Зустрічники - Савченко Владимир Иванович - Страница 3

У фантастиці мені доводилося читати: заплатить чувак мільйон — і відправляється з подругою поглянути на страти перших християн чи на Варфоломіївську ніч у натурі. Для ліпшого травлення. Так би мовити, куняючи й ремиґаючи. Ні, добродії, час — це вам не простір, башлі тут вирішують так само мало, як і енергія.

Артур Вікторович йшов іншим шляхом, не від енергії, не від техніки — від людини. Метод його — інформаційний і вже цим, при всій своїй теоретичній строгості, ближче до мистецтва, ніж до техніки.

Вихідною його ідеєю було те, що людина, як і будь-яка істота, існує в чотирьох вимірах. Мало того, він має два відмінних «розміри в часі». Перший — це біологічний: півсекундний інтервал одночасності, під який у нас підігнано рухи, слова, удари серця. Завдяки цьому інтервалові ми сприймаємо світ саме таким: якби, скажімо, він складав тисячну долю секунди, то замість низьких звуків ми б сприймали якесь ритмічне клацання — прощавай, музико. Перед закидом ми приймаємо препарат петойля, який сповільнює інтервал одночасності на декілька секунд, — і це просто жах, наскільки змінюється навколишній світ!

Та крім біологічного інтервалу, однакового для всіх тварин, є й інший, в якому люди помітно вивищуються над іншими створіннями: психологічний. Пам’ять. І ось у цьому не лише люди від звірів, але й одна людина від іншої відрізняється дуже сильно.

Пам’ять… На перший погляд здається, що її можна уподібнити баченню в просторі: як у просторі — чим далі, тим важче розгледіти, так і в часі — чим віддаленіша подія, тим важче пригадати. Але чому, скажіть, особливо добре далеке минуле згадується там, де воно відбувалось, — адже в часі і це місце перемістилося разом із іншими? Чому люди на схилі віку найкраще пам’ятають події свого дитинства і молодості? Чому взагалі можна згадати найдавніші факти свого життя з найдрібнішими деталями, навіть зримо? А сни, в яких ми бачимо давно померлих чи давно зниклих з нашого життя людей? Тут багато «чому».

І відповідь на все одна: тому що це з нами було. Все пережите, коли б воно не трапилось, зберігається в пам’яті цілим. Все зберігається: болі, насолоди від страв, зустрічі, сни… і навіть коли спав міцно, то пам’ять про те, що нічого не снилось. Тому що інша назва для часу — існування. Тож справжня чотиривимірна істота «Людина», а не його миттєвий знімок, не його мінливий образ, — це довжелезна смуга-ріка його життя, що в’ється разом із Землею і по її поверхні в чотиривимірному континіумі; витоки її — народження, гирло… також зрозуміло що.

І, головне, розпростореність його свідомого існування залежить від інтервалу й інформаційної повноти пам’яті — саме керованої її частини, підпорядкованої волі й розуму.

Це я переказую те, що викладав нам на лекціях і тренуваннях Артурич. Викладав він багато й багато чому нас навчив — і все це було настільки незвично, відірвано якось від того, що пишуть про час і пам’ять в сучасних журналах і книжках (адже я стежу), що мені в голову закралась одна цікава думка. Я обмірковував її і сяк і так, приміряв до неї всі свої спостереження за Багрієм — і все виходило, як кажуть, у масть:

і ці незвичайні знання…

і сама особистість Артура Вікторовича: його безстрашність перед будь-яким начальством, повна заполоненість справою, некорисливість і байдужість, що від даного результату перепаде власне йому; та до того ще й щонайвсебічніша ерудиція ~ від фізики до йоги, від акторського мистецтва до електронних схем, якась надмірність у всьому: на кількох би вистачило його сил, знань, здібностей…

і, головне, одна особливість у діях: він ніколи не ходив у закиди для зміни реальності; у тренувальні зі мною чи Славком скільки завгодно (без цього ми б їх і не опанували); треба знати поезію закиду — ті почуття, що переживаєш під час його і після, коли змінив реальність, почуття панування над часом, відчуженого розуміння всього, — щоб збагнути дивність поведінки людини, яка навчила такому інших, а сама не робить.

— А знаєш чому? — сказав я Риндичевичу, виклавши ці думки. — Він уже в закиді. У дуже далекому закиді, втямив? І змінювати реальність понад це йому не можна.

— Із майбутнього, гадаєш?.. — Славко у сумніві покрутив головою. — Гм… Лаятися він надто вдатний. У майбутньому таких слів, певне, й не знають.

— Так це для маскування, — мене розпалив його сумнів. — Чи ж то важко вивчити слова.

Взагалі, Риндя визнав мої здогади слушними, і ми вирішили поговорити з Артуром Вікторовичем відверто. Нехай не темнить. Шеф вислухав нас (власне, мене) з великою увагою — і оком не змигнув,

— Чудесно, — сказав він. — Просто разюче. Дедуктивний метод… А неандертальці користувались бездротовим телеграфом.

— При чому тут неандертальці? — спитав я.

— При тому. Бо ж дроту в їхніх печерах не знайшли. Чим оцей доказ гірший від того, що, раз я в закиди не ходжу, отже, людина з майбутнього? Прибув у відрядження навчити Риндичевича й Возницина техніці руху в часі — двох обранців. А вам не здається, обранці, що віра в пришельців із майбутнього — такий же поганий тон і злиденність духу, як і віра в космічних пришельців, яка, в свою чергу, лежить поряд із вірою в бога? «Ось прийде пан, пан нас розсудить…» Аби лиш не самотужки. Мушу вас засмутити, ніякого майбутнього ще немає. Минуле є, сучасне є — передній край вибухової хвилі часу. А майбутнє — цілком у царині можливого.

— Ну, здоров був! — сказав я. — Коли я відправляюсь на добу хоча б назад, воно для мене — цілковита реальність.

— Ти не відправляєшся назад, у минуле, друже мій Сашко, — шеф подивився на мене зі співчуттям, — ти лишаєшся в сучасному і дієш в ім’я сучасного. Отже, ви ще не все збагнули… Усі наші дії суть спогади. Повні, глибокі, великої сили — співвідносні зі звичайними спогадами, скажімо, як термоядерний вибух із фугасним, але тільки спогади. Дії в пам’яті…

— …Такі, що здатні змінювати реальність! — уточнив я.

— А що тут особливого, хіба мало так буває! Якщо очевидець пригадає, як виглядав злочинець, того зловлять; не пригадає — можуть і не зловити. Він може згадати, може не згадати, може сказати, може змовчати — інтервал свободи волі. У нас усе так само: спогади плюс вільні дії в межах можливого. Лиш, так би мовити, комин вищий та дим густіший. Ніякої «теорії з майбутнього» тут не треба.

І дивиться на нас невинними очима та ще й посміхається.

— Ні, ну, може, нам не можна… — мовив Риндичевич. — Ми теж свою роботу знаємо, Артуре Вікторовичу: в закиді зайву інформацію поширювати не заведено. Тим паче таку! Та ми ж свої. І ніколи нікому… Ви хоч скажіть: третя світова була чи ні?

— Звичайно, ні, коли засилають звідтіля, про що ти питаєш! — втрутився я. — Чи ж до того їм було б! Ви краще скажіть, Артуричу, ви з комуністичного чи ближче?

— Ет… чорт побери! — Багрій стукнув по столу обома кулаками. — Кажуть вам, нема ще майбутнього, нема!.. Ох, це неможлива річ, з якими полусканими бевзями мені доводиться працювати!..

І почав уживати ті слова, які, на думку Ринді, в майбутньому стануть невідомими. Хтозна, хтозна!