Село не люди - Дашвар Люко - Страница 50

Алка враз захрипла.

– Доброго дня… – ледь вимовила.

Дівча з кутка вийшло.

– Катя?! – Алка перелякалася так сильно, ніби не сусідське дівча побачила, а свою бабцю-покійницю, якої й за життя боялася, як вогню. – І вам доброго дня. Чаю зігрію, – Катерина всміхнулася, за чайник узялася.

– Катю? Так оце ти, дитино, тут скнієш…

Алка не втрималася. Розревлася коровою і нічого вдіяти не могла. І сльози ж дивні – от ніби серце розривалося, так треба було Алці комусь виплакатися, а років сто їй цього робити не дозволяли. І тільки оце тут і зараз, при сусідській дитині можна було вимолити полегшення, разом зі сльозами скинувши з душі один камінь, ще один, ще один… Іще… Пси притислися до Катерининих ніг, завили.

– Надвір ідіть, – веліла.

Мить – і вискочили.

Алка довго вгамуватися не могла. Катерина мовчала. Не заважала.

Як Алка затихати стала, чашку з чаєм перед нею поставила.

– Це добрий чай, – мовила, – з трав. Бачити ясно будете. І душа заспокоїться.

– Справді? – довірливо, як мале дитя, запитала Алка.

Долонями великими чашку обхопила.

– Дякую тобі, Катю…

– Та що ви… Не тре'…

Алка пила чай із дивними пахощами та не могла зрозуміти, чому вона за одну мить підкорилася волі цієї знайомої з пелюшок дівчинки. Скоса глянула – худа, очі великі, вологі. І коса… Така коса! Як життя, довга.

– Дякую, – чашку поставила. – Дозволь запитати…

– Питайте, та не все розкажу, – відказала Катерина.

Алці – волосся дибки. І – вірить!.. От здавалося б, нізащо вірити не треба, а Алка вірить. Спершу хотіла пустого: дізнатися, що з дівчиною сталося, де Льонько з Дариною, як до мазанки втрапила… А запитала своє:

– Онде Іван каже, тре' землю докупи зібрати… А Шанівку відбудовувати – зайве. А я ж тут – усе життя. Серце болить…

– Немає землі в Івана Залусківського, – Катерина їй. – А Шанівка буде… Чужі люди оселяться.

– Зовсім чужі? – з острахом перепитала Алка.

– Зовсім…

– А як же ми, шанівські?

– Вам самій вирішувати… А за інших казати не буду.

– А що мені самій вирішувати? – Алка ладна була знов у сльози.

– Та геть усе, – усміхнулася Катерина. До Алки підійшла. По волоссі, як дитину, погладила. – Добра ви жінка… І красива. Мов та квітка.

– Тільки квітку цю все на гербарій хочуть засушити, – сумно зітхнула Алка.

– От усе ви чисто знаєте, – Катерина їй. – Не тре' вам нічиїх порад. Може, чаю ще?

– Дякую тобі, дитино, – прошепотіла Алка. – Як дозволиш, іще зайду.

– Заходьте, та більшого не скажу.

– А вже й не треба. Хіба чаєм почастуєш?

– Почастую…

Алка Залусківська до Килимівки на крилах летіла. Як молода.

– А я і є молода! – кричала.

Та й так! Хіба тридцять вісім – це роки?

У Килимівці спершу до Марусі забігла. Та якраз зі Степаном на пару Раю втихомирювала.

Алка на порозі стала:

– Оце сядьте мені всі троє. І слухайте. Двічі повторювати не буду, – гарячково, нервово.

– Маруся, ти глянь! – обурився Степан. – Алка стала – чисто тобі Ванька Залусківський! «Двічі вона повторювати не буде»… Та пішла ти! Іди свого Ваньку виховуй! А нам онде Раїси вистачає. По самі вуха! Вихлюпнув – і зіщулився. На Алку – зирк! І впізнати не може. Алка горою не суне, матюччя не гне. Очі блищать, усміхається.

– Чуєш, Алка! – Степан їй. – Ти як не б'єшся, то файна жіночка. Оце тільки помітив.

Раїса відчепилася від акордеона. Запитала серйозно:

– Алка! Коли вже Іван Романа від копи відпустить?

– Скоро, сусідонько, – сумно відповіла Алка. До дверей пішла.

Маруся плечима знизала:

– Алко! Оце й усе, що ти двічі повторювати не будеш? Алка зупинилася. Обернулася:

– Значить, так. У Килининій мазанці Катерина живе.

– Яка така Катерина? – не втримався Степан. – Із шанівських. Льонькина та Даринкина. І оце слухайте мені. Хто про цю дитину хоч слово погане скаже… Чи, не дай Боже, спробує їй якоїсь шкоди заподіяти… – Алка замовкла, вдихнула глибоко. – Повбиваю… Ви мене знаєте.

До Раїси:

– Чула? Мо' ти й божевільна, але мені здається – ні. Щоб знала – нема на дитині гріха. Вона твого сина та чоловіка до смерті не доводила.

– А хто? – цілком свідомо запитала Раїса.

– Я знаю хто.

– То скажи…

– Сама покараю.

– Чому? – Раїса підвела на Алку червоні від сліз очі.

– Бо ми з тобою шанівські, сусідко. Не чужі.

– Немає вже Шанівки, – прошепотіла Раїса.

– Подивимося… – тихо відповіла Алка. Знову – до дверей. Аж Степан підскочив:

– А чого це ти, Алка, до нас прийшла зі своїми залякуваннями? Не до Тамарки чи ще до когось із шанівських… Самі своє село випалили, а на килимівських кивають! Чи ми з Марусею тобі найпершими пліткарями здаємося? Га?

Велика, як гора, Алка підійшла до Степана, обійняла його, до себе притисла:

– Люблю я вас! Добрі ви з Марусею люди. Вас прошу мої слова усім переказати. Бо – не шуткую.

Маруся приклала руки до грудей, на чолі – зморшка гірка:

– Скажи хоч, вона до школи ходити буде?

– Не буде, Маруся.

– Чому?

– Вона, Маруся, тепер більше від тебе знає… Сама до неї підеш, як припече…

– Чи ти дурна? – не повірила Маруся.

– Ай – дурна! Дурна була… Така дурна… – і Алка пішла з хати.

Раїса підвелася. Повільно, непевно.

– Дякую вам за все, Маруся. І тобі, Степане. До Шанівки піду.

– Тре' хоч тепла дочекатися, – Маруся їй.

– Так, дочекатися… – Раїса спробувала посміхнутися. Коли людина довго в смутку, то й посмішка – подвиг.

Алка Залусківська дісталася райцентру надвечір. Чоловік припхався наступного ранку. Веселий.

– Де був? – запитала Алка.

– У Килимівці…

– Щось я тебе там не бачила. Мо' знову Тамарку по кущах тягав…

– У мене була ділова зустріч, дурна ти жінко! – гримнув Іван.

– Які ж у тебе діла з Тамаркою?

– Паї шанівські в неї викупив. – Іван не зумів приховати радості. – Пручалася, стерво! Та я її… Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!

– Нема в тебе землі, Іван, – тихо сказала Алка. Іван зиркнув на неї з подивом:

– Ти що кажеш, дурна?! І як замахнеться!

Алка чоловіка за руку – хвать! Та – до підлоги. Залусківський аж покотився.

– Була дурна, Ваня… А тепер геть розумною стала. Оце поки тебе не було, схованки твої із грішми познаходила. Чого ж ти, падлюко, від мене гроші ховаєш? Хіба я тобі не жінка? Хіба я менше за тебе працювала усе життя?

– Пусти! Пусти, дурна! – Іван зубами скрегоче.

– Дурна?

– Та не дурна, – підхопився. До тями прийти не може. – Що це з тобою, жінко? Наче з конопель…

Алка вже рота розкрила, а тут у двері хтось – грюк, грюк!

– Кого це принесло? – Іван до дверей.

На порозі суддя районний та найкращий друзяка Залусківського – Жорка Нечитайло.

– Привіт, – Іван йому. – Чого захекався?

– Ваня… – Нечитайло впав на стілець у коридорі, Залусківському папірець простягнув. – Оце й до нас бандюги столичні добралися. Що його робити? Залусківський папірець узяв, а читати не став:

– Та кажи вже…

– Рейдери… Чув таке?

– Не чув. А що за хрін такий?

– Завтра суд, Ваня. Учора приїжджали люди з Києва з документами. Усі землі шанівські за цими документами здано їм ув оренду довічну.

– Та ти здурів! – пополотнів Залусківський.

– Я тебе вчора весь день виглядав. Де тебе носило? Мо' би й устигли щось зробити…

– Та й зараз устигнемо, – мобілізувався Залусківський.

– Ваня… Мені гроші дали… Чималі… А як не взяв би – вбили б. Я й так ризикую, що тобі довірився. Нема в мене сили тебе прикрити.

Залусківський жестом зупинив Нечитайла, уп'явся в документ. Щодо прав на орендовану землю до Івана Залусківського позивалася велика столична корпорація…

– Нащо їм земля?..

– Ти комусь казав, що хочеш землю перепродати?

– Казав…

– От і маєш, – Нечитайло зітхнув. – Піду я… Раптом хтось побачить…