Село не люди - Дашвар Люко - Страница 14

– Куди? – Катерина їй.

– Як це – куди?! Сашку й далі шукати. А ти мені… Корову подоїш, курям даси, до свиней глянеш. І щоб удома мені була.

Боюся я, доню. Наче біда якась у Шанівку приповзла. Кажи мені вголос: «Мамо, я буду вдома».

– Буду, – прошепотіла Катерина. – А дядько Роман?..

– Що?

– Шукає?

– Що це ти? А як же батько сина може не шукати? – мамка брови звела. – А ходи-но сюди, Катруся…

– Що?

– Ти часом не розповіла Сашкові про теє…

– Про що?

– Ну, як тітка Рая до нас п'яна приходила і верзла дурниці?

– Не розповідала. А чого питаєш?

– Таж дядько Роман усе чисто знає. Звідки ж тоді? Я собі подумала, як ти Сашкові розказала, так він міг батькові… І сам щось дурне втнути…

Мамка замовкла, заплуталася. Рукою махнула.

– Та ні! Що я кажу? До чого тут Сашка… Побігла. Дома мені будь.

Недільного вечора шанівці знову зібралися під постаментом. Похмурі, втомлені. Сашка не знайшли. Шукати вже не було де.

Баби повели Раїсу до хати, Роман пішов до килимівського ветеринара Петра.

– Ромку, може б, завтра вранці? – запропонував татко. – Ветеринар іще, мабуть, із міста не повернувся.

– А як повернувся? – відповів Роман і пішов багнюкою на Килимівку.

Мамка з татком у понеділок ізранку піднялися й вештаються по хаті – самі не свої.

– От йо… – татко вхопив цигарку – і з дому: – Я до Романа. Може, щось нове дізнаюся.

За п'ять хвилин – знову до хати.

– Чого ти, Льончику, сюди-туди? – мамка спересердя. – Ти ж до Романа хтів…

– Та був, – татко каже, – нема його. Від ветеринара ще не вертався. А Райка лежить у ліжку вдягнена і виє. Отакі справи.

– Біда! – мамка аж сіла. – Та що ж це за лихо на Шанівку насунуло?! Катерина вийшла зі своєї кімнати.

– Мамо… Я сьогодні до школи не піду.

– Тоді ти сьогодні на господарстві, доню. Бо за тим сумом голодні лишимося. Так? А ми з татком – знову буряки копати.

У понеділок із усіх шанівських тільки Людка до школи пішла, а звідти на хвості принесла Катерині звістку:

– Дядько Роман іще вчора вночі від ветеринара пішов. Наталя казала, дочка ветеринарова.

– А де ж він? – Катерина так і застигла з порожнім відром у руках. По воду йшла, курям дати.

Повернулася в бік кургану.

– А може, він біля копи? Йому ж копу Залусківського стерегти…

– Здуріла?! – Людка видерла з її рук відро. – Кинь це кляте відро! Без того погано, ще ти з порожніми відрами швендяєш!

– То де ж дядько Роман дівся? – товкла своє Катерина.

Людка розсердилася.

– Ти не про дядька Романа розпитуй, краще слухай, що у Килимівці брешуть…

– А що?

– Наталя підслухала, як її батько матері розказував…

Він, як Сергія до лікарні доправив, то лікарів розпитав усе чисто… – І що?

– А те! Сергій собі у теє… Ну, туди… У член… залив щось. Мабуть, Сашка теж. Ото ж воно й порозпухало все. А ми злякалися.

– Он воно що… А про нас… Що ми бачили… Хтось знає?

– Ніхто. Оце тільки як хлопців вилікують, вони одні й можуть язиком усе розпатякати…

– Ото сорому буде! – прошепотіла Катерина… – А Сашка не знайшли?

– Не знайшли, – Людка озирнулася. – Піду я додому, Катько. Аж руки трясуться від страху.

Надвечір повернулися втомлені мамка з татком. Буряки притягли.

– Ну, що там? Не знайшли Сашка? – Катерина до них.

– Ні, – татко похмуро.

– А… дядька Романа?

– Знайшовся, – татко каже. – Не йде до села. Оце всюди лазить по ямах та балках, Сашка шукає.

Уже й понеділок минув, і вівторок, а Сашка наче вітром звіяло.

Шанівка обімліла й завмерла. На вулиці Імені Леніна – ні душі. Кожне собі на подвір'ї порпається і в бік Романової з Райкою хати зиркає. А там – ніби вимерли всі. Раїса з дому не виходить, Роман цілісінькими днями по околицях бродить і йде до хати аж тоді тільки, як ніч лягає. Упаде, очі заплющить… А чи спав, чи ні?.. Зранку – знову за село…

Ничипориха трохи посумнівалася, а потім відвела Райчину корову до себе. Каже до Райки:

– Погодую корову, поки у вас таке… Бо ж корова ні при чому. Реве, голодна, на все село. Добре?

Раїса як лежала, так і не ворухнулася.

У середу з міста повернулася заплакана Тамарка. Кіоск відкрила, мужикам по одній безоплатно налила, а на всі питання:

– Жити буде, де Сашка – не знає, а що сталося – не питайте. Усе одно не скажу.

А мужикам і не треба казати. Через килимівського ветеринара Петра давно все знають. Мужики раз навіть за комбайном сховалися, штани постягували і все роздивлялися: куди ж це дурні хлопці примудрилися парафіну накачати? Навіть Залусківський не зміг второпати.

– Не інакше, якась ворожба, – сказав. – Може, то Килина їх підмовила, а потім, клята, злякалася та стала Сергія рятувати.

– А Сашка тоді де? – питали мужики.

– От цього не знаю. Цього ніхто не знав.

У середу Роман вийшов світ-сонця за село, вийняв із кишені русяве пасмо, глянув на нього – й ноги самі понесли до великого покинутого будинку.

Укотре зайшов до кімнати, де й досі валялися обгорілі свічки та пошматовані простирадла. Сів просто на підлогу, зашепотів палко:

– Боже, віддай мені сина! Віддай його! Віддай, прошу… Живого чи мертвого – віддай! Боже всемогутній! Ти ж можеш… Віддай мені сина!..

Ніби у відповідь – проміннячко крізь розбите віконце. Простісінько на захаращену підлогу.

Бачить Роман – на підлозі щит із дощок збитий. Спочатку подумав – шмат від підлоги лишився. Придивився – та це ляда! Такими лядами льохи у хатах накривають.

Поліз до ляди. Тремтить, наче вже знає все.

Відсунув… Схилився, глянув у чорне провалля. Промінь – туди ж. До самого дна. А на дні…

– Синочку… І знепритомнів.

Тієї вересневої середи морозно стало – хоч нове пальто вдягай. Катерина вперше за тиждень до школи хотіла. Сяк-так зібралася, в чоботи влізла, вийшла з дому. От-от Людка має підскочити.

А замість Людки мчить вулицею Тарасик-першокласник, Тамарчин молодший син.

– Дядько Роман Сашку несе! Дядько Роман Сашку несе! – кричить.

Шанівці з хат вибігають, та так коло них і кам'яніють.

Катерина завмерла і голову підвести боїться, ніби винна у чомусь страшному. А вже й мамка з татком із хати вибігли. Мамка плаче, татко цигарку мне.

– Йо…

Катерина насмілилася. Очі звела…

Ступає дядько Роман… Крок зробить – і ніби дрижить усе серед тиші раптової і неймовірної, ніби шифер зараз із дахів позлітає, стіни долу впадуть, кури розлетяться, корови попробивають загородки і геть… геть від біди.

Без сорочки йде. «Холодно», – Катерині чогось у думку.

Сорочкою Сашко прикритий.

Несе Роман сина на руках, а очі… Очі заплющені. І в Романа. І в Сашка… Згасло синє світло.

– Лишенько, лишенько… – мамка шепоче.

Катерина крутнулася – і до хати. На ліжко впала…

– Лишенько, лишенько, – мамчині слова повторює. Так до вечора і проридала. Мамка доньки не чіпала.

Як сонце впало, Катерина до мамки в кухню вийшла.

– Що ти робиш, мамо?

– Раїсі збираю на похорон, – мамка. І складає: яйця, олію, сала шмат, самогонки десять літрів, борошна мішечок, капусту, моркву.

– А татко?

– Пішов труну робити. Залусківський дощок дав добрих. Безплатно.

Мамка сіла біля столу, на Катерину глянула.

– Як ти, доню? Вже не плач. Сашка не повернути.

– Я піду…

– Та куди? Страшно, їй-бо, з дому виходити.

– Я до Людки…

– Ну, сходи. А, може, зі мною до Раїси підеш? Сашко в хаті лежить. Посидиш, попрощаєшся… Більше не побачиш…

Катерина в сльози.

Мамка головою похитала: мовляв, отаке життя, доню. І далі харчі збирати.

Катерина з дому вийшла і ноги повели до кургану.