Година Бика - Єфремов Іван - Страница 42

Фай Родіс уособлювала ще один ступінь підвищення енергії й універсальності людини, яку свідомо виробляє суспільство, що уникає згубної спеціалізації. Фай Родіс в усьому здавалася міцнішою, твердішою від жінки ЕВК — і обрисами сильного тіла з міцним скелетом, і гордо піднятою головою на високій, але не тонкій шиї, і невблаганним поглядом очей, розставлених ширше, ніж у Веди, і відповідно ширшим чолом і підборіддям.

Окрім цих зовні архаїчних рис більшої психо-фізичної сили і міцності тіла, Родіс і внутрішньо відрізнялась від Веди Конг. Якщо до Веди кожен потягнувся б беззастережно й довірливо, то Родіс була немов відгороджена межею, для подолання якої необхідні впевненість і зусилля. Якщо Веда викликала любов з першого погляду, то Родіс — почуття глибокої поваги і певний острах.

Веда Конг звернулась до невидимих глядачів: «Дві пісні воєнного періоду ЕРС, недавно перекладені Тір Твістом. Мелодії залишені без змін».

Чиїсь руки передали Веді легкий музичний інструмент з широким плоским резонатором і струнами, напнутими на довгий гриф. З-під її пальців полинули довгі дзвінкі звуки простої і тужливої, як повільні сльози, мелодії.

«Молитва про кулю», — сказала Веда, і її низький дужий голос наповнив велику кімнату палацу.

То було звертання до якогось бога з благанням дарувати загибель у бою, адже в житті для людини вже більше нічого не лишалося.

— «Кулю смертельну пошли мені навстріч, бо ж милосердя безмірне твоє», — повторила Чеді. — Як могло суспільство довести людину, таку спокійну й хоробру, до молитви про кулю?

Інша пісня здалася ще неймовірнішою:

Веда Конг співала, схилившись до струн, що тужливо й грізно рокотали. Скорботно скривились її вуста, створені для щирої усмішки.

«Вийдеш на море — трупи на хвилях…»

Тільки-но зникло зображення, Фай Родіс підвелась і засмучено сказала:

— Веда Конг дужче, ніж ми, відчувала весь безмір страждання, що його зазнавали наші предки.

— Невже антигуманізм був такий поширений в ЕРС, невже він визначав перебіг усього життя? — запитала Чеді.

— На щастя, ні. І все ж антигуманізм пронизував усе, навіть мистецтво. Найвидатніші поети тих часів дозволяли собі вірші, подібні до цих. — Родіс продекламувала низько й голосно: «Кулями рясно по переляканих, по втікачах удар, парабелуме!»

— Неймовірно! — здивувалася Чеді. — Що таке парабелум?

— Кульова кишенькова зброя.

— То це серйозно? Бити рясно кулями по тих, хто тікає, рятується від небезпеки? — Чеді спохмурніла.

— Цілком серйозно.

— Але до чого ж це призвело?

Замість відповіді Родіс відкрила бічну стінку СДФ і витягла довгастий ромбічний футляр кристалохвильового органу. Піднявши його на долоні лівої руки, вона кілька разів провела над ним правою. Пролунала музика, могутня й лиха, вона котилася валом, у якому тонули й захлиналися дисонансні акорди розтягнутих звуків. Але ці притлумлені скарги міцнішали, зливалися, скручувались у вихор прокляття й глузування.

Чеді несамохіть зіщулилася.

Верескливі звуки, то понижуючись, то підвищуючись, розпливалися в приглушеному гарчанні. В цьому хаосі мелодії, яка ламалася, стрибала, почувся голос Фай Родіс:

Оглушливий свист і виття, ніби спалах атомного полум’я, здійнялися слідом, і музика обірвалась.

— Що це було? Звідкіля? — схвильовано запитала Чеді.

— «Прощання з планетою скорботи й гніву», п’ятий період ЕРС. Вірші давніші, і я підозрюю, що поет колись вклав у них інший, ліричний, зміст. Бажання знищити дощенту лиховісне життя на планеті, яке успадкували його нащадки, реалізувалося, зокрема, у втечі предків тормансіан.

— І незважаючи на все це, наша Земля відродилася світлою і чистою.

— Так, але не все людство. Тут, на Тормансі, повторюється наша історія.

Чеді пригорнулась до Фай Родіс, немов дочка, яка шукає підтримки матері.

Розділ VII

ОЧІ ЗЕМЛІ

«Темне Полум’я» височів як дикий стрімчак у сухому п пустельному приморському степу. Вітер уже навіяв ребристий шар тонкого піску і пилу на острівець спеченого довкруги зорельота ґрунту. Жоден живий слід не перетинав гребінці брижів. Інколи крізь звуконепроникні повітряні фільтри до землян долинали схожі на вигуки розмови вартових, які патрулювали навколо, і гучний гуркіт двигунів транспортних машин.

Зорелітники розуміли, що варта стоїть тут для того, щоб перешкодити контакту з тормансіанами, і аж ніяк не для захисту гостей від міфічних злочинців. Одного разу вночі з боку держави була здійснена спроба нападу на «Темне Полум’я». Зорелітників не вдалося захопити зненацька, і апарати нічної зйомки зафіксували подробиці «бою». Битви, власне, не відбулося. «Лілові», які несподівано обстріляли галерею і кинулися в її наземний пристрій, були зупинені захисним полем і поранені пострілами: за браком досвіду Нея Холлі перестаралась, увімкнувши поле раптово й на велику потужність. Відтоді ніхто не наближався до «Темного Полум’я». Людині, яка сюди потрапила вперше, могло здатися, що зореліт полишений давно.

Екіпаж чекав повної акліматизації, коли можна буде влаштувати відкриту галерею і, економлячи запаси земного повітря, відчинити люки корабля. Дів Сімбел і Олла Дез мріяли здійснити екскурсію в море, а Гріф Ріфт і Соль Саїн планували насамперед встановити контакт з населенням Торманса. Насилу вони почали розбиратися в житті планети, яка, виявилося, була близькою людьми, але чужою історією, соціальним ладом, побутом і невідомими цілями. Терпляче очікування стало однією з основних якостей вихованого землянина, і тут його витримати було б легше, якби не постійна тривога за сімох товаришів, які занурилися в потік життя чужої планети і віддалися волі її невідомих законів. Отож будь-якої хвилини вони мають бути готовими допомогти товаришам.

Усі канали зв’язку зводилися до двох — сегмента 46 у хвостовій півкулі і подвійного каналу, спрямованого на місто Центр Мудрості. Вони піднімались над планетою до відбивного заатмосферного шару і звідти каскадом падали донизу, накриваючи віялом широку площу. Випромінювачі головного каналу були схожі на очі в куполі «Темного Полум’я», які вдень мінилися скляною синявою, а вночі палали жовтим вогнем. Ці пильні очі вселяли в тормансіан страх. У надрах корабля всередині сфероїда пілотської кабіни сидів беззмінний черговий і стежив за сімома зеленими вогниками на горішній смузі похилої дошки пульта. Вночі, як повелося, чергували чоловіки за давньою звичкою, яка збереглася від тих прадавніх часів, коли з настанням темряви поблизу житла чи стоянки людини никали небезпечні хижаки.

Спливав тиждень за тижнем, і регулярні побачення з товаришами по ТВФ пом’якшували гостроту розлуки і побоювання. Дів Сімбел навіть запропонував перемкнути оптичні індикатори на звукову тривогу й відмовитись від чергування біля пульта, але Гріф Ріфт відхилив «удосконалення».

— Ми не маємо права позбавляти товаришів нашої турботи, завдяки якій вони відчувають зв’язок з цією частинкою земного світу, — командир зорельота обвів корабель широким гордим жестом. — Там, на Землі, кожен з нас перебував у психічному полі взаємної чуйності і турботи. Тут же повсякчас відчувається чуже, розкидане і лихе. Ми ніколи ще не були такі самотні, а душевна самотина ще болючіша, ніж зреченість звичного світу. Нам випали важкі випробування.