Село не люди - Дашвар Люко - Страница 12

Катерина відповісти не встигла, аж тут – кроки чиїсь.

– Мамо рідна, – Людка шепоче. – Це вони! Я боюся…

– Сашко-о! Сашко! – чують, гукає тітка Раїса.

Прийшла до комбайну.

– Дівчата? Це ви тут? – стала. – А Сашку із Сергієм часом не бачили?

– Не бачили, – шепоче Катерина, а Людка зі страху:

– А чого це ви, тітко Раїсо, про Сашка із Сергієм у нас питаєте? Хіба ми – хвости їхні?

– Та де ж вони ділися? – тітка Раїса Людку ніби не чує.

Озирається. І пішла далі.

– Сашко! Сашко-о!

Сашко сидів на простирадлі й дивився на свій розпухлий, посинілий пеніс, повний застиглого парафіну.

– Серьога… Я ворухнутися не можу. Болить…

Сергій лежав горілиць і захлинався від сліз.

– Суки! Стерви погані… Ми заради них… Суки, – вив тоненько. – Так перепаскудити перший секс!

– Перший? Ти ж казав…

– Саня, не чіпляйся, курва!

– Серьога… Я ворухнутися не можу… Шукай швидше свою інструкцію. Треба все назад вертати, – Сашкові вже й говорити несила було. У голові паморочилося, тіло трусилося, як у лихоманці.

Сергій спробував ворухнутися.

– Ку-урва! Що ж це таке?! Наче гирю стокілограмову хто підвісив…

– Скоріше…

Сергій доповз до рюкзака, знайшов папірець.

– Написано… Що посікаєш, парафін розплавиться і сам зіллється.

– Давай сікати.

Тужилися щосили. Не допомогло. Під простирадлами хлюпало, а парафін так і не розплавився.

Сашко сидіти вже не міг. Ліг у загиджене простирадло боком. Сергій тремтів поряд.

– Саня, треба щось робити.

– От… я зараз… сил наберуся… – Сашко йому. – І виколупаю той парафін.

– Пішли…

– Куди? Я з таким добром у село не піду.

– Пішли до Килини. Кажуть, вона все чисто лікує.

– Нащо мені той сором… Сам… виколупаю…

Над ранок, коли стало видно все навкруги, Сашко обдивився себе – і заплакав:

– Мамо рідна!..

Поліз гвіздок зі стіни виривати.

– Саня, не треба, – просив Сергій і вже сам не розумів, що ж тоді треба.

Сашко видер гвіздок, глянув на друга.

– Якось воно буде. А ти до Килини добирайся. Може, і… Сергій кивнув, приклав між ноги шматок простирадла і поліз рачки геть.

Сашко заплющив очі й гукнув: – Інструкцію лиши. Може, вичитаю, як парафіну здихатися.

Сергій оглянувся з порога:

– Он вона, на простині валяється… А може, зі мною, Саня?

– Сам виколупаю, – прошепотів Сашко.

Татко з мамкою спали без задніх ніг. Катерина навшпиньки – повз батьківське ліжко і мишею у свій малий закуток. Двері зачинила. На рожеве пальто, на ліжку розкладене, глянула, застібку на ліфчику помацала. А сльози – кап-кап… «Отепер дядько Роман точно подумає, що я дурна малолєтка, – в голові. – Казала, прийду, не дійшла через отих хлопців дурних…

А він же сказав: помру без тебе. А як і справді помре?» Вийшла тихо з дому, сіла під стіною і дивиться в бік кургану, де копа Залусківського, а під копою – він… І нічогісінько ж не видно – ні кургану, ні копи, – а Катерина сидить, як прив'язана. Так до ранку й не встала.

Схаменулася, як мамка надвір вискочила. Підхопилася Катерина, біля будки туалетної стала.

– Доню, а що ти тут робиш?

– У туалеті була.

– А вдягнена… – ох і важко ж мамку обдурити. – Чи – не лягала?

– Одягнулася вже. – І чого?

– Мамо, ти ж сама казала: по буряки із самого ранку підемо. Чи забула?

– Золота ти моя дитино, – мамка Катерину до себе притулила. – А чого ж мене не збудила, як прокинулася рано? Пожаліла?

– Пожаліла, – каже дівча, а само дивиться в бік кургану і сльози ховає.

Поки до мамки звістка про розкидані на полі буряки долетіла, поки мамка з татком та Катериною до того поля дійшли, спритніші всі буряки начисто з поля злизали. Татко лаявся:

– Оце більш ніколи не слухатиму тебе, Дарино! А мамка теж зла на нього:

– От якби ти, Льончику, вчора під кіоском друзяк своїх не надибав та не напився з ними, були б нашим свиням буряки!

Полаялися трохи і за діло взялися: викопувати ті буряки, що в землі лишилися.

Татко – лопату в землю і матюки гне:

– От йо… Копай тепер.

– А не пий! – мамка буряки витягує, обтрушує – і в мішок. А потім до Катерини: – Щось накопала, доню?..

Надвечір татко тяг на горбу добрячий мішок буряків, а за ним мамка та Катерина ще один кравчучкою везли. До Шанівки – з передишками.

Татко мішка на дорогу скинув і не розуміє:

– А що? Сьогодні хіба п'ятниця?

– Субота, – мамка каже.

– А чого народу біля постаменту повно?

– А може, Микола тепер щодня приїздити буде, – вигадала дурне Катерина.

– Та ні, доню… – мамка з Катериною розмовляє, а сама у вулицю Імені Леніна вдивляється. – Хіба біда яка?.. Мо', помер хто… – Катерину по волоссі долонею: – Ану біжи, розпитай, що сталося.

Катерина вдихнула – і не видихає. Очі округлилися.

– Не піду.

– Та не трясіться, – татко. – Сам сходжу.

Мамка з Катериною біля буряків стоять, а татко цигарку в зуби – і в натовп.

Мамка дивиться, мнеться… – І я піду…

– Яз тобою, – Катерина за мамку вчепилася – так буряки посеред дороги й лишилися.

Раїса сиділа на каменюці біля постаменту і сіпала спідницю. Руки тремтять. Бліда, як молоко. Розгублений Роман стояв поряд і все озирався, ніби шукав когось. Шанівці групками – навколо.

– Що? – мамка прилаштувалася біля Ничипорихи.

– Сашка Райчин зник, – відшепотіла баба. – Оце в п'ятницю ввечері додому як не повернувся, так і досі нема.

– Таж діло молоде, – мамка. – Може, десь із хлопцями загуляв…

Горе зробило Раїсу чуткою.

– Що? – стрепенулася. – Загуляв? Та мій Сашка зроду ніде не затримувався, а як затримувався, то мене завжди попереджав…

– Так теє… – татко кашлянув. – Чого стоїте? Давайте шукати. Усім селом підемо.

– От дивіться! – зметнулася Ничипориха. – Самий розумний об'явився! Та й без тебе, Льонька, знаємо, що шукати треба. Тамарку виглядаємо…

– А нащо? – татко.

– Вони із Сергієм учора поїхали по ту горілку кляту для свого кіоску. От, думаємо, хіба й Сашка із собою підманили…

Катерина з-за мамки на дядька Романа – зирк! І погляду відірвати не може…

Він спідлоба на неї – хлюп! Синє горе як синє море… І очі відвів. Голову опустив, кулаки з кишень повипиналися.

Катерина за мамку сховалася. «Що ж то воно…» – душа плаче.

А тут Людка ззаду – сіп за руку.

– Катька…

Катерина на подругу глянула – і не впізнала. Ні тобі помади, ні заколок.

– Гайда… – Людка тихо. Із натовпу вибралися, край дороги у траві сіли.

– Я боюся, – сказала Катерина. – І я, – голос у Людки тремтить, а все одно командує. – Катька, нам не можна про хлопців сюрприз нікому казати. Бо на нас усе повернуть. Скажуть, отакі вони стерви малолітні, через них хлопці пропадають… Проходу не дадуть!

– Добре, – прошепотіла Катерина.

– Я оце ледь докумекала, що мамані про нові черевики збрехати. – І що?

– Сказала, що з комбайна стрибнула і підбора зламала, – Людка потерла плече. – То вона мене як огріла!

– Людка… – Катерина наче прокинулася. – А де ж вони? -Хто?

– Сашка із Сергієм. Онде всі чекають на Тамарку. Думають, що вони з нею, а ми ж знаємо… Вони у райцентр не їздили.

Куди вони поділися?

– А я так думаю, – Людка око примружила. – Ми відмовилися, а вони, падлюки, побігли інших дівок собі шукати. Сама ж бачила. Зі штанів усе чисто повивалювали… Я в одному журналі читала… От як чоловік уже штани зняв, так не вдягне, поки дівку не примусить до сексу. – І де ж вони так довго тих дівок шукають?

– Та думаю, може, в Килимівку подалися чи ще кудись…

– Хай і так. Уже мали б повернутися.

– А може, їм такі дівки доступні попалися, що самі з них не злізають, – знайшла аргумент Людка.

Коли сонце вже сідало, на околиці Шанівки зачхав і заглух Тамарчин «пиріжок».