Соляріс. Едем. - Лем Станислав - Страница 96

Інженер знову ствердно хитнув головою.

— Таким чином, ми з’їхали вниз, до гаю, й побачили тих — сріблястих. На них було щось схоже на маски. Можливо, то були повітряні фільтри. Вони обстріляли нас, але чим, не знаю, й розбили нам фару. Водночас на нас рушила ця величезна дзига. Вона хотіла напасти на Захисника збоку. В усякому разі, виїхала з кущів. І тоді… Генрик… дав чергу.

— По гаю?

— Так.

— По тих… сріблястих?

— Так.

— І по дзизі?

— Ні. Вона наштовхнулася на Захисника й розбилася. Ясна річ, спалахнула пожежа — зарості висохли від термічного удару в момент вибуху І горіли, як папір.

— Ті… пробували вас контратакувати?

— Ні.

— Гналися за вами?

— Не знаю. Думаю, що навряд. Обертові диски, мабуть, усе ж таки могли б нас наздогнати.

— На тій місцевості — ні. Там безліч балок, ярів, проваль, щось на зразок земної кори, вапнякові скелі, тераси, осипи, — пояснив Інженер.

— Он як. І потім ви поїхали прямо сюди?

— Майже прямо, з невеликим лише відхиленням на схід.

Кілька секунд усі мовчали. Координатор підвів голову.

— Вбили… багатьох?

Лікар глянув на Інженера й, бачачи, що той не збирається відповідати, сказав:

— Було темно. Вони… ховалися в хащах. Мені здається… я бачив щонайменше двадцять сріблястих спалахів нараз. Але в глибині, тобто далі в заростях, ще щось поблискувало, їх могло бути більше.

— Ви певні, що у вас стріляли дуплекси, а не хтось інший?

Лікар завагався:

— Я казав, що на маленьких торсах у них було щось схоже на ковпаки чи шоломи. Але, судячи з форм, розмірів і способу пересування, це все-таки були дуплекси.

— Чим вони вас обстріляли?

Лікар мовчав.

— Снаряди, мабуть, були не металеві, — озвався Інженер. — Звичайно, я керуюся тільки власними відчуттями. Місць попадань я не досліджував, навіть не оглядав… Як на мене, то в них зовсім маленька пробійна сила.

— Так, невелика, — погодився з ним Фізик. — Фари — я побіжно оглянув їх — швидше вдавлено, ніж пробито.

— Одна з них розбилася при зіткненні з дзиґою, — пояснив Хімік.

— А тепер про статуї… Як вони виглядали? — запитав Координатор.

Лікар, як умів, спробував змалювати статуї. Коли черга дійшла до білих фігур, він змовк і за хвилину додав, стомлено посміхнувшись:

— Тут, на жаль, знову можна вдатися тільки до жестів…

— Четверо очей? Видатні лоби? — поволі повторив Координатор.

— Так.

— Це були скульптури? Камінь? Метал? Литво?

— Я не можу цього з певністю сказати. Литво, мабуть, ні… Розміри надприродні, якщо мова про це… А також деяка… деформація1 зміна пропорцій, щось схоже на… — Він завагався.

— На що?

— На облагороджування, — нерішуче мовив Лікар. — Але це тільки моє особисте враження. Зрештою, ми оглядали їх недовго, а потім стільки відбулося подій… І, ясна річ, знову є грунт для поверхових аналогій. Кладовище. Нещасні переслідувані. Поліцейська облава. Мотопомпа з отруйним газом. Поліція в протигазах. Я навмисне вживаю таку термінологію, бо справді могло здатися, що було саме так, але ми цього не знаємо. Одні жителі планети вбивали на наших очах інших. Це факт, по-моєму, незаперечний. Тільки хто кого? Чи це були точнісінько такі самі істоти, чи, може, вони чимось відрізнялися між собою…

— А якщо відрізнялися, тоді все ясно? — запитав Кібернетик.

— Ні. Але… я думав і про такий варіант. Визнаю, що з нашої точки зору він страхітливий. Як’відомо, людина дуже суворо засуджує канібалізм. Однак з’їсти печеню з мавпи вже взагалі не вважається чимось страшним в очах наших моралістів. А що коли біологічна еволюція проходила тут так, що різниця в зовнішності між істотами, які залишилися на тваринному рівні розвитку, набагато менша, ніж між людиною і людиноподібною мавпою? Ми могли… в такому разі бути свідками… ну, скажімо… полювання.

— А той рів під містом? — засумнівався Інженер. — Це теж… мисливські трофеї, так? Мене дивують твої адвокатські виверти, Лікарю!

— Поки ми не маємо певності…

— У нас є ще плівка, — урвав його Хімік. — Не знаю чому, але досі нам справді не вдалося побачити нормальне, звичне життя на цій планеті. А те, що ми знаємо, — це, власне, якраз щось буденне, принаймні в мене склалося таке враження…

— Тобто як? Ви нічого не бачили? — здивувався Фізик.

— Ні, ми надто поспішали, щоб використати останнє світло дня. Відстань була чимала — понад вісімсот метрів, а може, й більше, — але ми привезли дві котушки плівки, знятої телеоб’єктивом. Котра година? Ще немає й дванадцяти! її можна зараз проявити.

— Доручи це Чорному, — сказав Координатор. — Або другому автомату… Лікарю, Інженере, я бачу, вас це неабияк зацікавило; щоправда, в нас роботи по горло, але…

— Невже контакти високорозвинених цивілізацій повинні кінчатися саме таким способом? — вигукнув Лікар. — Мені дуже хотілося б почути відповідь на це моє запитання…

Координатор похитав головою, підвівся й забрав зі столика пляшку з вином.

— Сховаємо її до іншої оказії, — сказав він.

Коли Фізик й Інженер вийшли оглянути Захисника, а Хімік вирішив на всяк випадок простежити за проявленням плівки, Координатор узяв Лікаря під руку і, підійшовши з ним до перекошених бібліотечних полиць, сказав притишеним голосом:

— Послухай, а не може такого бути, що це ви своєю несподіваною появою спричинили ту панічну втечу… і що саме вас, а не тих утікачів пробували зупинити?

Лікар глянув на нього округленими від подиву очима.

— Знаєш, це мені взагалі не спадало на думку, — признався він. І, замислившись, якусь мить помовчав. — Не знаю, — нарешті заговорив він. — Мабуть-таки, ні… Хіба що це був невдалий напад, який зразу ж обернувся проти декого з них. Звичайно, — додав він, випростуючись, — усе це можна витлумачити зовсім інакше. Так, тепер я це виразно бачу. Скажімо, так: ми в’їхали на якусь територію, котра охоронялася. Ті, що тікали, були, припустимо, пілігрими, мандрівники чи щось подібне. Сторожа, яка охороняла цю територію, підтягла зброю — цю трубу — між статуями, в ту хвилину, коли Захисник зупинився. Але перша хвиля газу чомусь явно була спрямована на тих, що тікали, а не на нас… Гаразд, припустимо, що з їхнього погляду це був нещасний випадок. Тоді — так. Могло бути саме так.

— Отже, ти цього не виключаєш?

— Ні, не виключаю. І знаєш, чим довше я думаю, тим більше ця версія здається мені такою ж правомірною, як і наша перша. Адже вони цілком могли виставити численні пости в околиці, коли рознеслася звістка про нашу появу. Коли ми були в тій долині, вони ще нічого не знали, і через те ми не наткнулися там на озброєних… Адже того самого вечора біля ракети вперше з’явилися обертові диски.

— Наша біда в тому, що ми досі не наткнулися хоча б на якісь сліди їхньої інформаційної мережі, — озвався з глибини каюти Кібернетик. — Телеграф, радіо, лист, зафіксовані документи — щось у цьому роді… Кожна цивілізація створює технічні засоби такого роду і з їхньою допомогою зберігає свою історію й досвід. Ця, напевне, теж. Якби ми могли потрапити до міста!

— На Захиснику — можна, — відповів, обернувшись до нього, Координатор. — Але виникла б сутичка. Ні її перебігу, ні наслідків передбачити неможливо — гадаю, ти це усвідомлюєш?

— Ну, якби ми могли зустрітися з якимсь їхнім розумним фахівцем, техніком…

— Як це нам зробити? Вирушити на полювання? — запитав Лікар.

— Ба, коли б я знав як! На Землі все здається дуже просто — ми прибуваємо на планету з цілим оберемком інтеркомунікаторів, електронних мозків для перекладу, на піску малюємо трикутники Піфагора, обмінюємося сувенірами…

— Перестань розказувати нам казочки, чуєш? — урвав його Інженер, який раптом виріс на порозі. — Ходіть. Плівку вже проявлено.

Вони вирішили подивитися її в лабораторії, бо це було найдовше з усіх приміщень на кораблі. Коли вони ввійшли туди, плівка, вже зафіксована, але ще мокра, крутилася в барабані, крізь який продувалося гаряче повітря. З нього вона йшла прямо на бобіну проекційного апарата. Координатор сів біля нього, щоб мати змогу будь-якої хвилини зупинити зображення чи повернути його на екрані назад; усі зайняли місця, й автомат погасив світло.