Година Бика - Єфремов Іван - Страница 52

— Мені снилося щось погане, тривожне. Тут, на Тормансі, мені часто буває тяжко вночі, особливо на світанку.

— Друга ночі — година Бика, — зауважив Ген Атал. — Так називали в давнину найприкрішу для людини пору перед світанком, коли панують демони зла й смерті. Монголи Центральної Азії визначали так: Година Бика закінчується, коли коні влягаються вдосвіта на землю.

— Долор ігніс анте люцем — нестерпна туга перед світанком. Стародавні римляни теж знали дивну силу цих годин ночі, — сказала Тівіса і зайнялася гімнастикою.

— Це й не дивно, — подав голос астрофізик. — Цілком закономірно, що таке відчуття склалося ще за давніх часів із фізіології організму, на якому відбивався незвичайний стан атмосфери на світанку.

— Для Афі завжди все пов’язано з космосом! — Тівіса засміялася.

Червоно-золотий СДФ Гена висунувся вперед. Високо піднята на гнучкому стержні лампа освітила шлях. Немов уві сні Ген Атала, дико заметалися чорні тіні у вимоїнах і западинах. СДФ похитувався на нерівностях дороги, і навколишня пітьма те відступала, то набігала впритул. Між напливами темряви вгорі на мить з’являлись поодинокі вогники зірок. Праворуч, ледь окреслюючи правильний купол дальньої гори, немічно світив супутник Торманса. Земляни незчулись, як досягли перевалу. І знов оголена пустеля… Почався спуск, такий же пологий, як і підйом. Попереду крізь дедалі рідшу пітьму виднілося щось темне, що закривало собою весь ледь видимий небокрай. Слабкий і рівномірний шум почувся попереду і внизу. Земляни звикли до безводдя величезних просторів планети Ян-Ях і не зразу збагнули, що це дзюркоче вода. Короткий світанок погасив ліхтар СДФ, похмуре пурпурове світило спалахнуло позаду праворуч. Воно піднімалося, ясніючи, і між горами відкрилась уголовина. Десь попід схилом шуміла річка, а за нею на низьких пагорбах видні-лася гущавина гігантських дерев. Навіть у землян, звиклих до сгоп’ятдесятиметрових евкаліптів і секвой на Землі, перехопило подих. Колонада порівняно тонких стовбурів, заввишки не менше двохсот п’ятдесяти чи трьохсот метрів, угорі прикривалася суцільною шапкою гілок і листя. Мандрівники спустилися до річки, сподіваючись побачити гірський потік, що біжить по гальці, а наткнулися на глибоку, темну воду, яка ледь помітно текла, підгачену уламком величезного дерева, що лежало впоперек потоку. Обережно балансуючи на слизькій загаті, всі шестеро пішоходів — троє людей і три СДФ — перебралися на м’який мохоподібний покрив. СДФ вимушені були стрибати, щоб не загрузнути в ньому короткими лапками. За смугою моху знову пішов сухий кам’янистий ґрунт, вкритий у лісовій смузі товстим шаром опалого листя й гілок. Під ногами тих, хто йшов, напівзгнилії її покрив перетворювався в коричневий порох-очевидно, віками не ступала нога по цих спорохнявілих рештках.

— Так ось як виглядали ліси Торманса до приходу наших зорельотів! — тихо сказала Тівіса.

— Цікаво, хто тут жив у ті часи? — запитав Ген Атал, підбиваючи ногою зотлілу масу листя і плодів, від чого здіймалася темна порохнява. — Навряд чи хтось міг прогодуватись тут, унизу!

— У великих лісах Землі, — відповіла Тівіса, — все тваринне життя зосереджувалося там, — вона підняла руку до покручених гілок, що губились у височині.

Немов відгукуючись на її жест, пронизливий зойк прорізав німоту лісу, примусивши людей завмерти від несподіванки. Десь далеко почувся крик у відповідь, схожий на вереск багатообертної алмазної пилки.

Тор Лік, вихопивши стереотелескоп, намагався розгледіти що-небудь у густому листі. На трьохсотметровій висоті йому привиділося ледь помітне хитання гілок.

— Ага! — весело вигукнув Ген Атал. — Не все вимерло тут, за Дзеркальним морем! Не все з’їли тормансіани!

— Якщо діє фактор СА, то навряд чи там лишилося щось путнє, — зітхнув Тор Лік. — Цей вереск не викликає в мене симпатії.

Земляни довго стояли, вслухаючись і налагодивши фотооко СДФ на тьмяне освітлення. Але гігантський ліс, здавалося, ховав у собі не більше життя, ніж кубики будинків Чендін-Тота, що ледве трималися.

Ще два дні земляни провели в лісі, пробиваючись із пагорба на пагорб через нагромадження рослинного пороху. Інколи невеликі прогалини йшли вгору осяйними трубами світла. Високо виднілося свинцево-сіре небо в обрамленні волохатого шоколадного гілля. На третій день вони зупинились на узліссі однієї з прогалин.

— Ми марно гаємо час, — рішуче сказала Тівіса. — Якщо тут, у заповіднику, в цьому древньому лісі вціліла мізерна кількість тварин на зразок цих верескунів, то в нас мало надії не лише спостерігати, а й навіть мигцем побачити їх! Надто бояться вони людини. Який контраст із Землею! Останні дні я часто згадувала наших пернатих і волохатих друзів. Як живуть без турботи про своїх молодших братів тормансіани? Адже любов до природи згасає, якщо немає нікого, з ким можна нею поділитися.

— Окрім ось цього! — прошепотів Ген, показуючи на протилежний бік галявини.

Там, за стовпом світла між стовбурами, причаїлася тварина завбільшки з ведмедя, тільки нижча зростом. Пильні, як у птаха, очі стежили за нерухомими землянами без тіні страху, немов порівнюючи свої сили із силами прибульців.

Тівіса зірвала з пояса наркотизаторний пістолет і послала срібну ампулу в бік тварини. Та глухо заревіла, підстрибнула і, діставши ампулу в задню ногу, помчала геть. Ген Атал кинувся навздогін, але Тівіса вгамувала його запал, сказавши, що препарат на великих тварин діє протягом двох хвилин. Правда, якщо тварина має низьку організацію, то препарат потребуватиме і більше часу.

Слід, проораний пораненим звіром у деревній порохняві, привів до підніжжя дерева, велетенського навіть серед гігантів цього лісу. Оглушена сильним наркотиком тварина з розгону налетіла на стовбур і звалилася ниць. Нестерпний трупний сморід змусив землян встановити в носи фільтри й лише потім підійти до таємничого звіра. В нього була чорна, як тормансіанська ніч, безволоса луската шкура. Великі очі, витріщені й осклілі, свідчили про нічний спосіб життя. Дві пари зігнутих лап розміщувались так близько одна до одної, що, здавалося, виходили з одного місця на тулубі. Під важкою кубічною головою виднілася ще одна пара кінцівок, довгих, жилавих, з кривими серпоподібними пазурами. Широка пащека була розкрита. Безгубий рот оголив дворядні дуги конічних притуплених зубів. Від дії наркотику чи удару об дерево страховисько вивергнуло смердючий вміст свого шлунка.

Тор Лік схопив Тівісу за руку й показав на напівперетравле-ний людський череп, викинутий разом з уламками інших кісток. Обидва дослідники здригнулися від вигуку Ген Атала:

— Обережніше, воно оживає!

Задня лапа смикнулася раз, удруге. «Не може бути! — подумала Тівіса. — Паралізатор діє не менше години». Вона оглянулась і відскочила під поглядом кількох очей, таких же великих, прозорих і червоних, як у паралізованого страховиська; вони незмигно дивилися на неї з темряви між деревами. Одна з тварин, напівприхована шаром трухлявини, повзла, звиваючись, до зваленого наркотиком звіра.

— Тор, швидше! — прошепотіла Тівіса.

Захисне поле СДФ відкинуло нахабну тварину, і її ревіння затихло в непроникній стіні.

Тор Лік поставив СДФ з іншого боку дерева, і Тівіса почала досліджувати анестезовану тварину. Тим часом Ген Атал дістав із свого СДФ прилад, схожий на паралізуючий пістолет Тівіси, і насадив на нього круглу коробку із зазубреним шипом, що стирчав у центрі. Астрофізик допомагав Тівісі. Вони вдвох перевернули страховисько і зробили електронограми.

Ген Атал перевів пістолет на максимальний удар і вистрілив уздовж стовбура дерева, біля підніжжя якого вони стояли. Коробка міцно прилипала в розвилці двох велетенських гілляк на висоті понад триста метрів. Телекерований двигун опустив на тонкому тросі засувку. До неї Ген Атал причепив плетені стрічки, з’єднав їх двома пряжками — і підіймальний пристрій був готовий.

За кілька хвилин прихований у барабані двигун підняв Тівісу на запаморочливу висоту. Вона скористалась своїм пістолетом, щоб забити кілька гачків для огороджувального троса й підвіски СДФ. Останнім підняли СДФ Ген Атала. Ледве вимкнулося захисне поле, як звірі, що чатували за деревами, кинулись до тварини, яка ще не прокинулась. Хрускіт кісток і протяжне виття не полишили ніякого сумніву в долі однієї з останніх великих тварин Торманса, що населяли планету до того, як її спустошила людина.