Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 96

96

Се зачепило Богдана, й він сказав:

— Хай їде тесть мій Воїборі 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають і вони роби наші!

Він міг би сказати сим людям, як сестра римського імператора, Юста, сама колись віддавала йому руку свою, навіть лягла б у ложе його, коли б він того захотів, і лягла б, як остання наліжниця. Та Гатило не мав наміру казати про се, бо князі та боляри, які сиділи в його красній світлиці, мусили й самі все добре пам'ятати.

— Їдьте, — сказав він тестеві та витичівському посадникові Ждану. — Їдьте взавтра до корсунського князя Ілії й везіть йому викуп за дочку, достойний нашої землі й нашої слави.

Але ніхто не розходився. Всі чекали останньої волі, й Гатило сказав:

— У неділю почнемо,

Тільки тепер князі та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попід стінами довгої світлиці. Шаруділи коприною й паволоками свитки та ногавиці, бряжчали мечі об підлогу піхвами, радці, кланяючись Гатилові, двоє по двоє виходили в сіни й жваво перемовлялися. Великий князь київський не щодня жону вів, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весілля мусило бути гідним його ймена й величі городу Києвого. Кожен мав подбати про віно для князя, віно ж абияке не піднесеш, отже, й сього разу тріщатимуть спини невпокірних смердів.

Була середа сідмиці, ввечері ж напередодні весілля Богдан Гатило мав дуже неприємну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрієм.

Юрко був неговіркий, але ласкавий і поштивий до вітця свого. Й раптом щось із ним сталися. Богдан помітив се ще в четвер. Зустрівши сина в стайнях за новими гридницями, він сказав:

— Прийди по заході сонця, маю ректи тобі про справи твої.

Хотів поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усією великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозуміле й увечері не прийшов. Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кібценосий сакин повернувся нешвидко й сказав:

— Княжича немає в дворі. Я-м перешукав у всіх стайнях, і в воїнських, і в малому хоромі, й скрізь...

У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову ніхто не міг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвіта наступного дня він здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намір шаснути повз вітця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.

— Куди зібрався-с?

— Пустіть! — глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав міцно.

— Злазь.

Юрко, зашарівшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.

— Ходім.

Гатило поманив підстаркуватого челядника Мааса й віддав йому синового жеребця:

— Розсідлай.

А сам пішов до хорому, певен, що Юрко тепер нікуди не дінеться й не втече, поламавши волю вітцеву.

Вони сиділи в столовій світлиці й не дивились один на одного.

— Що-с намислив проти вітця? — тихо спитав Гатило. Син мовчав, і се ще дужче хвилювало князя. Він повторив: — Що-с намислив?

Двадцятишестирічний сотник уперто дивився кудись у вікно, широкобровий і гарний, і темно-каре волосся спадало йому до пліч, як і належить княжичеві.

— А нічого, — нарешті видавив син.

— Віри не йму. Щось та пече тобі душу. Повідай, сину. В княжому домі котора — то найлихіший ворог. Нехай таті землі нашої в пря котораються — не ми. За що стережеш зло на вітця — речи!

Син мовчав, і Гатило теж мовчав і дивився в інше вікно, й тисячі думок снувалися йому в голові, й жодна не трималась купи.

Й раптом неприємний здогад, що підсвідоме вколов його вчора вранці, застелив Гатилові очі млою. Він обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведені брови й міцно стиснені вуста.

— Заради... неї?

Сі слова зронилися мимохіть, і Гатило пошкодував, та було вже пізно каратися й каятись, бо слово не горобець.

Обличчя Юркове, допіру бліде й нетутешнє, почало братися знітом, аж на очах виступила роса. Він зірвався на ноги й хотів бігти геть, але знову сів і низько схилив голову.

Гатилові все стерпло всередині. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тім'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашніше. Син піднявся проти батька й піднявся заради жони... Юрко важко, слово по слову, вимовив;

— Я-м хіть мав... молити вас... руки її...

Він зірвався, з розгону турнув двері й погуркотів довгими сіньми геть, і Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку він грів у серці до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомість лишився камінь, круглий, холодний голяк, і Гатилові здалося, що він одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скроні, й він тепер ледве всидів, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшніше.

Богдан просидів у світлиці до самих обід, тоді пішов у спочивальню й не відповідав ні на які стукоти в двері, хоч увесь хором аж бринів од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричі, й боляри великі та малі готувалися до завтрашнього весілля. Він же лежав горілиць узутий і дивився на гладенько тесані колоди. Й тільки коли смерклось, устав і стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будівлями. Можі-дружинники — хто сидів на присьпах, хто грав у зернь, хто зібрався гуртиком і просто теревенив, — навіть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь ніколи не приходив сюди.

В стайнях теж було тихо й поночі, та Гатило впевнено ступав поміж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й коні лунко хрупали з ясел овес. Він підійшов до гнідого жеребця й застав там сина, як і сподівався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втікав до свого коня.

В темряві нічого не було видно, й Гатило сів край ясел. Гнідий жеребець, упізнавши його, заспокійливо гигикнув і знову встромив голову в ясла.

— То є послідня лада моя, — хрипко проказав Гатило.

Син глибоко зітхнув, але нічого не відповів на се.

— Послідня, — мовив Гатило знову. — Тобі ж перша... Ти ще стрінеш на своїй путі, а я...

Юрко вдруге зітхнув, і з темряви долинуло:

— Я-м такоже мислив про се...

Хвиля бурхливої ніжності до сина мало не зірвала Богдана з місця, та він утримав себе в руках. Йому стало соромно за ті думки й за той камінь, що вмостився був у його грудях, холодний і важкий голяк, і він таки не зміг устояти й поклав руку синові на плече. Й хоч Юрко сидів мовчазний і напружений, але то так належало сидіти справжньому воєві й справжньому князеві полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якій нарешті одлягло від серця.

Місяця липня в перший день

Раннього недільного ранку, — ще в княжому дворі тільки курей випустили з пташниць, а вівчарі виманювали з кошар баранів із великими мідними дзвонами на шиях, — повернувся князь Годой. Він був дуже стомлений, цілий учорашній день і цілу ніч не злазив із сідла, немовби передчував, що в Гатиловому дідинці назрівають важливі події.

Годой залишив Великого князя в окаянному стані й тепер поспішав додому, не знаючи, кого застане в городі Києвому й кого не застане, бо життя — й се він затямив упродовж свого вже немалого віку — річ складна й не піддається ніяким законам і правильникам.

Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових воріт — по той бік Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й інших кумирів. Він долав останні версти до городу Києвого з нетерпінням украй виснаженої літньої людини якнайшвидше дістатися рідного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповів йому про все, що сталося в Києвому городі й що мало відбутись, він тільки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобіт і вийшов за ворота.

По другий бік Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовиці старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пішов туди, але ворота ще були на засувах, він подумав і звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кінці якої був двір Войслава.