Херем - Соколян Марина - Страница 10

Минувши передпокій, Асата потрапляє до Шатра, як кличуть свою школу тутешні знавці. Це – кругла кімната з доцентровими колами лав та стосами сувоїв на поличках обабіч. Жрець уже дозвільно примостився на лаві, пропонуючи гостю сісти навпроти. Ледь затримує погляд з-під лоба. А, так! За роздумами та роззираннями Асата геть забувся про потребу зашморгнути на особливий манер хустку з китичками – біле до білого, чорне до чорного. Тлін до тліну, так би мовити.

Жрець відзначив його неуважність, певна річ. Він загалом дивився пильно і з притиском – немолодий уже дядько, а проте із силою в оці та юнацькою жвавістю рис.

– Я мав звістку про тебе, – повідомив він.

Асата сполохано кліпнув. Від князя Завула, либонь?

– Добру звістку?

– Зараз з'ясуємо, – примружився жрець. – Мені сповіщено було чекати на вістового.

Вістового. Так. То он чого він згадав проклятого. Вістові, з їхніми дорогами та перехрестями, були парафією Малхі. Колись давно.

– Я справді маю листа, – обережно мовив Асата, – для Раві, Верховного Жерця Саави.

Провідник причепурив витку сиву борідку, зиркнув гордовито і випростав руку долонею догори.

Асата аж пирхнув від несподіванки.

– Звідколи це Верховний Жрець зустрічає подорожніх?

– А хто мені заборонить? Нема кому, – поважно виснував Раві.

Подорожній знизав плечима і передав господареві пергамент.

Переглянувши листа чарівної кдеші, Раві завмер на хвильку, немовби споглядаючи щось пливке поміж рядками.

– Ти читав його? – нарешті суворо спитав жрець.

– Я – вістовий, а не шпигун, – обурився Асата.

– А знаєш, хто… написав листа?

– Знаю, що кдеша. І знаю, де живе, – невідь-чому зізнався подорожній.

Раві ретельно згорнув листа і завагався, вочевидь, не знаючи, де знайти йому місце.

– Ти – чужинець, – ствердно мовив він. – Інакше знав би. І не брав би від неї нічого. То ж Агарі, сестра і, кажуть… а втім, і цього досить… сестра царського дорадника. А вона, здається, мала тебе за когось іншого. Вважала, що тебе неодмінно спустять зі сходів.

– Я був, е-ее… Виглядав тоді не найкращим чином.

– Он як. То звідки ти взявся? Зам-Арі?

Асата кивнув.

– Це добре, – зиркнувши на пергамент, пожвавився Верховний Жрець, – а де зупинився?

– Та ніде поки що.

Справді, не назвати ж гідною ночівлею баюру під стінами.

– То лишайся тут, – лукаво блимнувши, запропонував Раві. – Мені потрібен під рукою хтось тямущий із Зам-Арі.

– Навіщо?

– Хочу знати все про того їхнього Набі. З усіма подробицями.

Асата знизав плечима. Усміхнувся долі-крутійці.

– Тоді я – той, хто вам потрібен.

Ніч спливає поволі, наче забрана загатою струмина. Другу свічку запалюють нині знавці закону, друга варта заступає боронити міста та оселі. Скоро ранок, скоро вже й підсумок мерзенних злодіянь невгамовного Асати.

Проте трійця, очевидячки, невдоволена моїми потугами. Ондечки сердито насупився Сен-сеной-мудрагель, Сеной-вояка лиховісно зібгав брову, а Сенгелаф-доброчесний похнюпився сумовито, ворушачи патичком гаряче вугілля.

– Не розумію… – тужливо каже він, – чому мудрий Раві пустив Асату до Шатра, чому дозволив лиходієві жити при храмі?

– Задурив йому голову Асата-брехун, – гмукає Сеной, – згодував йому коржа квасного, ясно ж, хіба ні?

Сенсеной не поспішає заперечувати. Квасний корж багато чого пояснив би. Надто ж – раптову дурість слуги Саави, що пустив гадюку до власного дому, хоча знав же, мусив знати…

– Він же мусив знати, Сенсеною! – не вщухає Сенгелаф. – Адже в одкровенні Йоханани сказано…

– Сказано, – зітхає Сенсеной, – сказано одне, записано інше, прочитано – третє…

Отакої! Що ж це зайшло Сенсеною, знавцю безперечних укладень? Уже і Йоханана-пророк йому не до душі? Сеной та Сенгелаф, та і я, де правди діти, з підозрою поглядаємо на старого – чи йому, бува, не макітриться?

– Ну гаразд, – нарешті погоджується той, напинаючи відкладені до пори шати велемудрості. – Згадаймо слова одкровення, що їх передають від покоління до покоління правдиві та втаємничені.

– «Сказано: прийде син раба, вістовий розори…» – слухняно починає Сенгелаф.

– «Аби зганьбити Храм і повалити Царство…» – войовниче додає Сеной.

– «І стати царем над Шеолом, – суворо підхоплює Сенсеной. – А ім'я йому – ніхто, порожня душа».

Порожня душа… Добре, коли кличуть так невідь-якого лиходія, і то – якийсь давно вже спочилий пророк. А коли – власна родина, кидаючи пекучий докір тобі просто в очі? Навряд чи мова тоді була про старе пророцтво, ні – до слова прийшлося, придалося, аби звинуватити, зганьбити, спустошити. Аф ехад. Іш беліар. Ніхто. Порожня душа. Авжеж. Така є сила слів, що їх передають від покоління до покоління правдиві та втаємничені.

– То що скажеш, Маззакіне, – зненацька смикає мене Сенсеной, – чи знав Раві, кого запрошує до свого дому?

– Кого… – кажу. – А ви як гадаєте? Хіба Иоханана тицьнув був на зловмисника пальцем?

– Гемать неприв'язаний! – лютиться Сеной. – Зважай, що кажеш!

– Та таїш, – шарпає товариша Сенгелаф, мовляв, що з нього, хирого, взяти. Старий Сенсеной скрушно хитає головою.

– Слова праведного мають велику потугу, – мовить він, – і хоча відкрите йому прийдешнє та колишнє у своїй повноті, не стане мудрий виголошувати імена та обставини грядущих звершень, даючи владу першому-ліпшому.

– О! – підношу пальця.

Сенгелаф зиркає обурено, проте висловлює свій клопіт.

– Але Сенсеною… Коли так, то чи знаємо ми напевне, що Асата і є той, кого Йоханана кличе Чужим Царем?

– Що вістовий розори, то напевне, – буркає Сеной.

– Але «син раба»? Маззакіне, чи правда Асата був сином раба? Ти ж кажеш, його продала власна родина? Отож…

– Отож не скач головою поперед ноги, – гмукає старий. – Ми звемо «сином Шатра» мудрого, «сином собаки» – ницого, «сином раба» звемо пропащого, так чи інак.

– Але, але… зазіхнувши на злагоду Царств. Асата так і не став царем над Шеолом, – не вщухає змучений не знаним доти сумнівом Сенгелаф.

Западає незатишна тиша, хіба здалеку чути шурхіт вітру-сновиди в колючих чагарях.

– Йому завадили… – нарешті непевно мовить Сенсеной.

– Або Иоханана ваш щось наплутав, – припускаю я.

Трійця заклякає в побожному жасі.

– Пророки. Нічого. Не. Плутають, – суворо промовляє Сенсеной.

Гості мої приголомшено перезираються. І зрештою Сенгелаф знехотя висловлює спільний острах.

– Він не став царем над Шеолом. І ще не став.

Вони дивляться збентежено. І я цілком їх розумію. В моїй родині теж говорили про Чужого Царя. Хоча, радше, його називали Чужим Богом.

– В цьому тексті помилка!

Голос зухвальця пролунав попід склепінням Шатра, наче громовиця в пустелі; читці скинулися, ошелешені, а що учитель не квапився скарати нахабу, то й розсудили, либонь, що їм приверзлося.

– Послухайте, Раві, не годиться ж лишати пророцтва з писарськими хибами. Нащадки нам цього не подарують.

Раві зітхнув із показним жалем. Новий учень, попри дивовижну обізнаність в Пророках та Ученнях, не мав ані найменшого поняття про храмові ранги. А чи умисно нехтував ними.

– Який це сувій, Асата? – зрештою поцікавився він.

– Одкровення Йоханани.

Верховний Жрець і опікун Шатра рвучко підвівся. Якого ж біса-машкхіта той цікавий перебендя попнувся в одкровення Йоханани?!

– Дивіться, Раві, – тим часом продовжував згаданий перебендя, не відаючи мовби про вчителеву бентегу, – літера рейш тут має довший хвостик і перетворюється на літеру далет, і маємо замість «Чужого Бога» – «Бога Єдиного»…

– Досить! – нарешті спромігся Раві. – Усі геть звідси! На сьогодні читання завершені!

Учні підвелися, зацікавлено позираючи на розлюченого жерця та Асату-Замаріанина, котрого дехто з дотепників уже припасувався кликати «сатан» – себто, опонент – через його нескінченні сперечання з учителем. Далі храму Саави, проте, чутка не йшла – учні Шатра, переважно, дурістю не відзначалися.