Село не люди - Дашвар Люко - Страница 43

– Звичайно, підемо. Я дуже хочу… Хай і зараз!

Крупка-молодший завбачливо пробігся маршрутом від свого дому до вернісажу. Жахнувся: на шляху до мистецтва зяяли дверима відкриті – здається, цілодобово – з десяток бутиків і модних салонів.

– Я цього не переживу, – повторив професорський син улюблений вислів батька.

У день відкриття вернісажу Крупка-молодший викликав таксі й похвалився Жанночці:

– Не хочу, щоб твої ніженьки місили сніг… Поїдемо на таксі, сонечко. Жанночка всміхнулася й сказала:

– Ні.

Крупка-молодший загорював, а Жанночка розсміялася:

– Хочу в новій шубці пройтися. Хай усі знають, який у мене мужчина. Ні в кого такого нема! І пішли. Минули один бутік, другий… У Крупки-молодшого три волосини на лисій голові стирчком стали. У чому пастка? У чому?.. Не міг збагнути.

На вернісажі університетські колеги пороззявляли роти й не могли зчепити щелеп: – Ігоре Богдановичу… У вас така… подруга… Красуня! Крупка-молодший аж поплив. Спину розпростав і став іще довшим. Озирається – тільки окуляри на носі виблискують.

Після економічно вигідного походу на вернісаж до Крупки-молодшого потроху почала повертатися віра у безкорисливе кохання в окремо взятому випадку. Аж поки одного дня не зателефонував йому на роботу Соломон Ширман, відомий київський антиквар і колекціонер.

– Пане Крупко, – сказав, – мушу вас засмутити…

– Що сталося? – Ігор спершу подумав був, що остання експертна оцінка, яку він робив для салону Ширмана, виявилася не дуже компетентною.

– Ви, пане Крупко, як з'ясувалося, не єдиний володієте скіфською пектораллю…

Крупка-молодший розсміявся.

– Цього не може бути, пане Ширман.

– А ви забіжіть до мого салону цими днями… Я випадково і дуже дешево придбав пектораль, кращу за вашу… – Соломон Ширман на мить замовк, а потім зізнався: – Це я вихваляюся. Моя пектораль не краща за вашу. Така сама… Така сама унікальна і прекрасна.

Яке там «цими днями»! Крупка-молодший погнав до Ширманового салону через п'ять хвилин після дзвінка. Щось наплів студентам, відмінив лекцію – і гайда.

Соломон Ширман побачив Крупку-молодшого, всміхнувся:

– Добрий день, пане Крупка! Побився із Софочкою об заклад, що примчитеся сьогодні ж, не пізніш як за годину! – Ігоре Богдановичу, я милосердніша, ніж Соломон, – до салону вийшла Софія Ширман. – Я дала вам більше часу.

Цілісіньких три години.

– Обоє не вгадали, – нервово засіпався Крупка-молодший. – Якби я міг, я б тієї ж миті опинився тут. Не мучте… Показуйте.

Соломон Ширман зачинив салон, дістав із сейфа велику полотнину, поклав на стіл перед Крупкою:

– Хочу, щоб ви відчули ейфорію відкриття. Розгорніть самі… Це – диво!.. – Соломон молитовно склав руки біля грудей, очі заблищали. – Ну ж бо! Сміливіше…

Крупка-молодший задихнувся.

– Так… Зараз… – ніжно відхилив один краєчок полотнини, другий… – Що?! – крикнув. Відскочив, як олень від гадюки.

– Пане Крупка! Що сталося? – здивувався Соломон. Ігор затрусився, вхопився руками за три волосини на лисині:

– Соломоне… Соломоне… Це моя пектораль! Моя… Ось… Дивись… – Він підскочив до столу, потім відсахнувся. Заплющив очі: – Буду описувати, а ви із Софією звіряйте. Я кожен міліметр своєї пекторалі знаю… Кожен міліметр. І Крупка-молодший почав перераховувати прикмети й вади пекторалі. Соломон і Софія Ширмани схилилися над прикрасою. -…І останнє, – Крупка-молодший не втримався, розплющив очі, – на застібці щербина… Як від ножа чи кинджала. Є? – Є… – прошепотіла Софія. Соломон Ширман слова мовити не міг.

Довго мовчали. Ігор бараном дивився на старовинну скіфську прикрасу, а в голові така купа запитань… І жодного – з оптимістичною відповіддю.

Софія Ширман принесла коньяк і валер'янку.

– Завжди повинна бути альтернатива, – мовила сумно і сіла поряд із чоловіком.

Соломон обрав коньяк. Перекинув два келишки підряд. І врешті сказав:

– Пане Крупка, я вас дуже поважаю. Ви – справжній колекціонер. Тому, як справжній колекціонер, ви зрозумієте рішення, яке я прийняв…

Крупка-молодший знову затрусився. Знав він. Знав… Сам би так зробив. Але – як пережити?!

– Якби ви заявили про зникнення пекторалі, описали її прикмети й передали заяву до правоохоронних органів…

Якби після цього правоохоронні органи прийшли до мене і знайшли пектораль… Я б віддав її вам. А так…

– А так… От ви прийшли до нас, побачили пектораль, змогли розглядіти її вади… Після цього легко говорити, що пектораль ваша, – поставила Софія Ширман крапку в розмові.

– За скільки? – прошепотів Ігор.

– Усього п'ять тисяч доларів, – не зумів приховати радості Ширман.

Крупка-молодший надзусиллями змусив себе підвестися. Голова йшла обертом. – Ігоре Богдановичу, може, коньячку? – спитала Софія.

– Дякую, – Крупка-молодший вийшов із салону на автопілоті.

Ширмани дивилися услід.

– Соломоне, ти дуже мудра людина, – винесла вердикт Софія. – Якби ти не запросив його сьогодні, то пектораль довелося б повернути.

Соломон ніжніше, ніж дитину, загорнув у полотнину пектораль, поклав у сейф.

– А може, Ігорові пощастить і він знайде подібну пектораль, – згадала Софія про жалі.

– Ні, Софо, ця пектораль унікальна. Єдина у світі. Нам дуже пощастило, що Крупку обікрали… Ігор не пам'ятав, як дістався Подолу. Логіка підказувала подальший розвиток подій: він відчиняє двері квартири – порожньо. Розгардіяш, усе розкидане, ані колекції, ані Жанночки…

Повірив. Тому й дзвонити не став. Розшукав ключ у кишені, у замок вставив.

А тут двері й відчинилися. Жанночка всміхається, ручки до Крупки тягне: – Ігорчику!.. Чому такий сумний? А я за тобою скучила. У ліжечко! У ліжечко! Ніякої вечері!

Ну, це вже було. Як Катерина переселилася до Крупчиних батьків, Жанноччині уроки кулінарії зійшли нанівець, але відсутність гарячої їжі вона з успіхом компенсувала гарячим тілом. Протестувала тільки Крупчина виразка. Крупка розкрив рота і вперше від дня знайомства із Жанночкою ляпнув таке, що та отетеріла:

– Пішла геть!

Відштовхнув Жанночку і побіг у кімнату.

– Ти мене розлюбив… – почала була Жанночка, але зметикувала: традиційні методи сьогодні не допоможуть.

Крупка тремтячими руками відчинив сейф, чого не робив уже давненько. Усе якось не до того було. Почуття, бач, заполонили.

Сейф світив порожниною. Крім пекторалі, з нього зникла колекція срібних монет, яку Крупка-молодший стягнув свого часу в батька-професора і якою пишався. А також…

– Жіночі грецькі прикраси, оберіг зі слонової кістки, нефритова фігурка Будди, срібна тарілка доби Наполеона… – Крупка вив од жаху. Пропало все.

Кинувся до полиць, ущент заставлених. Перший ряд старожитностей стоїть, а у глибині полиць… Порожньо.

– Божечку! Що це?! – заволав.

Поглядом навкруги – порожньо, порожньо… О! Жанночка стоїть. Крупка на неї – очима зболілими.

Жанночка цілком відповідала драматизмові моменту. Дурними питаннями не мучила, коників не викидала. Сувора, серйозна… Соратниця. – Ігоре… Треба йти до міліції.

– Якої… міліції?!

Жанночка лобика насупила – замислилася, значить. Потім у долоньки – лясь!

– Знаю… Знаю! – до Крупки. – Це Катерина… Тільки вона могла. Як полиці від пилу витирала, то все розглядала – не відірвати! А ти сам подумай… Жили ми собі й горя не знали. А як вона з'явилася…

– Гадаєш? – Крупка вхопився за Жанноччину думку, як утопаючий за соломинку.

– Нема ніяких сумнівів. Ти дуже довірлива людина. Привів додому бозна кого, дозволив жити. А вона ж – босота! У ґумових чоботях припхалася. Мабуть, продала безцінні скарби за безцінь.

– Пектораль!.. – Крупка повалився на диван і заплакав.

– Що?.. – обережно запитала Жанночка.

– Мою пектораль… Ширман купив усього за п'ять тисяч доларів. Їй ціна – півмільйона… Я цього не переживу.

Крупка-молодший ридма ридав на дивані. Жанночка кусала губи зі співчуття. Не втрималася – розплакалася. Вчасно. Крупка підвів голову, Жанночку до себе притис: