Зустрічники - Савченко Владимир Иванович - Страница 5

У тому й річ, тому я й підозрюю в Артуричі людину не від світу нинішнього, що його позаенергетичний метод є прикладною філософією, думкою-дією…

Ми з Риндичевичем розмовляємо зворотною мовою — і ми знаємо, що говоримо. «Головне, не думати про те, що зараз лежить у заплаві Осколу за Гавронцями, що лишилося від 140-місного турбогвинтового шедевра. І геть цей холодок під серцем. Нічого ще не лишилось. Правильно турбується Багрій про охорону й блокування: не можна допустити розповсюдження психічної пожежі. Досі те, що відбулося, лиш можливість; закріпившись у свідомості людей, вона стане необоротною реальністю.

І я буду про інше: що в свідомості багатьох він ще летить, цей літак, ще живуть люди, що сидять у його кріслах. Їх їдуть зустрічати в аеропорт — кого, певне, з квітами, а декого — то навіть і з дітьми. Із сиротами, власне. Ні, до дідька, ні! Не з сиротами! Він ще летить, цей літак, набирає висоту!

— Ну, повернись, — Риндя протягує руку, — повернись таким же. Закид, здається, в тебе буде ой-ой. Повернись, дуже прошу.

— Постараюсь.

Все розуміє, поглянь-но. Хоч і з простих. Закид із зміною реальності — замах на природний лад речей, на непорушний світ причин і наслідків. Зміна очікується сильна — і не без того, що вона по закону віддачі зачепить і мене. Як? Яким я стану? Може статися, що вже не Зустрічником.

Ми із Славком тепер гаразд розуміємо один одного, навіть без слів і прямих, і обернених. Ці хвилини перед закидом — наші; бувають й інші такі, одразу після повернення. Ми різні люди з Риндичевичем — різного душевного складу, знань, інтересів. Для мене не таємниця, що він займається нашою роботою з щонайпростіших порухів: досягнути результатів, бути на виду, просуватися, отримувати премії — як в першій — ліпшій справі. Тому його прикро й вразило, тому й позаздрив мені зараз… І однаково — в такі хвилини в нас виникає якась ірраціональна спорідненість душ: ближче від Ринді для мене немає людини на світі, і він — я впевнений — відчуває те саме.

Напевне, це тому, що ми Зустрічники. В закидах нам відкривається інший, прихований смисл речей; той саме смисл, в якому буденний мотлох і різні передрячки — ніщо.

IV. РОЗСЛІДУВАННЯ

Вантажний вертоліт з нашим устаткуванням і техніками відправився вперед. Затим пасажирським Мі-4 летимо в бік Гавронців і ми з Багрієм. Третім з нами летить Петро Денисович Лемех — кремезний сорокалітній дядько, довгорукий і трохи коротконогий, із простацьким обличчям, на якому найбільше вирізняються ясні сіро-зелені очі та ніздрюватий ніс картоплиною; він у приношеній шкірянці, хоча по погоді вона просто ні до чого, — пам’ять днів минулих.

До місця півгодини лету — і за ці півгодини ми немало взнаємо про «БК-22»: як від Петра Денисовича, так і по рації.

— Не літак, а лялечка, — прокволисто каже Лемех охриплим голосом. — Я не буду говорити про те, що ви й без мене знаєте, в газетах писалось: короткий пробіг і розбіг, терпимість до покриття злітної полоси — хоч на ґрунтову, йому однаково, економічність… Але ось як пілот: слухався відмінно, тяга хороша — крутизна набору висоти майже як у реактивних! А чому? Від застосування Іваном Володимировичем здвоєних гвинтів, що обертаються на спільній вісі, та потужних турбін до них — від цього і стійкість роботи, і тяга. Ні, за конструкцію я даю голову відрубати — в порядку! Та й так прикинути: якби вона з ґанджем, то дослідні машини гробилися б. А то ж серійні…

Відомості по рації від Воротиліна: літак випущено з заводу в кінці минулого року, налітав тисячу сто годин, перевіз понад двадцять тисяч пасажирів. Усі регламентні роботи проводилися в строк і без відхилень; в актах останніх техоглядів не засвідчено недоліків у роботі вузлів і блоків машини.

— Так-так… — вислухавши, киває Лемех.

— І у того, що в Томській області загримів позаминулого квітня, також усе було, як кажуть, комар носа… Півтори тисячі годин налітав — і все з вантажем. Ех, які люди з ним загинули: Микола Олексійович Серпухін, заслужений пілот… він уже своє вилітав, міг іти на пенсію, та не хотів. Митро Якушев, штурман, щойно після училища…

— А чому там не виявили причину? — перебиває шеф.

— А він у болото впав. А болота там знаєте які — більші герцогства Люксембурзького. Та кінець квітня, повінь якраз… Місце падіння і то ледве за два тижні знайшли. Це ж Сибір, не що-небудь. Над нею летиш вночі на семи тисячах — і жодного вогника від горизонту до горизонту, уявляєте?

— Ну, знайшли місце — а там що? — спрямовував розмову Артур Вікторович.

— А там… — Лемех поглянув на нього світлими очицями. — Хвостове оперення з трясовини стримить. Та півкрила лівого окремо, в іншому місці. Ні вертольоту сісти, ні людині спуститися нікуди. З тим і полетіли… Ні, але тут на сухому впав — повинні знайти.

— Вантажні й пасажирські БК різні заводи випускають? — запитую я.

— Один. Поки що один тільки завод і є для них. Адже відмінності пасажирського варіанта невеликі: крісла та вікна, буфет, туалет…

Ми немало ще взнаємо від Петра Денисовича: і що найчастіше аварії бувають при посадці, та до того ж частіше у реактивних літаків, ніж у гвинтових, через їх високу посадкову швидкість; затим у статистиці слідують різні аеродромні аварії (ці, на щастя, обходяться звичайно без жертв), за ними — злітні і тільки тоді — зовсім поодинокі аварії при набиранні висоти чи горизонтальному польоті.

Ми підлітаємо. В якому красивому місці упав літак! Оскол — неширока, але чиста й тиха річка — тут віддаляється від високого правого берега, утворюючи вільну багатокілометрову петлю в долині. І ось всередині цієї петлі серед свіжої зелені травневого лугу з розкиданими поодинці деревами, — потворна біла пляма з біло-сірим безформним чимсь всередині; стовпи кіптяви й полум’я; дерева, які ближче, також догорають, але димлять синім, по-дров’яному.

А далі, за річкою, луги і вербняки в ранковому туманному мареві; високий берег переходить в подібну до столу рівнину в квадратах угідь; за ними будиночки й садки Гавронців. А над усим оцім у небі миготить, піднімаючись, сонце.

Я люблю річки. Вони для мене буцімто живі істоти. Лиш тільки випаде два-три вільних дні та дозволяє погода, я рюкзак на плечі — і пі-ішов по якій-небудь, де тихіше, де безлюдніше. Намети, спальні мішки — цього я не визнаю: я не равлик — тягати на собі комфорт; завжди знайдеться стіжок чи копиця, а то й у траві можна виспатись, укриваючись зорями.

І по Осколу я ходив, знаю цю звивину. Он там, вище, де річка повертається до високого берега, є джерельце з хорошою водою; я робив привал біля нього… Але зараз тут усе не так. У тому місці, де високий берег виступає над звивиною крутогором, стоїть серед некошеної трави наш вантажний вертоліт, а навколо ділова метушня: напинають два великих намети — один для моєї камери, другий — для гостей, вивантажують і розставляють наше майно. Ми приземляємося.

— Чув? — каже мені Артурич, вискакуючи вслід за мною на траву. — Літак випустили одинадцять місяців тому. Ось на такий термін, тобто приблизно на річний закид, і налаштовуйся. Вибирай зачіпку — добрячу, міцну, не пиво з та ранькою! — і просвіт. Днів у три-чотири має бути просвіт. Туди, — він показує в бік звивини, — тобі ходити не треба, забороняю. Від метушні тут також триматися на дистанції. Комплексність, глибина й комплексність — ось чим ти повинен пройнятися. Річний закид — пам’ятай про це.

Так, у такий закид я ще не ходив. І Риндичевич також. Невдовзі прибувають ще два вертольоти. З першого по драбинці спускаються троє. Переднього — невисокого, з фігурою спортсмена, сивою шевелюрою й темними бровами, по яких тільки й можна здогадатись, яким раніше було в нього волосся, — я впізнаю зразу, бачив знімки в журналах. Це Іван Володимирович Бекасов, генеральний конструктор. Йому за п’ятдесят, проте живі енергійні рухи, з якими він, підійшовши, знайомиться з нами, жвава мова і живі темні очі молодять його; увесь він покритий шерехатим кримським загаром — напевне, висмикнули просто з пляжу де-небудь у Форосі.