Зорепади - Бережной Василий Павлович - Страница 25

Дивно: останнім часом у базовій пам’яті Координатора все частіше проступає чудна, єретична думка про те, що на цій планеті все-таки може існувати життя. Життя надзвичайно своєрідне, побудоване на зовсім інших засадах, та все ж реальне. Крім цього твердження, не вдавалося пригадати нічого: певно, воно належало предкові двадцятого, а то й тридцятого покоління і збереглося в базовій пам’яті лише через свою оригінальність. Мабуть, той предок свого часу був фанатичним прихильником давним-давно відкинутої гіпотези про можливість існування життєздатних вуглецевих сполук, отож і намагається навіяти своєю згасаючою свідомістю це переконання всім поколінням нащадків. Але де ж тут життя?.. Де?

А життя — було. Коли б він був не Координатором, а Біологом, то вже не торочив би про неможливість існування на цій планеті. В «отруйній» атмосфері круг нього аж кишіло всяких мікроорганізмів; під шаром білого сипкого окису водню — а коротко кажучи, під снігом — напружено чекали скупої полярної весни зародки рослин і личинки комах. І навіть на гранітних брилах, де Координатор рятувався від пожадливих на тепло скафандра заметів, дедалі частіше зустрічався мох. А нещодавно він наткнувся на дивні буро-зелені химерно почленовані пасма якоїсь еластичної, схожої на пластмасу речовини.

Як нефахівець, Координатор не звернув на ті пасма особливої уваги: чи мало які феномени ще зустрінуться в цьому світі жахливої холоднечі? Для нього існував тільки єдиний текст на життєспроможність — здатність до гравітаційного випромінювання. Навіть найпримітивніші організми планет Системи випромінювали — звичайно, на рівні фону, без аналізу інформації. Отже, і тут цей критерій треба взяти за найголовніший.

А проте його почав огортати невиразний неспокій. Що далі він просувався на південь, то частіше натрапляв на оті «пасма». Та, власне, їх уже слід було називати по-іншому: з-під заметів стирчали якісь химерно розгалужені палиці, густо всіяні короткими зеленими голками. Живі? Ні. Вони мовчали в усьому гравітаційному діапазоні, навіть коли Координатор руйнував їхню структуру, а мусили б зойкати від болю й жаху, благаючи милосердя. Однак чому ж оці химерні витвори природи мають таку складну будову? Чому, зберігаючи загальну схожість, отак розрізняються одне від одного своїми розмірами? Може, вони здатні рости, як своєрідні напівкристали?

«Напівкристали»… Його базова пам’ять дедалі настирливіше повторювала твердження, що це, можливо, і є вияв незнаної форми життя. Мабуть, отой неймовірно далекий прапредок поступово переконував своїх наступників у вірогідності такої гіпотези. Вже й Координатор почав дещо вагатися: а може, й справді? Але ж відсутність гравіграм…

І раптом його сторожовий центр подав незвичний сигнал тривоги. Ввімкнулася свідомість — і на мить потьмарилася від невимовного почуття жаху: просто на нього рухалася величезна потвора. Вона пересувалася на товстелезних чотирьох кінцівках, а п’ята, довга й гнучка, розташована між двома білими напівзакрученими стрижнями, ворушилася в повітрі, ніби обмацуючи простір перед собою. Це було так несподівано і страшно, що Координатор, не тямлячи себе, блискавичним рухом підняв робочу кінцівку… і полоснув потвору променем варіатора.

Чудовисько зупинилося. Похитнулося. Почало повільно падати.

І в цю мить Координатор перехопив гравіграму. В ній не можна було розібрати нічого — тільки гострий сплеск і безладний шум, та все ж це було випромінювання живої істоти!

Координатор зойкнув, кинувся до неї. Він вчинив найстрашніший злочин, якому виправдання немає! Але, може, ця істота лише поранена? Може, їй пощастить якось допомогти?

Ні, марні сподівання. Промінь варіатора розтяв її. Ці обидві частини ще жили: вони здригалися конвульсійно, з них буйними струмками хлюпотіла густа червона рідина. Маленькі очі — в неї було тільки двоє очей — дивилися на Координатора з німим докором, а мозок усе ще випромінював щось химерне, але гравіграма швидко слабшала, аж доки зникла зовсім.

Тільки тепер Координатор пересвідчився, що фанатична віра його далекого прапредка в можливість існування незнаних форм життя була цілком обгрунтована. Та мало радості з цього. Перший контакт досконалої цивілізації Системи з цим своєрідним життям скінчився трагічно.

Однак на Координатора чекала ще страшніша картина: він зненацька зауважив, що сюди, до забитої ним істоти, дуже швидко наближається ще з десяток створінь — невеликих і зовсім інших на вигляд. Не звертаючи на нього ніякої уваги, вони кинулися до забитого і почали жадібно роздирати його на клапті.

Координатор був приголомшений. Він не розумів, що тут відбувається, навіщо ці чотириногі створіння з величезними зубастими ротовими отворами ковтають шматки забитого? Може, це якісь своєрідні кібернетичні системи, запрограмовані для знищення небіжчиків?.. Але ж ні, еони випромінюють хоч і дуже слабкі, хоч і невиразні, та все ж гравіграми… Отже, це — не що інше, як мутанти?!

Моторошно стало Координаторові. На щастя, йому не доводилося особисто зустрічатися з мутантами, але в базовій пам’яті від якогось далекого предка лишився спогад про сутичку з ними на одній із планет. У пункті першому Кредо Системи зазначається, що немає більшого злочину перед Вищим Розумом, як знищення живого створіння, незалежно від ступеня його інтелектуального рівня. Та й справді, всяка істота Системи живиться енергією випромінювання, а її вистачить для всіх. Але ж у другому пункті Кредо неухильним обов’язком кожного гуманоїда Системи визначено знищення мутантів, де б вони не зустрілися. І запроваджено цей пункт недарма: адже почуття страху, яке ще й досі зберігається в базовій пам’яті кожного, лишилося ще від тих часів, коли після вибуху Наднової серед вищих істот Системи дедалі частіше почали з’являтися хижаки, які, втративши здатність до сприйняття променевої енергії, почали пожирати все живе. Мутанти були енергійні й підступні, вони розмножувалися значно швидше, аніж будь-які інші гуманоїди Системи. І коли б проти них не постали всі мирні істоти, невідомо, чим усе скінчилося б.

І ось тепер Координатор на власні очі побачив мутантів ще досі незнаної форми життя. Як представник Вищого Розуму найгуманнішої з цивілізацій Системи, він мав би зараз ввімкнути варіатор і винищити їх до пня. Але ж він, як повноважний представник Системи, водночас не мав права вживати зброю при Контакті з будь-якою іншою цивілізацією, навіть якщо йому загрожувала смерть. Отож він тільки стояв нерухомо і марно надсилав гравіграми, намагаючись досягти взаєморозуміння з цими істотами. А вони не звертали на нього ніякої уваги; на них не впливали промені локаційних систем, і тільки коли Координатор ввімкнув ультразвуковий пеленгатор, сталося щось дивне: видаючи якісь чудні звуки, «мутанти» кинулися врозтіч і дуже швидко зникли за каламутною габою туману.

Дивний стан володів його свідомістю — так, ніби він знову отруївся ізотопами стронцію. Все довколишнє здавалося нереальним і страшним, сторожовий пункт подавав хаотичні застережні сигнали, базова пам’ять підсовувала найхимерніші спогади кільканадцяти поколінь його попередників. Може, справді захворів? Може, ці жахливі картини — тільки витвір розбурханої уяви? Але ж ні, ось за кілька кроків лежить забита ним і розтерзана «мутантами» істота. Термолокатор свідчить: її тканини швидко охолоджуються, остигають. Ще один парадокс: у цьому неймовірному світі живі створіння мають температуру вищу за температуру середовища. То звідки ж вони беруть енергію? В них немає нічого схожого на фоторецептори чи на кваркові перетворювачі.

А втім, годі марних роздумів. Треба якнайшвидше рухатися до екватора. Мабуть, там можна буде одержати відповідь на всі запитання.

Координаторові щастило: запала тиха ясна погода, центральне світило з кожним днем почало зводитися все вище, його яскравість збільшувалася. Правда, променевої енергії досі не вистачало — Координатор відчував постійний енергетичний голод, — але кваркових батарей він уже не вмикав. І все б добре, та водночас із підвищенням температури твердий окис водню — сніг — перетворювався на прозору рідину, воду. Дедалі частіше на шляху Координатора траплялися струмочки й струмки, озерця й озера. Вода була йому страшним ворогом, вона пожадливо забирала тепло скафандра, а отже, викрадала енергію. Рятувало тільки те, що рельєф поверхні змінився: низинна тундра поступово переходила в горбкувату приполярну тайгу.