Село не люди - Дашвар Люко - Страница 19

19

Раїса підвелася. Баби каструлі покидали – та до неї. Дарина під руки Раїсу підхопила:

– Посидь, голубонько. Ми все зробимо…

Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла:

– Не хочу жити…

А та їй:

– От якби ж то на все наша воля… А дев'ять днів синові справити? А сорок? А півроку, рік… Пам'ятник поставити…

Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.

Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив акордеон на каменюку і представив товариству вчених.

– Оце – люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані копатися. – Ігор, Денис, – відрекомендувалися вчені.

Татко гикнув:

– Таж теє… ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст.

Степан розцвів.

– Аби не похорон, я б заспівав…

Тамарчин Федько втрутився:

– А пішли за комбайн… І бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж серце розривається. Ігор Крупка окуляри поправив:

– Може, завтра? Незручно… У людей горе, а ми…

– Не ви, а ми, – виметикував Федір. – Може, у вас часу й досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав.

– Ми спочатку хотіли кімнату знайти, – нагадав Степанові Денис.

– А йдіть до Ничипорихи, – придумав Федір.

– Може, в неї запитаємо? – запропонував Ігор.

– А що її питати? – здивувався татко.

– Ні, ми так не можемо, – підтримав друга Денис.

– Не можете? От чудасія! – ще більше здивувався татко. – То вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки… Живіть… хоч завжди.

Мамка йшла вулицею за Ничипорихою – аж гнулася від каструль, повних недоїдків.

– Свиням однаково, – бубоніла баба. – їм – хоч кожен день похорон… Аби їсти.

– Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, – мамка їй.

– Куди це ти так поспішаєш?

– Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, – мамка каже. – Ще нап'ється, зараза.

Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали, мамка на вулицю вийшла – нема нікого! А баба слідом.

– Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.

***

Степан накинув ремені акордеона на плечі…

– Українська народна пісня «Гандзя», – прошепотів урочисто.

Денис кашлянув.

– Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають…

Товариство задумалося.

– «Горіла сосна», «Ой, на горі два дубки», «Їхав козак за Дунай»… – посипалося.

– Знаємо, знаємо, – розгублено усміхався Денис. – Ці пісні всі знають…

Аж чують – хтось із-за комбайну:

– Через село гусак летів,А мене кожен хлопець хтів.Через село на долину,Пусти, мамо, бо я згину…

Денис підскочив.

– Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:

– То жінка моя! Дарина… І гукає:

– Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.

Мамка підійшла. – І чого у траві сидіти?

– Нам би кімнату найняти, – Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.

– А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? – мамка каже.

– Так теє… – татко, а Ігор поспіхом:

– Ми заплатимо.

– Оце діло, – татко каже. – Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.

Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:

– А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.

– Ти ж казала, лікарем буде, – буркнув татко.

Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима – чорне провалля льоху, на дні його – Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій – зім'ятий папірець…

Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.

– Де ж він цю гидоту взяв?! – прошепотів уражено. Дивиться – за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.

– Ні, – мов ошаленів. – Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.

– Романе, – чує. – Я тут подумав…

Підняв голову – Залусківський стоїть.

– Вип'ємо? – Роман питає.

– Давай.

Роман приніс пляшку, дві стопки.

– Хай земля буде пухом, – Залусківський перехрестився.

– Спасибі тобі… – Роман каже.

– Та ти що!

– Льонька казав, ти дощок дав.

– Та хіба тільки дощок?! – Залусківський витер губи рукавом. – І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…

– Спасибі тобі. Ніколи не забуду, – Роман говорив і хмелів. – Жінка он виє, а я – не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.

Дихати не можу…

– Е-е-е, то не діло, – веде своєї Залусківський. – Я тут подумав… Отак сидіти будеш – пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.

– Нащо мені тепер? – Роман до нього тоскно посміхається. – Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…

– Та що ж тепер – твоєму полю довіку бур'янами цвісти?

– Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.

– Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму – хащі.

– Не тре' мені того поля.

– То продай.

– Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. – Ішов би на копу, – все про одне Залусківський. – Без роботи – біда. Однаково гроші заробляти треба.

– От далася тобі та копа! – шепоче Роман. – Не піду.Інших шукай…

Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля Людчиного дому причаїлися.

– Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів поведе, – розсудила Людка.

А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до Катерининої хати. З мамкою і татком.

– По тебе, – видихнула Людка.

– А навіщо татко валізи їхні тягне? – Катерина зовсім розгубилася.

Мамка Катерину помітила.

– Доню, а ходи до мене. Гості в нас.

Катерина до Людки обернулася.

– Гості! Ясно? А ти, дурна, «міліція», «міліція»…

Іще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч після похорону сина.

Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню цигарку. Допив пляшку з горла – і протверезів раптом. А в очах – темне провалля…

Схаменувся від тиші. «Раїса вити перестала», – здогадався.

Підвівся. Що там із нею? У хату ступив… Сидить жінка на підлозі, речі Сашкові перед собою виклала, складає все – одне до одного.

Зітхнув – мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв.

– Що ти робиш?

– Синочку понесу завтра…

– Не тре' йому вже цього.

– Ще й як знадобиться, – Раїса шепоче.

– Лягай поспи… Звалишся, що буде?

– Однаково, – каже.

– А де корова наша? – Роман питає.

– У Ничипорихи.

– Я, мабуть, завтра на копу піду, – Роман їй. – А ти корову додому прижени.

– Як тобі корови треба, то й прижени, – Раїса каже. – А мені нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду. Таке дурне бовкнув…

Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню. Роман за нею.

– Чи їсти хочеш?

– Сашкові зберу.

– Ну, збирай, – сів біля столу.

Упоралася, торби в руки вхопила – і до дверей.

– Піду я…

– Та стій, Рая… Ніч надворі… Сама ж казала- ранком підеш. І я піду. Разом підемо. Куди ти? – Роман жінку за руку вхопив.