Село не люди - Дашвар Люко - Страница 31

– Усі виходьте. У нас із Раїсою розмова є. – І Раїсі: – Давай, Раю, на кухні побалакаємо, бо тут… – на Романа кивнув, – не можу. Серце не витримує.

Раїса покірно до кухні потюпала, а Залусківський далі веде:

– Хай біля Романа хтось лишиться… От, приміром, Ничипориха.

Катерина ступила з кутка: – І я… Можна і я лишуся?

– О! Катерина тут, – здивувався Залусківський.

– Можна я лишуся? – вона голови не підіймає, а Людка в бік штрикає: мовляв, зовсім здуріла!

– Ну, допоможи бабі, – дозволив Залусківський, і за мить біля чорного й мовчазного Романа лишилися тільки Ничипориха і Катерина. Баба на дівча глянула. Головою захитала:

– Ой, доню, як же тебе злі язики споганили. Онде зовсім із тіла зійшла, худа стала. Одні очі блищать та коса крутиться.

– То нічо' – Катерина прошепотіла. Біля ліжка стала, очей від Романа не відводить. Баба Ничипориха все чисто розгадала б, та хіба до того.

Одним оком на Романа зирить, а вуха у бік кухні – мов ті локатори. Ох і цікаво ж знати, що там Залусківський Раїсі каже! «Точно, хоче допомогти похорон організувати, – подумала Ничипориха. – От би й мені допоміг колись…»

Цікавість погнала бабу під двері кухні. Катерина озирнулася… Нікого. Тільки вона і Роман… Ступила ближче.

Ничипоришині локатори пропустили всього кілька фраз. Залусківський сказав:

– Оце зі мною спеціаліст був, то й теє… сказав… Ви мені тепер за копу должні… Не вберіг Роман копи.

Раїса на нього очі підвела:

– Нема у нас нічо'… Хочеш, мене бери в раби…

– У вас поле є, – Залусківський обережно. – Тобі тепер, Раю, воно зовсім не у пригоді. Давай так. Я ваше поле забираю. Ну, теє… за копу.

От тут і Ничипориха підключилася. Біля дверей причаїлася. -…А я Романів похорон на себе візьму, – продовжує Залусківський. – Не хвилюйся ні за що. Усе буде, ну, теє… як слід.

– Хай так, – Раїса шепоче.

Залусківський їй папірець підсуває:

– Тоді підпиши. Щоб усе по закону.

Ничипориха головою захитала. «Золота ж людина цей Ванька Залусківський!» – подумала. І – тихцем від кухні до кімнати. Уже зайти намірилася.

Чує – Катерина шепоче:

– Люблю вас, дядьку Романе…

– Матір Божа! – жахнулася баба і застигла при стіні біля кімнати.

Катерина схилилася над Романовим обличчям. Сльози втирала, а одна сльозинка зірвалася… І прямо на щоку чорну під марлею червоною. Крап! Наче Бог змилувався, дав чоловікові хвилю тями.

Він очі розплющив. Вона аж задихнулася. Рота рученятами закриває, трясеться.

Він прошепотів ледь чутно:

– Мовчи…

– Що? – вона перелякалася ще дужче, не розчула. Нахилилася ближче, шепоче:

– Рідненький… рідненький. Самий дорогий… Не помирайте… Хіба для того я вас із палаючої копи витягла, щоб ви померли? Благаю, живіть… Він ізсилився:

– Мовчи… Русалонько…

– Як же мовчати? Люблю вас більше за життя, – шепотіла, як у гарячці. – Сонце моє, кохання моє… Хто ж мене обніме?

Хто поцілує?.. Не помирайте… Не помирайте, дядьку Романе. Мені однаково. Хоч би й інвалідом лишилися… Буду біля вас. На крок не відійду, тільки не помирайте.

Романові очі блиснули. Чи сльоза, чи горе засвітилося.

– Нікому… бо…

– Мовчіть, вам говорити важко. Я тут буду. Нікуди не відійду. Чуєте? Ніхто мене від вас не віджене. Сонце моє… Радосте моя…

Роман вдихнув – раптово, із зусиллям:

– Люблю тебе… – прохрипів і замовк.

Катерину як кине від ліжка:

– Та ні… Ні! – шепоче.

На підлогу впала. Голову руками обхопила. Потім підскочила – із хати. Повз Ничипориху – і не помітила баби.

А баба навшпиньки до кімнати, ніби це за нею хтось слідкує. До Романа нахилилася. Пальця йому під носа підставила.

Насупилася. Дзеркальце взяла. Знову під ніс Романові підсунула. Чисте дзеркальце. Не спітніло.

– Відмучився, – сказала спокійно.

У бік кухні зиркнула. Груди обвислі поправила, кашлянула, щоб не хрипіти, і загорланила:

– О-о-ой! Помер… Ромчик помер… Помер… Залусківський у кухні Раїсу підхопив, у двері ногою – грюк!

– Чого ти кричиш, стара відьмо! Ще одну зі світу звести хочеш? Чого там товчешся? Не допоможеш уже Романові! Ходи сюди! Раїсі поможи, а я піду… Тре' про похорон подумати.

– Ой, Ваня, який же ти золотий чоловік, – усе на тій самій ноті прокричала Ничипориха. Із двору вже заходили шанівці. Хто плакав, хто зітхав.

– Давайте мені тут… щоб усе нормально було, – гримнув Залусківський. – Скоро повернуся. І Льоньку знайдіть. Хай би Романа обміряв і труну лагодив.

– Льонька в запої, – сказав Федько. – І без нього труну зробимо…

– От бля! – рипнув зубами Залусківський. – Він же мені кролів забити обіцяв… І пішов.

Катерина бігла – світ за очі.

– Помру… Помру… – ридала. – Не хочу жити… Не хочу!

Бідненький мій… Ріднесенький… Любий, любий…

Упала за селом. Неподалік хати покинуті повипиналися в ночі. Як надгробки. Хіба що хрестів нема. На спину відкинулася.

– Буду лежати, поки не помру, – прошепотіла.

А в думці – Роман. Очі сині, волосся геть не сиве, а чорне, кучеряве. Усміхається. «Русалонько… люблю тебе». – І я вас, дядьку Романе, так люблю, так люблю… – шепоче.

– От кугутяра! Додай іще хоч трохи! – раптом серед ночі. Та близько десь. Біля хати малої покинутої.

Катерина від страху скрутилася. А в голові: е-е-е, та це ж голос чоловіка чужого! І слівце оте незвичне – кугутяра. Він копу підпалив! Він дядька Романа згубив. І ще страшніше стало.

– Що я обіцяв, те ти й отримав, – відповідає хтось чоловікові чужому.

Упізнала. Залусківський відповідає. Точно.

Катерині дух забило. Що це? А чужий своє:

– Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь не вбив мене… Ти мені про це не казав, за це не платив. – І так забагато, – Залусківський йому. – Їдь геть, сволото, бо закопаю, ніхто й не знайде.

– А ти мене не лякай! Я не лякливий, – чужий сичить.

– Та добре, добре… – Залусківський лагідно. – Давай вип'ємо. Справу зроблено…

– Так воно краще буде, кугутяро, – процідив чужий. – Наливай…

Катерина голову від землі відірвала… Бачить – сидить на камені чужий чоловік. Перед ним – Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку простягнув.

– Зараз закусь дістану із сумки.

Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс.

Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й не пискнув. – І ти мене не лякай, – сказав Залусківський. До чужого нахилився.

– Ага, падло! Не хочеш подихати? – і знов каменюкою по голові. Бив, бив – аж утомився. Камінь відкинув.

– Отепер справу зроблено… І потяг чужого за покинуті хати.

Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали.

П'яний татко плентався по двору, шукав випити.

– А-а-а, ходиш тут, – пробурмотів доньці.

Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться.

– Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся…

А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого мовчиш, люба?

Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна.

– Мамо… Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати…

Мамці – та хоч на край світу, аби дитині краще. – Ідемо, рідненька. Ідемо. На ліжко сіли.

– Уже знаєш? – мамка їй, а сама собі думає: «Мабуть, Господь змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала… А я її відходжу. Придумаю щось…»

Катерина головою киває: знаю, мовляв. І мовчить.

Мамка мнеться: і що його робити?

– Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, – нагадує.

Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога подумки: «Боже, дай мені сили витерпіти.

Дай мені сили. Дай…»

– А можна й потім, – мамка обережно.