Зорепади - Бережной Василий Павлович - Страница 11

Здавалося: проминуло всього кілька секунд. Кліпнув очима й здивувався: де це він? Без скафандра, весь обплутаний еластичними стрічками, на ложі під прозорим ковпаком. Світло — м’яке, «вечірнє». Ніде ніщо ані шелесне. Не можна збагнути, що до чого, м’язи не скоряються. Хотів підвестися, але це зусилля виявилося надмірним — пірнув у чорну прірву, втративши свідомість.

І знову — теж, здавалося, через мить — прийшов до тями. Цього разу усвідомив: він — у реанімаційній камері. Отже, трапилась якась халепа з системою життєзабезпечення його скафандра в гідростатичній ванні, довелося вживати термінових заходів. Добре, що все кінчилося гаразд. Але де ж Валентій?

Цього разу ним оволодів, мабуть, звичайний сон. Йому верзлося щось страхітливе, примарне, і чомусь весь час муляла фраза: «свинцевий дощ». Хіба може бути дощ із свинцю?

Пробудження було раптовим: він почув чиїсь голоси. Прислухався, не розплющуючи очей.

— Може, ввімкнути стимулятор? — занепокоєно питала Регіна. — Адже спить понад добу.

— Не варто, — відповів Валентій. — Це — цілком нормально. А втім — стривай: він уже прокинувся. Ану, вставай-но, лежню! Коли б ти знав, якого завдав нам клопоту: тричі з того світу витягали!

Він був, як завжди, балакучий, але в інтонаціях його голосу чулася розгубленість. А очі в Регіни були страдницькі, печальні. І Михайло зрозумів: сталося щось жахливе.

— Катастрофа? — запитав він тихо.

— Аж ніяк! Ми цілком пристойно сіли перепочити на дуже цікаву планетку. От тільки у твоїй ванні зрадила система життєзабезпечення.

— Хто ще живий, крім нас?

— Знову ти перебиваєш… На цій планетці періщить свинцева злива, тут…

— Зрозуміло: ми вскочили у «гравіпотенціальну яму». Оранжереї — зруйновано. Так?

— Гм, так… Але…

— Хто ще вцілів, питаю?

Регіна скорботно схилила голову — оце й була відповідь. Отже, троє на борту мертвого зорельота.

Щоб урвати розмову, Валентій ввімкнув наркотизатор. Михайло вмить заснув і прокинувся через півдоби, цілком здоровий. Аж тепер друзі розповіли йому, що сталося.

«Земля-12» рухалася міжзоряним простором без будь-яких пригод. Кібернетичний Дід, як засвідчили курсові записи, дуже вдало обминув небезпечну туманність, зумів прокласти до «Землі-11» набагато економнішу з енергетичного боку траєкторію і взагалі керував кораблем досконало. От тільки гравітаційне поле колапсара, отієї страшної «чорної діри», було зафіксовано надто пізно — через недостатню чутливість гравіметрів; правда, обчислення показали, що з цього поля можна було б вирватися ціною перевантаження, згубного навіть для людей у гідростатичних ваннах, проте зважитися на це Дід не міг, бо не дозволяла інструкція. Та навіть у такій ситуації він знайшов єдино можливий вихід: посадив зореліт на планету, яка перебувала буквально на гребені «гравіпотенціальної ями», але ще за межами «сфери Шварцшільда», звідки вороття немає. Дорого обійшлася ця посадка: зруйнувалися і згоріли оранжереї, вийшли з ладу передавачі й двигуни, та й сам Дід через пошкодження більшості кріотронів ледь-ледь животіє. Єдина втіха — зберігся весь резерв пального, надійно працюють системи гравітаційного захисту, аварійний запас продуктів повністю зберігся. Але…

— Чому загинули всі інші?.. Теж через пошкодження систем життєзабезпечення?

— Ні… Тобто так! — Валентій зиркнув на Регіну, роздратовано махнув рукою. — Не знаю, врешті-решт. Явне пошкодження систем було тільки в твоїй камері та в камері Вальдека. Його вдалося повернути до життя зразу, а тебе…

— Стривай! Ти ж казав…

— Так, казав! З анабіотичного стану два тижні тому було виведено всіх, крім тебе! А протягом трьох наступних діб усі померли… крім нас із Сніжком. Причина одна: раптовий параліч серця. Діагностична машина щоразу відмовлялася поставити хоч приблизний діагноз.

— Гм, так… — Михайло поглянув на циферблат дозиметра радіоактивності, потім — на табло «Мро-активатора». Все показувало норму, отже, смертельного опромінювання не сталося.

— Може, до систем випадково потрапила якась отрута?

— Виключено… — Валентій знову якось дивно поглянув на Регіну. — Адже ми…

— Все ясно.

Ой, далеко до тієї «ясності»! Валентій щось приховує, не договорює до кінця. Здається, ніби Регіна хоче доповнити його розповідь, часом аж набирає повітря в легені, щоб мовити слово. Але тільки зітхає і похнюплюється. Бліда, а вени на руках аж голубі.

— Що ж — давайте поміркуємо, з чого починати.

Регіна похитала головою:

— Потім, Михайле. Я дуже втомилася. Ходімо відпочивати.

Їхні каюти — поряд. Попрощався, пішов до себе Валентій. Наступна — Михайлова. Він уже зібрався натиснути на кнопку, але Регіна притримала його руку:

— Зайди на хвильку до мене. Я маю тобі щось сказати.

Тільки-но зачинилася вхідна панель, Регіна кинулася до крісла, сіла, заплющила очі.

Він узяв стільця і сів поруч.

— Михайле, — прошепотіла вона, не розплющуючи очей, — дай мені слово… Я тобі зараз щось скажу, тільки дай мені слово, що ти після цього не покличеш Валентія… І взагалі, ці кілька годин посидиш біля мене. Згоден?

Ще нічого не розуміючи, він мовчки кивнув.

— Михайле, в мене… такі ж симптоми, як і в усіх наших. Серце… Воно видзвонює, калатає, мов шалене, і його вже не стримаєш жодними ліками. А ще… — вона випростала маленькі долоні. — Бачиш оці голубі плями? Вони з’явилися добу тому — дві крихітні цяточки, — а зараз вони вже дійшли до пальців. У всіх… теж було так… Ні, ні, не клич Валентія! Адже ти обіцяв!.. Валентій… Я з ним уже попрощалася. Навіщо йому завдавати зайвої муки?..

Вона схопилася за серце, похитнулась.

— Прошу… підмости подушку… Ще вище… Отак, спасибі… А знаєш — я зараз дуже-дуже щаслива… Така щаслива, як ніколи! А втім, про це потім…

Регіна затихла, ніби задрімала. І враз похопилася:

— Ой, я забула про найголовніше: через три місяці день твого народження. Я приготувала тобі подарунок… От тільки зараз мені здається, що він — не те, що треба. Але це найдорожче з того, що я маю, — он у тій чорній скриньці. Тільки прошу — зазирни туди саме в день свого народження. Обіцяєш?

— Обіцяю, Сніжок!

— Дякую… — вона притулилася щокою до його руки, заплющила очі.

Скільки він отак просидів — годину? Добу? Невідомо. Випало з пам’яті.

Валентій помер того ж дня. Той самий параліч серця. Тільки долоні в нього були рожеві — їх вкривав товстий шар полімерного клею, який чудово імітує поверхню шкіри людини.

І попливли дні за днями — одноманітні, сірі й важкі, як отой безупинний свинцевий дощ. Михайло їх не лічив — навіщо? Він працював до знемоги, щоб не лишалося жодної хвилини на тоскні роздуми про майбутнє. Смерть його не лякала, куди страшнішою за неї була самотність…

Спочатку він ще поглядав коли-не-коли на свої долоні, сподіваючись помітити зловісні блакитні плями, а потім зрозумів, що нічого з ним не станеться. Химерний вибрик долі: з усього екіпажу незбагненним чином лишився жити один — Михайло Северин.

Кільканадцять діб він морочився з лазерами та гразерами, намагаючись відремонтувати передавачі. Сяк-так відновив аварійну станцію, проте її слабенькі сигнали навряд чи міг би хтось сприйняти. Ще якийсь час мудрував з генераторами гравітаційного захисту, сподіваючись підвищити їхню потужність. Коли б це вдалося зробити, антиполе вирвало б «Землю-12» з гравітаційних лещат розжареної планети, і корабель зринув би у космос, як спливає повітряна бульбашка на поверхні рідини. На Землі такі експерименти вже проводилися, але ж там і сила тяжіння менша, і можливості для перебудови генераторів більші. Михайлові ж не допомогли ніякі хитрування, досягти потрібної потужності не вдалося.

Він і досі лишався «рахівником», людиною з тверезим раціональним мисленням. Він зробив усе, що міг, аби вирватися з кораблем у безмежні космічні простори, де «Землю-12» рано чи пізно міг би виявити якийсь зореліт. Але тепер переконався: ніякої надії на порятунок немає. Отже — довічний полон на кораблі, ув’язненому в гравітаційному полі колапсара…