Зорепади - Бережной Василий Павлович - Страница 31

Ми, мисливці, ніколи їх не бачили. Ми розвідуємо нові планети, ловимо тварин, збираємо рослини, зразки порід. Мозок вивчає здобич і вирішує, чи треба колонізувати планету. Якщо треба, приходять колоністи, освоюють планету, потім відсилають живність і плоди рослин на ракетах, а натомість одержують енергію і зброю. Ми, мисливці, ніколи не зустрічаємося з колоністами. Наша справа — розвідка, наш дім — База. Діємо ми за найнебезпечніших ситуацій. А колоністи приходять на готовеньке. Вони вже в інформаріях дістають необхідні знання про планету, на якій житимуть. А нам доводиться прокладати їм шлях.

Я познайомився з Доглядачем в інформарії. Пам’ятаю різке яскраве світло, матову башту вгорі і металевий голос: «Встань, 75-й». Тут він і підійшов до мене.

— Хто ти? — спитав пошепки.

— Я з форту сторожового ланцюга, — відповів я.

— Цить, — приклав він палець до рота. — Ти нічого не пам’ятаєш. Ти мисливець.

Згодом він розповів, чому зацікавився мною. Працюючи з Мозком, він помітив, що як тільки в інформарій доставляли нового вбитого, вмикалася секція Л-7-Х. Вона працювала довго, але випромінювання було досить слабке. Потім надходив короткий і сильний імпульс В-15-З, і тут же підключалася секція А-3-К. Ця вже працювала довго і випромінювала сильно. Як Доглядач, він збагнув, що якась із цих секцій стирає пам’ять. Але яка і коли?

Можна було, звісно, спробувати по черзі відключати секції та й подивитися, що з цього вийде; але, по-перше, знайти пристрої, що відключають, було неймовірно важко; а по-друге, пристрої-спостерігачі одразу спіймали б його на гарячому…

Іноді режим роботи якоїсь із секцій порушувався, і як тільки Доглядач помічав це, він біг в інформарій, щоб познайомитися з відновленим і взнати, як позначилися на ньому ці порушення.

Одного разу Доглядач помітив, що випромінювання секції В-15-З наштовхнулося на захисний екран. Він побіг в інформарій, познайомився зі мною і виявив, що я пам’ятаю своє колишнє життя. Висновок напрошується сам собою: секція В-15-З не спрацювала — пам’ять залишилась. Отже, В-15-З стирає пам’ять. Це він зрозумів, а от шукати пристрій, що вимикає секцію, довелося цілий рік. І все-таки він його знайшов. Але цього здалося замало. Доглядач взяв собі в голову, що десь у Мозку зберігаються всі наші минулі пам’яті. Він вирішив відшукати їх і переконав мене, що це можливо.

У Мозку було приблизно дві сотні секцій. Кожний Доглядач мав доступ до трьох-п’яти секцій, а ми, мисливці, тільки до тієї, куди нас інколи посилали для передачі інформацій. В інші секції ходити суворо заборонялося. Однак ми пішли.

Доглядач добре знав конструкцію Мозку, інакше ми б ніколи не зрозуміли принципу дії інших секцій.

Йому пощастило відключити пристрій-спостерігач, і тут я трохи допоміг йому, бо майже такі самі стояли на наших кораблях. Але в Мозку, напевно, був не один спостерігач, тому що одного вечора, коли ми сиділи в каюті, на порозі з’явився Начальник охорони з трьома охоронниками. А з другого боку стало ще троє, націлюючи на нас променемети. І в цю ж мить підлога каюти зайнялася фіолетовим полум’ям. Охоронники зникли. Виявляється, Доглядач передбачив такий візит. Щоправда, за цими охоронниками повинні були з’явитися інші, тому ми кинулися переходами до ангара, захопили ракету й подалися від Бази.

Може, ми б і втекли, але на Базі лишався Мозок. А Мозок здатний був передбачити будь-який наш маневр. Через деякий час я помітив на екрані кілька світлих цяток і показав Доглядачу. Він потер лоба і заштовхнув мене в якийсь вузенький відсік.

— Пощастить врятуватися, — сказав він, — прослухаєш оце. Там усе, що я взнав про Мозок. — І він сунув мені в руку невеличку блискучу скриньку.

Один з кораблів переслідувачів невдовзі випередив нас. За півгодини коло замкнулося, і Доглядач натис кнопку загального залпу. Світлі цятки полетіли до всіх шести кораблів, які оточували нас, але й від них до нас простяглися такі ж самі цятки.

Два кораблі переслідувачів розсипалися на друзки, а через секунду розлетілася і наша ракета. Моя капсула, яку Доглядач зумів викинути з ракети за долю секунди до вибуху, вільно пливла у просторі. Капсула була досить безформна, і пристрої-спостерігачі вважали її за уламок.

Зачекавши, поки кораблі охорони зникнуть, я увімкнув двигун і повернув на Базу. А куди ще я міг летіти? Спочатку я летів, ні про що не думаючи і ні на що не покладаючись. Але тут згадав про таємничу скриньку. Я натис кнопку і почав слухати. Звичайно, більшу частину технічної інформації я так і не зрозумів, про всяк випадок запам’ятав усе. Це було не так просто. Механічно запам’ятовувати ми вміємо всі. Головне — не в цьому. Головне — я зрозумів, що пам’ять моя лишиться при мені. Річ у тім, що Доглядач запрограмував роботові-ремонтнику відключити секцію, яка стирає пам’ять при кожному відновленні. Настроювач поза підозрою. Коли його ще піймають! А моє відновлення відбудеться швидко. Певно, пощастить: пам’ять лишиться при мені. А втім, хто знає?

Лечу до Бази? Там мене, звісно, вб’ють, а потім оживлять. Ну, а далі?

Далі мене можуть відправити до колоністів. Тоді доступу до Мозку не буде. Зате хоч вирвуся з цієї комфортабельної клітки, а це вже дещо. Так чи інакше, подітися мені нікуди. На моїй капсулі добратися можна тільки до Бази.

З цими думками я прибув на Базу і виліз із капсули.

Наступної миті в ангар вбігли охоронники і націлили на мене променемети. Я відчув тільки перший удар. Болю майже не було. Скафандр упав, і я так і не знаю досі, чи я помер від удару променемета, чи замерз або задихнувся.

В інформарії я отямився патрульним. Пам’ять моя була при мені, а крім неї, я придбав безліч корисних знань. І найголовніше, мені довірили таємницю сигналу № 1.

Мені хотілось якнайшвидше почати нову службу, виконувати накази якомога краще. Це, звичайно, прищепили в інформарії. Однак я пам’ятав і заповіт Доглядача. Крім того, мої нові знання допомогли розібратися в тих відомостях про Мозок, які я запам’ятав механічно. Мене тягло до Мозку, а водночас я відчував потребу виконувати чиюсь волю. І коли надійшов наказ, я майже зрадів: більше вже вибирати не доводиться!

Ми вилетіли до однієї планети в сусідній з нами системі. Там почалися космічні перельоти, а наше начальство не хотіло, щоб хтось, крім нас, прибирав до рук інші планети. Ось ми й перехоплювали їхні кораблі, і якщо вони відмовлялися повертатись, просто знищували.

Що вдієш — наказ.

Усе йшло добре, аж поки сусіди не застосували свою нову зброю. Вона діяла на великій відстані і знищувала цілі кораблі. Ми передали ці дані в Мозок і одержали від нього наказ зруйнувати Космічний Центр планети. Довелося посилати десант.

Ми захопили один з їхніх кораблів, висадили екіпаж, а натомість завантажили десантників. Мене призначили Старшим. Висадились ми біля самого їхнього Космічного Центру і одразу ж вскочили в халепу.

Їх було багато, а нас — десятків зо два. Вони були у себе вдома, а ми зовсім не знали місцевих умов. Наші срібні скафандри виділялися поміж буруватої рослинності й правили за чудові мішені.

Я підхопив променемет і кинувся на найближчих стрільців. Але стріляти мені так і не довелося. Дивно вибухнувши, променемет випав з моїх рук, а коли я отямився, побачив низьке, без вікон, приміщення. Я лежав на якійсь канапі, прив’язаний до неї широкими еластичними пасами. Моє тіло обвивали безліч дротиків.

Біля стіни сиділо кілька тубільців. Вони дивилися на екрани, що мерехтіли на чорних стінах.

— Біоробот, — почув я голос, і один з тубільців кинув на мене швидкий погляд.

— А може, все-таки розумна істота? — висловив сумнів другий голос.

— Біоробот. Регенераційна здібність поза всякими межами.

— Ну, це ще не доказ, — втрутився третій голос, — мало якими препаратами його напхано.

— А пам’ять? У нього ж зовсім немає пам’яті дитинства. Ні, біоробот. Дуже вдалий. Можливо, скопійований з істот розумніших, аніж ми. Я давно підозрював. Самі вони не воюють. Воюють їхніми руками. Руками біороботів.