Соляріс. Едем. - Лем Станислав - Страница 87

— Що, струмок пересох? — запитав він байдужим тоном.

— Ми не змогли набрати води, — відповів Інженер і обернувся до нього на своєму рухливому сидінні. — Нам не вдалося доїхати до струмка. — І показав рукою на схід.

З всюдихода ніхто не виходив. Координатор запитливо поглядав то на Фізика, то на Інженера.

— Ми ще першого разу помітили, що там щось змінилося, — озвався Фізик, — але не знали, що саме, й хотіли пересвідчитися.

— А якби ви не повернулися, то яка була б нам користь від такої вашої передбачливості? — кинув Координатор, уже не приховуючи своєї люті. — Ну, давайте, викладайте все зразу, а не по чайній ложечці!

— Вони там щось роблять уздовж струмка, перед ним і за ним, довкола пагорбків, у всіх улоговинах, уздовж великих борозен, на протязі цілих кілометрів, — повідомив Лікар.

Інженер кивнув головою:

— Першого разу, коли ще було видно, ми помітили тільки цілі хороводи цих велетенських дзиг — вони рухалися строєм у формі літери V і викидали грунт, немовби копали траншеї. Як слід ми їх розгледіли тільки по дорозі назад, з вершини пагорба, і вони мені не сподобалися.

— А що саме тобі в них не сподобалося? — м’яко запитав Координатор.

— Те, що вони трикутні й вершина кожного трикутника націлена в наш бік.

— Здорово! І, не сказавши про це нікому ані словечка, ви поїхали туди ще раз? Ти знаєш, як називається така поведінка?

— Може, ми й справді зробили дурницю, — сказав Інженер, — більше того, я навіть певен, що зробили її, але ми подумали, що коли почнемо тут радитися, чи їхати нам удруге, знову виникнуть суперечки, хто повинен наражати на небезпеку своє дорогоцінне життя і так далі, — і вирішили впоратися з цим швидко самі. Я розраховував на те. що з настанням сутінків вони змушені будуть якось освітити те місце робіт.

— Вони вас не помітили?

— Я майже певен, що ні. В кожному разі, ніяких ознак цього я не бачив — на нас ніхто не напав.

— Як ви їхали цього разу?

— Майже весь час вершинами пагорбів, точніше, не самими вершинами, а трохи нижче, щоб вони не могли нас побачити на тлі неба. Певна річ, без вогнів. Через те ми так довго не верталися.

— Отже, ви взагалі не збиралися набирати в каністри води і взяли їх тільки для того, щоб збити з пантелику Хіміка?

— Ні, це не так, — утрутився в розмову Лікар.

Вони все ще сиділи у всюдиході, і їх то освітлювали спалахи проблискового ліхтаря, то знову огортала темрява.

— Ми хотіли під’їхати до струмка значно далі, з протилежного боку, однак нам це не вдалося.

— Чому?

— Бо вони й там ведуть такі самі роботи. Зараз, тобто з настанням темряви, заливають у траншеї якусь світну рідину — вона давала стільки світла, що нам усе було прекрасно видно.

Координатор глянув на Інженера:

— Що б це могло означати? Той знизав плечима:

— Можливо, вони роблять якісь відливки. Хоча, як на розплавлений метал, та речовина була надто рідка.

— Чим вони її привозили?

— Нічим. Клали щось уздовж борозен; можливо, то був трубопровід, але з певністю сказати цього не можна.

— Рідкий метал нагнітали по трубопроводу?!

— Кажу тобі, що я бачив це в темряві, у бінокль, при дуже поганому освітленні — центр кожної траншеї світиться, як ртутний пальник, а довкола все тоне в темряві, А втім, ми ні разу не під’їжджали до них ближче, ніж на сімсот метрів.

Проблисковий ліхтар погас, і вони кілька хвилин сиділи, не бачачи один одного; потім ліхтар спалахнув

знову.

— Я гадаю, його треба зняти, — сказав, підводячи очі, Координатор. — І то негайно, — додав він.

Ліхтар знову блиснув, і всі побачили Хіміка, який вилазив із тунелю.

— Що там? — запитав Координатор.

Хімік підбіг до машини, його засипали запитаннями, а Інженер тим часом спустився у машинне відділення і вимкнув струм. Ліхтар блиснув востаннє, і все довкола поринуло в пітьму. Заграва на обрії, здавалося, розгорілася тде яскравіше. Тепер вона помітно змістилася на південь.

— Їх там тьма-тьменна, — сказав Інженер, який знову повернувся нагору й стояв біля ракети, обличчям до заграви.

— Тих великих дзиг?

— Ні, дуплексів. На тлі того світного тіста ми бачили їхні силуети — вони дуже поспішали, очевидячки, ця маса, холонучи, густішає. Вони обкладали її якимись ґратками ззаду і з боків. Передня частина, тобто бік, повернений до нас, лишився відкритим.

— Ну й що ж далі? Так і сидітимемо склавши руки?.. — збудженим голосом заговорив Хімік.

— Та ні, — відповів Координатор. — Зараз заходимося перевіряти всі системи Захисника.

Вони хвилину помовчали, дивлячись на заграву, яка кілька разів яскраво спалахнула.

— Хочеш спустити воду? — понуро запитав Інженер.

— Поки в цьому немає нагальної потреби, то ні. Я вже думав про це. Спробуємо відкрити люк. Якщо контрольна покажуть, що механізм замка діє, закриємо його знову і будемо просто чекати. Кришка відійде на якихсь пару міліметрів, у гіршому разі вниз виллється кілька десятків літрів води. Така маленька радіоактивна пляма — не проблема, ми дамо собі з нею ради. Зате знатимемо, що в будь-яку хвилину можемо виїхати в Захиснику назовні й матимемо свободу маневру.

— В найгіршому разі пляма залишиться, але вже від нас, — зауважив Хімік. — Цікаво, що тобі дадуть ці експерименти, якщо атака буде атомна?

— Кераміт витримує до трьохсот метрів від епіцентра.

— А якщо вибух станеться за сто метрів?

— Захисник витримає його й за сто метрів, — відповів Координатор.

— Укопаний у грунт, — уточнив Фізик.

— Ну то й що? Якщо треба буде, то вкопаємо.

— Якщо вибух станеться навіть за чотириста метрів, люк заплавиться від високої температури і назовні нам не вийти! Ми зваримося там, як раки!

— Все це пусті балачки. Поки що бомби не падають. А втім, признаймося нарешті самі собі, хай йому біс: ракету ми не покинемо. Цікаво, з чого ти збудуєш іншу, якщо її знищать?

Після цих Інженерових слів усі замовкли.

— Стривайте, — зметикував раптом Фізик, — адже Захисник не комплектний! Кібернетик вийняв з нього Діоди.

— Тільки з автомата наводки. Але можна цілитись без автомата. А втім, ти й сам це знаєш: якщо стріляти антипротонами, то не біда, якщо й схибиш — наслідок буде той самий…

— Послухайте… я хотів запитати вас про одну річ… — озвався раптом Лікар.

Усі обернулися до нього.

— Про що саме?

— Нічого особливого, я хотів тільки запитати, що робить дуплекс…

Після секунди мовчанки вибухнув гучний регіт.

— Та ти просто молодець! — вигукнув Інженер.

Настрій у всіх відразу ж змінився, немовби небезпека раптом минула.

— Спить, — відповів Координатор. — Принаймні спав перед восьмою, коли я до нього зазирав…

— Він взагалі може майже весь час спати, — сказав Лікар і поцікавився: — А він щось їв?

— У нас він нічого не хоче їсти. Я не знаю, що він їсть. До того, що я йому підсовував, він навіть не доторкнувся.

— Так, у кожного свої клопоти, — зітхнув Інженер. І всміхнувся в темряві.

— Увага! — пролунав із тунелю голос. — Увага! Увага!!!

Усі різко обернулися. З тунелю вилазила велика темна постать, м’яко дзенькнула й зупинилася. За ним з’явився Кібернетик із засвіченим ліхтариком на грудях.

— Наш перший універсальний! — відрекомендував він тріумфальним голосом. — У чому річ?.. — запитав він, по черзі оглядаючи освітлені обличчя товаришів. — Що сталося?

— Поки що нічого, — відповів Хімік. — Але може статися — навіть таке, що важко собі уявити.

— Тобто як?.. У нас же є автомат… — безпорадно промимрив Кібернетик.

— Так? Ну, то скажи йому, що він уже може починати.

— Що?

— Копати могили!!!

Викрикнувши ці слова, Хімік розштовхав усіх і швидко зник у темряві. Координатор хвилину постояв, дивлячись йому вслід, а потім рушив за ним.

— Що з ним сталося? — запитав приголомшений Кібернетик, який нічого не міг зрозуміти.

— Шок, — коротко пояснив Інженер. — Там, у тих долинах на сході, проти нас щось готують. Ми виявили це під час вилазки. Імовірно, на нас нападуть, але невідомо як.