Село не люди - Дашвар Люко - Страница 17

– Ти здоровий, не придурюйся! Поїхали! Дуже мене заінтригував той мужик, що на автостанції про курган розказував.

Джип Дениса Актубова закляк у багнюці між райцентром та Килимівкою. Чисте поле. Півдня історики виглядали живу душу. Змерзли. Напилися. Знову змерзли, і коли Ігор забіг під деревце, щоби не сідати посеред болота з туалетним папером у руці, на дорозі з'явилася вантажівка.

Літній чолов'яга підозріло обдивився джип і запитав:

– По зерно? Нема зерна! Із півгодини Ігор просив чолов'ягу дотягнути джип до райцентру.

– Тільки соляру палити, – пручався чолов'яга.

Зійшлися на пляшці, двадцяти гривнях і каністрі солярки. Чолов'яга повеселішав:

– Можете вашого джипа на моєму дворі лишити. Жінка весь час удома. Під охороною буде. Якщо заплатите…

Денис мовчки поліз по гаманець.

– Нормально? – запитав, простягаючи п'ятдесят доларів.

– Овва! – сказав чолов'яга і знову підозріло подивився на вчених. – Грішми розкидаєтеся. Може, по зерно приїхали?

Денис розсміявся і запитав:

– Як вас… по батькові? Іванович? Петрович?

– Та якесь жидівське, – зітхнув чолов'яга. – Мануїлович.

– Чому ж жидівське, – втрутився Ігор. – Мануйло… Дуже розповсюджене колись українське ім'я.

– Е-е-е, ви не плутайте, люди добрі. Мануйло – то одне, а Мануїл інше, – розсудив чолов'яга… – А в мене у паспорті записано Мануїлович. А все та дівчина у конторі. Їй писати треба уважно, а вона хлопцям бісиків розкидає. Денис витяг блокнот, почав записувати.

У райцентрі джип дотягли до дому Мануїловича, чолов'яга показав жінці краєчок купюри і наказав:

– Гості у нас. Люди вчені… Їдуть курган вивчати. Тож давай на стіл.

Жінка крутнулася, грюк-стук каструлями. Ігор і рук помити не встиг у мисці з холодною, як лід, водою.

Мануїлович гостей усадовив, пляшку витяг, наливає і примовляє:

– У місті – їсти нема чого. Одна хімія… А ми вас зараз нагодуємо. Ковбаса домашня, курка ще вранці бігала, яйця домашні, огірки малосольні – сам солив, картопля клята – не вродила. Та нічо'… До весни вистачить. А самогонку жінка робила. Ох, вона у мене самогонку добру жене…

Учені вже по третій прийняли під курку і домашню ковбасу, коли знадвору чують:

– Мануїлович! Мануїлович! Чолов'яга у вікно висунувся.

– Мануїлович! Дам соляри, тільки звози мене на поле за током. Кукурудзу треба перевезти, а мій «газик» зламався.

– Не можу.

– Мануїлович…

– Люди в мене! – похвалився Мануїлович, почухав потилицю. – Добре, бери вантажівку і сам їдь. Та гляди мені!

Під вечір «учені люди» могли тільки кліпати очима та слухати оповіді Мануїловича про одну доярку, яка колись на рекорд пішла, добу доїла, вже корови від неї сахалися, а вона засинала і все руками коров'ячі дійки шукала.

– Треба їхати, – сказав Денис і захропів. Ігор притулився до нього і за мить уже теж спав.

– Не вміють городські пити, хоч і вчені, – констатувала жінка Мануїловича, прибираючи зі столу недоїдки.

– Нічо'… Зранку – розсіл! Умиються… І буде діло, – відповів Мануїлович. – Ти, жінко, постели гостям. Хай виспляться.

Мануїлович розбудив істориків, коли надворі ще темно було.

– Ану! Ось вода. Вмивайтеся. Ось розсіл! І – до столу, – скомандував.

– Я пити не буду, – гикнув Ігор.

– А який же дурень ізранку п'є? – здивувався Мануїлович. – Ізранку – яєчня зі шкварками, ковбаска, салатик.

Учені подивилися на тарелі, великі, мов тазики.

– Може, із собою? – спитав Денис. – Із собою… А як же ж! – запевнив Мануїлович. – Їжте вже скоріш. До Килимівки я вас довезу, а далі – самі.

У вантажівці Мануїловича тряслися мовчки. Перед Килимівкою вчені вийшли, валізи витягли.

– Мануїлович, ми вас не забудемо, – сказав Денис так душевно, що чолов'яга засіпався, потилицю почухав:

– Ану, давайте в кабіну! Біс із ним! Довезу вас до Шанівки!

– Ні, не треба, – Денис знітився. – Ви й так… Дякуємо за все. Стійте!

Денис поліз у кишеню, простягнув Мануїловичу візитку.

– Це що? – спитав чолов'яга.

– Мої телефони. Приїжджайте. Зустріну вас так, як і ви мене.

Мануїлович зовсім розім'як, візитку сховав, усміхається.

– А джипа ви мені подаруєте?

– Що?

– Так прощаєтеся, ніби більше не побачимося. А джип ваш у мене стоїть. Чи вже й забули?

– Тьху ти, чорт! – засміявся Денис. – А все ваша самогонка…

– Ото ж… – Мануїлович витер долонею носа. – Може, візьмеш свої телефони назад?

– Ні, – Денис потис Мануїловичу руку. Ігор за ним.

– Бувайте. За джипа не хвилюйтеся, – Мануїлович газонув, і вантажівка заплигала на нерівній дорозі.

Денис із Ігорем тягли до Килимівки валізи мовчки. Нарешті Денис зупинився, валізу кинув, закурив. Сів на камінь.

– Отака вона, історія… Щоразу переконуюсь: історія – це філософія. Філософія нації. Цей мужик, Мануїлович… У чому суть? У чому раціональне зерно його вчинків? У повній відсутності раціонального? Тільки тоді нам – добре?

– Про що ти? – Ігор сів поруч. – І кому «нам»?

– Все ти розумієш, не вдавай! – роздратовано кинув Денис. – П'ятдесят доларів! Каністра солярки! Пляшка і двадцять гривень… Брате, це мізер за королівські вечерю та сніданок, чисту постіль, доставку в Килимівку й охорону джипа. Він же витратив утричі більше, ніж… заробив. Це просто нонсенс. Мені соромно, а він… Він до всього цього зобов'язаним почувався. Ти помітив?

– Я не сліпий… – І я не сліпий, – Денис кинув недопалок. – Я часто думаю… Вони ж… Такі, як Мануїлович… Вони ж роблять щось набагато вагоміше, ніж я… Без них утрачає сенс будь-що… Ні, не будь-що – геть усе!.. Ти розумієш?

– Шануй свою землю, і вона родить тобі щастя… – сумно сказав Ігор, і, може, вперше з часів дитинства думка ця вразила його.

– Ні, я серйозно. Не буде на землі Мануїловичів, буде дике поле, а в дикого поля нема історії. Тільки географія.

– Треба йти, – Ігор підвівся. – До Шанівки доведеться пішки пиляти, а ми ще й Килимівку не минули.

У багнюці за Килимівкою диспут учених мужів упав до рівня брутальної дійсності.

– Чорт! Нові черевики! – лаявся Денис.

– Тепер уже не нові, – усміхався Ігор, хлюпаючи в болоті. – А проклади-но сюди асфальт, проведи газ, кабельне телебачення, набудуй кінотеатрів, комп'ютерів навези, інтернет… І все! Усе пропаде. Щезне. Зникне.

– Що пропаде?

– Усе! Традиції, пісні, щиросердість, столи накриті… Нічого не залишиться.

– Залишиться… У селі люди особливі, – почав був Денис.

– Село – не люди, – відповів Ігор. – Розглядати село як скупчення людей – величезна помилка. Село – це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.

– Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації. Ігор глянув на пожухлі польові квіти край дороги.

– Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого… Оці зів'ялі квіти…

– А ця колюча стерня… А небо… А ця тиша… – Денис задер голову догори. – У мене відростають крила.

Раптом зупинився, повів носом.

– Звідки тхне? – запитав.

– Ти у коров'яче лайно вступив, – спокійно відповів Ігор.

– Розрив! Це називається технікою розриву. Ти навмисне збиваєш мене з хвилі. Я хочу влитися у цей світ. Я хочу тремтіти від захоплення й відчувати щастя бути тут, а ти… Ігоре, віднайти невідомі старі пісні – не проблема. Проблема – зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть.

– Вийди з лайна – і техніка розриву закінчиться, – засміявся Ігор.

– А ще друг! – Денис мотиляв ногою, але коров'ячий млин не відвалювався.

– Це просто, – сказав Ігор. – Мабуть, ти, сидячи у своєму кабінеті, намалював собі картинку під назвою «Українська глибинка», а тепер дратуєшся, бо у справжній глибинці, як виявилося, є те, чого твій олівець не відтворив. А село від того гіршим не стало. Воно таке саме ірраціональне й мудре. І в тому його Грандіозність.