Село не люди - Дашвар Люко - Страница 29

Мамка на рівних із Раїсою пила, а сп'яніли по-різному. Раїсу ноги не тримали, складалися у колінках. А мамці – голова обертом і такий жаль до себе… Хоч плач!

Пляшку прикінчили, на Льоньку, що хропів на підлозі, обидві головами похитали.

– Піду я, Дарка, – прошепотіла Раїса. – Де б не була – всюди мені погано. І не злікуюся. – І-ди, голубонько, – ледь вимовила мамка і тільки тепер зрозуміла, чого їй так незручно було.

– Ой, а чого це я й досі ікону в руці тримаю? – сама до себе.

Раїса пішла, а мамка на постіль звалилася і враз заснула. І сниться їй, ніби в селі свято. Та таке гучне, таке яскраве й сильне. Шанівці вдягнені красиво. Так красиво, що й по телевізору так не вдягаються. Та такі чемні. Кожне йде і до мамки вітається: «Доброго дня, Дарина!» А мамка їм: «А що у нас за свято таке чудесне?» А шанівці сміються: «Так весілля у нас!» – «А хто кого взяв?» – мамка цікавиться.

«Таж Катерина твоя – наречена. А плаття ж у неї… Аж горить!» – «Та де ж вона? Подивитися хочу, що за плаття таке», – мамка їм та крізь шанівців пробратися хоче. На Катерину подивитись. Аж чує… Плаче хтось. Та так гірко… «Доню?» – Мамка шанівців розштовхує, аж бачить – на постаменті Катерина стоїть. І – така страшна! Замість плаття – геть уся сіном обвішана. Як опудало. А навколо постаменту Залусківський кружляє. «Та це і є опудало! – кричить. – Поставлю його біля контори. Хай круків відганяє!» Мамка – до доньки, а шанівці не пускають. За руки чіпляються. «Та ж гарне плаття! Аж горить!» Мамка дивиться – а на Катерині сіно зайнялося. «Доню!» – як крикнула… І прокинулася.

Очі витріщила.

– Божечку…

А на неї баба Килина дивиться. Мамка затряслася:

– Ні, ні…

– Ходімо, – мовила баба Килина. – Жива вона. А забрати її скорше треба. Прийдемо, сама зрозумієш…

Небо посіріло. Ще трохи – і ранок.

Як доньку рятувати, так мамці у ногах – вічні двигуни. Біжить попереду Килини і просить:

– Ходіть швидше!

Баба зупинилася:

– Сама біжи, а я потроху… Та й не до вас мені.

– А що?

– Уночі копа згоріла. Катерина на собі Романа до мене приволокла. Обгорів геть. Жити не буде, та й мук йому не допущу. Знаю рецепти… Не тре', щоб шанівці знали про Катерину. Зайве. Скажу, Роман сам приповз. А він, бідолашний, уже не заперечить… Біжи, Дарина. Тягни доньку додому.

Городами йдіть. Чуєш? Мамці ті новини – по голові:

– Божечку, божечку… – затряслася й до лісочку. Спершу Рудого й Чубчика побачила. До них. Пси відбігли, голови поопускали.

– Донечко, – мамка біля Катерини впала, рученята її цілує та захлинається.

– Матусю… – дівча шепоче.

– Доню, доню… – і сказати нічого не може.

– Він живий, мамо? – Катерина їй.

– Живий, живий, – мамці слова у горлянці стали. – А нам бігти треба. Ти йти можеш, дитино?

Катерина сіла. Дивиться навкруги з подивом, ніби не пізнає.

– Звісно, що можу. А де ми?

– Ходімо, рідна. Дома поговоримо.

Мамка допомогла Катерині встати. Крок, другий… І пошкандибали до Шанівки. Городами.

У хату ступили – нема татка на підлозі.

– От горе, – мамка Катерину до кімнати довела, озирається. І куди чоловік подівся?

Уклала доньку.

– Я зараз… – та до двору.

У сараї татко дудлив самогонку з пляшки.

– Льоня!

Татко й не обернувся. Рукою махнув – мовляв, не заважай мені! Допив.

– Чого тобі? – помовчав. – Пішла геть!

– Ну, все! Прощавай, вугілля… здрастуй, дрова, – прошепотіла мамка – і до Катерини.

Дівча не спало. Як у лісочку – лежить із розплющеними очима, на стелю дивиться. Мамка сіла поряд – і тільки зараз роздивилася: долоні й колінки в доньки подряпані до крові.

– Катруся, не мовчи. Де болить? Дай, коліна йодом помажу.

– Не болить, – Катерина їй. – А коліна розбиті, бо дядька Романа до Килини на собі тягла.

– Як це? – мамка питає, а між бровами гірка складка – ніби навіки вже вирубана.

Дівча на ліжку сіло:

– Мамо… А він живий? Живий? Бо як тягла, геть чорний був. І безлиця…

– Живий. Баба Килина його обов'язково на ноги поставить, – мамка шепоче. – А що сталося, доню? Як то – копа загорілася?

– Якийсь чужий чоловік бензином облив. Дядька Романа по голові каменюкою – і запалив. А дядько Роман гасити кинувся.

– А ти ж де…

– Сховалася. А як чужий чоловік пішов, дядька Романа до Килини потягла. Боялася, що не донесу.

Катерина бровки насупила. – І чого я така слаба? Онде голова крутиться. І кричати хочеться… Просто кричати і все. Що це, мамо?

– Відпочинь, – мамка Катерину гладить. – І нікому про чужого чоловіка не кажи. Нікому й ніколи. Чуєш? Не наші то справи. Бо й нас спалять…

– Шанівці?

– Звісно, що… – Мамка задумалася. – Не знаю, доню.

Розділ 4

Шанівцям того ранку було не до того, аби Катерину вистежувати. Від вигорілої копи повернулися – розхристані, понурі, здивовані. Нічого не розуміли. Зібралися гуртом біля постаменту. Мовчать. Тільки Залусківський кричить, аж заходиться:

– Довірив копу п'яниці! Сам десь дівся, копа згоріла… От сволота! Попадеться він мені… Я з нього, бля, копу зроблю! Він мені за все заплатить!

– Та не міг Роман копи спалити, – Тамарчин Федір каже.

– А хто? – Залусківський йому. – Може, ти?

– Та ти здурів, Іване! – Федько каже. – Я цілий вечір біля Льонькиної хати мітингував… Та й усі…

– А де ж Роман подівся? – подала голос Алка Залусківська.

– Напився й валяється під якимсь кущем! – плюнув Залусківський. – Ну… Хай тільки повернеться. І Залусківський почесав до своєї контори. Жінка – за ним. Шанівці не розходилися.

– Сіна шкода… – сказав Федір.

– А Романа – не шкода? – звилася Ничипориха. – Син помер, за копу Залусківському платити доведеться…

– А що Роман… – відказав Федько. – Сіна шкода… Як без сіна?..

Романа почали шукати вдень. Хтось із шанівців здогадався:

– А може, він у Килини?

Його – на сміх!

– Чого б це? Хіба баба п'яних лікує?

– Аз чого знаєте, що Роман п'яним був?

– Залусківський сказав.

– Би з Романом біда, баба б сама в село спустилася. Як-от із Сергієм… – нагадала Ничипориха. І не пішли до Килини.

Надвечір над селом запанувала моторошна тиша. Навіть Раїса не вила. Здавалося, незвідане і страшне нещастя огорнуло малу Шанівку, вириває з неї по одному, рота всім позашивало гострою голкою, боятися наказало. Вони й слухались. Із вікон визирають: хай би Роман п'яним був, а тепер протверезів і додому човгав… Таж – ні. Нікого на вулиці.

Уже зовсім уночі Тамарку нирка прихопила. Жінка скрутилася – та й пошкандибала до Килини. Не перший раз. Дорогу знала.

Назад не йшла – летіла. І про нирку забула.

– Роман у Килини! – до Раїси.

– Що з ним? – Раїса, бідна, вже сил не мала.

– Раєчко, тримайся. Тримайся… Обгорів увесь. Лежить, як мумія, а баба навколо нього товчеться. Компреси робить, травою поїть. Я їй кажу: а чого ж не додому його? – а вона каже, ніби не можна його рухати, зле буде.

– Як же це… – Раїса говорить, а сама хустку на шию, ноги у чоботи – і з хати.

Тамарка за нею:

– Казала, сам приліз… Обгорів… так обгорів, що страх!

За півгодини новина облетіла все село. До Катерини серед ночі прибігла Людка. Мамка двері відчинила.

– Чого тобі?

– Я до Каті.

– Спить вона. Зле їй, – мамка прохід заступила. – Іди, Люда. Не зараз…

А Людка своє:

– Я на хвилинку, тітка Дарина. Тільки новину розкажу.

– Мені розкажи, а я їй перекажу, – мамка каже.

– От ви яка! Тут таке! Таке! Дядько Роман геть начисто згорів! Мабуть, помре. Знаєте? Це ж – жах! Спочатку Сашка, тепер дядько Роман…

– Знаємо, йди вже, – мамка сердиться. – Нащо мені Катю тривожити?

– Та чого ви боїтеся? – Людка плечима знизала. – Про Сергієву брехню вже всі забули. Хай Катя вийде. На селі вже про неї нічого поганого не кажуть.