Зустрічники - Савченко Владимир Иванович - Страница 14

— Тож я саме й прибув для перевірки ваших робіт у вечірній час, — знову резонно відповів «інспектор», — позаяк саме в такий час у вас трапляється найбільше число порушень ТБ… — і він перейшов до справи. — Ось перше порушення я маю перед очима, — він показав на балон біля камери-операційної, — так працювати не можна. Його треба надійно відгородити ґратками, а краще винести в коридор, там закрити,і провести в лабораторію крізь стіну трубу.

— Послухайте, ось котіться ви!.. — Мискін дедалі більше втрачав терпіння; настроєний вести дослід, він і думати не хотів, щоб відкладати та переробляти. — Ми завжди так працювали, всі так працюють — і нічого.

— І незаряджені рушниці стріляють раз у житті, товаришу директор, — парирував Риндичевич. — Сатураторники та й то місце зарядки сифонів газводою не забувають обгратувати, а там тиски не такі, як у цьому балоні. Так що я вимушений наполягати на обрамленні. Інакше працювати не дозволю.

— Ви — мені?! — обурився академік.

Так, словом по слову, і розігралась та неподобна сцена, в якій низенький Мискін, розпалений і розчервонілий, наступав на Риндичевича, кричав бридким голосом: «Та як ви смієте перешкоджати моїм дослідженням?! Вас самого треба сховати за грати… в зоопарку! І звідки вас такого викопали: обрамувати… газвода… тебе… я тобі покажу тебе!» І його співробітники подавали репліки, і навіть собака в камері, прив’язана на столі, але ще не оперована, почала сердито гавкати.

— А, та що я буду з вами теревенити! — й «інспектор» підійшов до лабораторного електрощита, повернув пакетні вимикачі (індикаторні лампочки приладів погасли), став під щитом в непохитній позі. — Не будете працювати, доки не переробите!..

Я слухаю, і мені робиться не по собі. З одного боку, почуття Славка можна зрозуміти: прибув рятувати людину — і нарвався на таке. А з другого… бач, он як підвела його простуватість, та простота, що справді гірше лиходійства. «Маю право» — і попер. У самий розпал підготовки експерименту. Треба ж хоч трохи читати в душах! У такій ситуації не те що академік, що звик відчувати себе в своєму інституті царем і богом, — рядовий експериментатор і той може кинутися з кулаками.

— Вийдіть геть! — горлав, підступаючи до «інспектора», Омелян Іванович, у якого почервоніла навіть лисина. — По якому праву?! Ви хуліган, розбишака!

І він раптом смикнувся, перекинувся горілиць.

— Глибокий інсульт із враженням життєво важливих центрів мозку, — закінчив розповідь Багрій. — Адже ж він був гіпертонік, Омелян Іванович, та ще з імпульсивним, холеричним темпераментом… Від такої напасті якщо хтось і міг його врятувати, то лише він сам. Смерть настала через півгодини. Ну а далі… прибігла охорона, прибула міліція. Ніяких документів у Святослава Івановича, звичайно, не виявилось, нічого пояснити він не міг. Ось і…

— Але вибуху все ж не було?

Артур Вікторович дивиться на мене з іронією, відповідає фразами з анекдоту:

— «Але хворий перед смертю пропотів?» — «О, так!» — «Ось бачите»… Яке має значення, що не вибухнув балон, якщо академік помер!

— Найбезпосередніше: ви ж дали Риндичевичу нездійсненне завдання. Смерть настала через півгодини, приблизно в той же час, в який Мискін загинув від вибуху?

— Так.

— Отже те, що моменти смерті від різних причин співпали в обох варіантах, і говорить, що ці різні причини — зовнішні марниці, а глибинна одна — у характері й стилі роботи покійного Мискіна. І правильно ви хотіли обійти її на щонайменших варіаціях: щоб вибух балона, не вбивши Мискіна, хоча б напоумив його. А то загадали: жодних вибухів у лабораторії. І щоб було тихо. Не могло бути тихо — уберегли голову Омеляна Івановича від зовнішнього вибуху, так її розніс вибух зсередини!

Багрій дивиться на мене схвально:

— Так, саме «розніс», бо ж череп-то розтинали… Ростете, Олесю, добре мотивуєте. До цього закиду ви так ще не вникали… Все правильно, я в такому дусі й пояснив Воротиліну: його, мовляв, наказ, його і вина, хай визволяє Святослава Івановича з каталажки. Але й тому… тому теж хай це послужить добрим уроком! Так не можна… — Шеф знову світло дивиться на мене. — А по-справжньому, Олесю, виручили свого друга Риндю ви — вашим надзакидом і його результатами. Без цього Гліб О. і пальцем більше б не поворухнув. Ні, молодець, герой, вимагайте тепер що завгодно!

Еге, нагоду проґавити не можна. Я настільки виріс в очах Артурича, що він зі мною навіть на «ви».

— Відпустку на тиждень із завтрашнього дня.

— На тиждень?! — той зіскакує з стола. — І це зараз, коли ти лишився один! Ти при своєму глузді?.. Два дні після повернення Риндичевича.

— Чотири, Артуричу. Треба!

— Три доби — і ні години більше.

Ось, дивіться, проси в нього!.. Тоді було три дні — і тепер. Змотаюся в Горки. Зараз травень, у сільгоспакадемії екзаменаційна сесія — Клава має бути там. Чи пам’ятає вона голубоокого блондина, з яким розминулась минулого літа біля Проні? Нічого, побачить — згадає. Не може такого бути, щоб у нас з нею нічого не було, не в минулому — так у майбутньому.

© РИЗИКОНАВТИ: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1990. — 312 с. — (Пригоди. Фантастика).