під їхніми кіньми один за одним, хоч билися й відважно, навіть люто. Й тут, з одвалом стявши голову високому рудобородому фрягові чи готові, Богдан знову помітив Шумила. Дід стояв трохи правіше й рубався з комонним супротивником, а молодші вої допомагали старому, не даючи фрягові зайти збоку. Князеві хотілося крикнути дідові щось гарне й підбадьорливе, але боявся, що той може раптом обернутись і підставити себе. Та й навряд чи почув би його дід у страшному ляскоті мечів і щитів, у неймовірному гаморі живих і конаючих.

Богданові заплуталося стремено, й він одійшов на півтора коня всп'ять, а тоді почав завдруге протискатись до передніх. Вої змішалися в суцільне вировисько, та полян годі було сплутати з ворожими можами: всі, хто не мав калантиря чи різниці-кольчуги, повивертали свої гуні вовною догори, й густе бараняче хутро правило їм за найкращу бороню — мечі сковзали по ньому, сулиці заплутувались у ковтунах і викликали розгубленість, якою користалися русини: недаремно ж у всьому світі називали руське воїнство гунами!

Ворожа стріла, може, призначена йому, влучила яблукатому жеребцеві в шию, але ковзнула попід шкіру, й Гатило рвучко витяг її. Й перш ніж пробитися до сина Юрка, який разом із десятником тис поперед себе трьох фрязьких комонців, що прийшли на спомогу пішакам, Великий князь київський знову побачив Шумила. Й так і став, підсвідоме затуляючись од припадкових а чи націлених стріл, які літали в усі боки. Сталось те, чого ввесь час сподівався князь, — ніхто йому про се не казав, але він був певен, що старий косак се зробить рано чи пізно.

Коли зріділи лави фрягів, зодягнених у цупкі калантирі з мідною лускою, й почали вже просвічуватися наскрізь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крізь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонників, і передні фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що міг зробити якийсь білобровий дід із княжою сотнею.

А Шумило, з розгону збивши кількох вершників, удерся в саму середину варти й махав мечем своїм так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повітрі мечі й сулиці, заметалися люди й коні, розгублені таким зухвалим нападом оскаженілого гуна, тоді несподівано все вляглось, і над головами вершників з'явився Шумило. Він був ще живий, хоч його підняли вгору на довгих коп'ях десятків зо два ворожих можів. Гамір навколо враз ущух, русини й фряги передніх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж ніяк не змагали протнути його виверненої догори хутром баранячої гуні. Гатило почув дідові слова:

— Го-гой!.. Русичі-і-і!.. Я-м посік їхнього кня-а-азя-а!..

Й тут-таки зів'янув і пустив додолу руку з косацькою шапкою.

Тоді повітря здригнулося від могутнього зову «Сла-а-а-ва-а!», — й русичі суцільною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й білогородці, й іскоростичі, й переяславці гналися й гналися за втікачами, й сікли голови в шоломах з відвалом і без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, і була січа жахна, й був полон, і помста, й пожива.

Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом ті князі чудські, й сумські, й ємські, й муромські, які завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь київський справедливо розсудив їх, узявши талів по кілька сот од кожного й наказавши племенам бути надалі обачнішими в доборі друзів і недругів...

Богдан стояв на високій горі коло Вишгорода й удивлявся з-під долоні туди, де височіли нові вежі над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тій самотній рухомій цяточці було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчутті лихої звістки...